Історія України - Пасічник М.С. -
Перспективи розвитку української культури.

Сутність та історія культури українського народу поки що недостатньо вивчені. Залишається неопрацьованою низка теоретичних проблем: архетипи нашої культури, вплив на неї історичних, расових, соціо- й гео-психічних, геополітичних та інших чинників, західних, східних, південних, північних факторів. Відкритим питанням залишається й історична зміна типів української національної культури.

Протягом століть український етнос розвивався у несприятливих умовах. Імперські й тоталітарні режими економічно, соціально, морально-психологічно сприяли поширенню комплексу культурної неповноцінності української нації або безпосередньо руйнували її культурні структури. Проте наша культура засвідчила свою міцність. Творчі сили народу не вичерпалися, і сьогодні ми є свідками обнадійних процесів. Отож, можна сподіватися, що надалі зростатиме роль культури в державотворчих процесах, формуванні єдиного духовного простору, утвердженні гуманістичних цінностей, національної самосвідомості та патріотизму.

Досягнути зазначених цілей можна шляхом створення ефективних механізмів підтримки й функціонування культурно-мистецької сфери незалежно від форми власності, підпорядкування та правового статусу підприємств, організацій культури, творчих колективів, об'єднань, груп. Головну роль у виконанні цих завдань поряд із органами виконавчої влади мають відігравати творчі спілки професійних митців, благодійні національно-культурні товариства, інші об'єднання у сфері культури.

З цією метою, як зазначено в Конституції України та інших документах, передбачається реалізувати комплекс заходів щодо:

— забезпечення гарантій свободи творчості, доступу громадян і особливо молоді до усіх культурних надбань;

— створення нормативно-правової бази у сфері культури й мистецтва, суміжних сферах суспільного життя, що відповідала б сучасним вимогам;

— підтримки високопрофесійної мистецької творчості незалежно від політичної чи комерційної кон'юнктури;

— подальшого розвитку традиційних культур народів та етносів, що населяють Україну;

— заохочення становлення і зміцнення мережі недержавних, культурно-мистецьких організацій (творчих спілок, фондів, професійних гільдій, виконавських колективів тощо), які забезпечуватимуть розвиток культурі шляхом використання творчих, господарських і організаційно-правових форм існування та шляхом підтримки суспільством і державою;

— створення протекціоністських умов для розвитку вітчизняної культури, зокрема випуску національної культурно-мистецької продукції (кінематографії кінопрокату, театру й телебачення, концертно-виставкової діяльності, публікації художніх творів, відео-та аудіовидань тощо), забезпечення конкурентоспроможності на внутрішньому та зовнішньому ринках, авторських і суміжних прав;

— державної підтримки високопрофесійної мистецької творчості, що забезпечує якісний рівень національної культури;

— збереження національної культурної спадщини (рухомих та нерухомих пам'яток і цінностей, музеїв, заповідників, бібліотек, архівів тощо) як основи національної культури, подальшого розвитку традиційних культур народів, які населяють Україну; створення Реєстру національного культурного надбання;

— утримання зусиллями органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування базових елементів інфраструктури;

поглиблення національного самопізнання та самоусвідомлення;

— створення умов для існування, розвитку, співпраці та змагання розмаїтих філософських, релігійних, літературних, образотворчих, музичних течій, напрямів, шкіл, тобто дійсне ствердження свободи духовної творчості;

врахування світового культурного досвіду, усвідомлення власної національної культури як ланки світового культурного процесу, співучасть у світовому культурному обміні за умов визнання пріоритету загальнолюдських цінностей та розуміння Землі як спільного дому усього людства; всебічне використання резервів національної культурної традиції, можливостей національної ментальності, орієнтація на створення оригінальних культурних цінностей, що мають не лише національне, але й загальнолюдське, світове значення, адже останнє і є критерієм зрілості культури.

Поки що важко передбачити конкретні форми, яких набуде культура в умовах національно-державного відродження. Але провідною тенденцією, мабуть, буде розкріпачення творчості, збагачення мистецького арсеналу, посилення новаторських тенденцій і водночас звертання до джерел національної традиції як до школи художнього мислення.

Особливої уваги заслуговує українізація різних форм масової культури, сучасної індустрії розваг, а також тих новітніх видів та жанрів культури, які з різних причин в Україні не розвиваються або втратили національну визначеність. Наприклад, телевізійні жанри, оперета, різні форми відеокультури тощо.

Однією з актуальних проблем є державна підтримка та захист національної культури. До речі, таку функцію виконують держави, які репрезентують потужні культури. Зокрема, йдеться про Францію, Німеччину, інші європейські країни, які змушені захищатись від засилля масової американізованої культури. Продумана система державного протекціонізму стосовно української національної культури, яка б не порушувала інтереси інших національних осередків України й не суперечила загальнолюдським принципам, державна підтримка культур національних меншин — ось один із необхідних напрямів національно-духовного відродження народів нашої держави.

Вдруге у XX ст. Україна одержала самостійність, державну суверенність, а отже, і шанс на духовне відродження. Культура повинна випереджувати суспільні процеси, адже особливий дар творчої особистості, митця — у відповідальний час історії бути Месією, Пророком для свого народу.

Отже, протягом XX ст. у духовному житті України відбувалися складні й дуже суперечливі процеси. Культурне будівництво в 20-ті рр. здійснювалося під знаком відродження національної самобутності, століттями витруюваної царатом (як відомо, до революції навіть сама українська мова перебувала під офіційною забороною). У творенні Українського Ренесансу брали участь як "специ" та митці старої формації, так і представники нової інтелігенції.

Однак сталінська командно-адміністративна система, що інтенсивно формувалася, не потребувала людей творчих, із незалежним оригінальним мисленням: її ідеалом були уніфіковане "одностайне" суспільство, бездумний виконавець-"гвинтик". Тому, з одного боку, наука й мистецтво всіляко залучалися до обґрунтування морально-етичних норм тоталітарної держави, а з іншого — всіма засобами, аж до неправедних судилищ і фізичних репресій, свідомо й безжально пригнічувався творчий потенціал радянських народів. Звісно, не уникнула загальної долі й Україна. Розпочавши ще наприкінці 20-х рр. гучні "судові процеси" над українськими інженерно-технічними працівниками, Сталін у 1932 р. зажадав "припинення українізації" й учинив справжній погром у середовищі творчої інтелігенції України. Особлива увага приділялася "приборканню" історичної та філологічної наук, які відігравали провідну роль у відродженні національної самосвідомості, розвитку української мови тощо. Багатьох науковців І митців України, звинувачених, зокрема, в "буржуазному націоналізмі", було позбавлено тоді можливості нормально працювати, вони зазнали утисків у суді, загинули в таборах або на засланні... Наслідки розгрому української науки та культури в 30-х рр. ми сповна відчуваємо й досі.

Проте було б помилкою твердити, що історія культурного будівництва в Україні позначена самими тільки "чорними плямами". Навіть в умовах тоталітарщини українська культура зробила великий крок уперед. Так, створена й удосконалена протягом 20— 30-х рр. система народної освіти забезпечила доступ до знань усім трудівникам, дала змогу швидко ліквідувати (здебільшого) масову неписьменність, увести загальну семирічну освіту в селах і перейти до запровадження загальної середньої освіти в містах. Було вирішено й проблему підготовки кадрів нової інженерно-технічної й творчої інтелігенції. Поступово розширювалися масштаби практичної й теоретичної роботи в усіх галузях науки та техніки. Українські літератори, живописці, скульптори, кінематографісти, театральні діячі збагатили скарбницю світової культури високохудожніми творами.

Література

Віта В. Золоте шиття: Вибране. — Т. 1. — К., 2002.

Говдя П. Українське мистецтво другої половини XIX — поч. XX ст. — К., 1964.

Губерський Л.,Андрущенко В., Михальченко М. Культура. Ідеологія. Особистість. — К., 2002.

Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки // Слово і час. — 1990. — № 8.

Історія світової та української культури. — К., 2002. Історія української та зарубіжної культури, — К., 1999. Історія української та зарубіжної культури. — К., 2002. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX—XX ст. — К., 1993.

Коцка А. Малярство. — Л., 2002.

Культурне відродження в Україні. Історія і сучасність. — Тернопіль, 1993.

Курбас Л, Березіль: Із творчої спадщини. — К., 1988.

Макаров А. Світло українського бароко. — К., 1994.

Русанівський В, Культура українського народу. — К., 1994.

Сініцина А. Історико-філософські ідеї українського романтизму. — Лм 2002.

Стяжкіна О. Жінки в історії української культури другої половини XX століття. — Донецьк, 2002.

Теорія та історія світової і вітчизняної культури. — Л., 1992.

Традиція і сучасне в українській культурі. — X., 2002.

Українська та зарубіжна культура. — К., 2000.

Хвильовий М. Твори: У 2 т. — К., 1991. — Т. 2.

Шаповал Ю. Сталінізм і Україна. — К., 1993.

Розділ 13. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНИЦЬКІ ІДЕЇ В ЧАСИ ПЕРЕБУВАННЯ УКРАЇНИ ПІД ВЛАДОЮ РОСІЙСЬКОЇ І АВСТРО-УГОРСЬКОЇ ІМПЕРІЙ
Суспільно-політичний рух в Україні.
Українське національне відродження.
Західноукраїнські землі під владою Австрійської монархії. Початок національного пробудження в Галичині.
Піднесення національно-визвольного руху в Україні у другій половині XIX ст. Обґрунтування ідеї самостійності України.
Громадсько-політичне життя на західноукраїнських землях.
Розділ 14. ПЕРША СВІТОВА ВІЙНА ТА її ВПЛИВ НА ДЕРЖАВНИЦЬКІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ
Україна в політичних планах західноєвропейських держав.
Розвиток національного руху.
Українські січові стрільці.