Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Юрій Немирич, командир корпусу ополченців, канцлер Великого Князівства Руського, полковник козацького війська, видатний дипломат, радник гетьмана.

Юрій Немирич, командир корпусу ополченців, канцлер Великого Князівства Руського, полковник козацького війська, видатний дипломат, радник гетьмана.

Відомий діяч доби, що ввійшла в історію України під назвою "Хмельниччина", Юрій Немирич (1612 - 1659) явище своєрідне, ціла епоха української дипломатії.

Жовтень 1648 року. Армія Б. Хмельницького підступила до польського міста Замостя. Звідси - пряма дорога на Варшаву. Проте місто неабияк укріплене, а козацьке військо добряче-таки стомлене попередніми походами й боями. На домір лихого, ще й ранні холоди вдарили" Багато козаків похворіло. І саме тепер до ставки гетьмана прибуває польське посольство на чолі з Юрієм Немиричем. Хмельницький прийняв його дуже приязно. Передусім тому, що він був особистим представником претендента на польський трон Яна-Казимира, ласки якого Хмельницький запобігав, сподіваючись і з ним налагодити стосунки.

Та й сам Немирич Хмельницькому імпонував. Походив із досить заможної сім'ї українських шляхтичів, що мали маєтності на Правобережній Україні, замолоду здобув добру освіту. Набув і військового досвіду, очолюючи особистий загін надвірних козаків та ополченців, що його водив разом із Владиславом IV під Москву. Немирич бував за кордоном, непогано знав юриспруденцію, очолював канцелярію Яна-Казимира та його, кажучи сучасною мовою, виборчий штаб, тобто групу наближених людей, які дбали про успіх Яна-Казимира на елекційному сеймі (у Польщі королі запосідали престол із волі сейму, а не за правом спадковості).

Яким же був подив і Хмельницького, і козацької старшини, коли, переконавши гетьмана в тому, що на майбутньому сеймі він повинен підтримувати Яна-Казимира, а не його брата Кароля чи князя Ракоці, - тобто чесно виконавши місію, з якою його видряджено до ставки повстанців, Ю. Немирич раптом заявив Хмельницькому, що волів би назавжди зостатися в його війську і служити справі визволення України.

Хмельницький це бажання задовольнив. Немирич залишився.

Спочатку до нього всі ставилися з певною осторогою: чи не є він спеціально підісланим від поляків? Але, опинившись у канцелярії гетьмана й, по суті, очоливши дипломатичну його службу, Немирич почав розкривати гетьманові такі таємниці штабу Яна-Казимира та придворного життя Варшави, що будь-які сумніви розвіялися. Немирич став найближчим радником гетьмана.

А як поставився до цього Ян-Казимир? Оскільки він бачив у Хмельницькому лише свого майбутнього підданого, то й перехід до його табору Немирича сприйняв спокійно: кожен шляхтич має право сам собі обирати місце служби, і, зрештою, чи не стане ще у пригоді й самому йому, претендентові на корону?

У складі козацького війська Немирич брав участь в усіх битвах та походах, але не забував головного - готувався до розбудови української державності. Він не раз ділився з Хмельницьким своїми планами щодо цього і мав певність, що в незалежній Україні обійматиме важливу державну посаду.

Переяславська угода дуже його розчарувала. Немирич ніколи не був прихильником союзу України з Росією. Ще з часу своєї добровільної участі у війні Польщі з Москвою він мав московітів за ворогів. І тепер свого погляду міняти не збирався. Тож коли Хмельницький, налагоджуючи зв'язки з новим шведським королем Карлом X Густавом, відрядив Немирича послом до Швеції, він попросився на шведську дипломатичну службу.

Можна з упевненістю сказати, що два роки у Швеції стали своєрідним стажуванням українського дипломата. Він дуже поглибив там свої знання з юриспруденції, осягнув чимало секретів міжнародної політики, набув широкої ерудиції в справах протоколу й етикету. Але віддавна всі знають: теорія без практики важить небагато. Немирич облишив розмірене життя європейського дипломата, щоб 1657 року, за часів гетьманування І. Виговського, який тримався польської і, зауважу, шведської орієнтації, повернутися в Україну. Вона палала в цю пору міжусобною боротьбою, знемагала від громадянської війни та безперервних збройних конфліктів із сусідніми державами, але була країною, на службу якій Немирич одного разу вже віддав себе. Вирішив віддати й тепер, але - назавжди. Підтвердженням цього є факт, що саме в цей час він перейшов із католицтва в православ'я.

Виговський прийняв його надзвичайно приязно. Новому гетьманові неабияк імпонувало, що такого рангу дипломат служитиме при його штабі. Він зводить Немирича в чин полковника і до багатьох його правобережних володінь додає ще кілька солідних маєтків на Лівобережжі.

Немирич виправдав сподівання. Змальовуючи розстановку політичних сил під час протистояння "Виговський - Пушкар", історик М. Аркас зауважує: "Душею цієї партії (яка підтримувала Виговського — Б. С.) був найосвіченіший від усіх Юрій Немирич, котрий мав найбільший вплив на гетьмана. Він 10 год прожив за границею, у Голандії, і там здобув собі велику освіту, бачив на власні очі розумний федеративний (спілковий) устрій заграничних країн, і такого устрою бажав він і задля своєї рідної України. Під його впливом Виговський і партія його замислили поєднати Україну з Польщею на федеративних основах, тобто, щоб Україна стала автономною державою... і щоб до неї поляки не втручалися, а правили б Україною гетьмани й інші власті, вибрані військом і людом українським".

До сказаного можу додати дещо істотніше: Ю. Немирич опрацював теорію й концепцію утворення на теренах українських Великого Князівства Руського і з допомогою гетьмана Виговського навіть проголосив його. Дуже небагато сьогоднішніх українців відають, що Україна 1657-1658 років називалася в офіційних документах саме так: "Велике Князівство Руське", а першим (на жаль, і останнім) його канцлером був Юрій Немирич.

У Польщі знали про настрої Виговського та канцлера Немирича і ставилися до них з пієтетом. На переговори з Немиричем, можна сказати, першим будівничим українсько-польської конфедерації, прибув посол Польщі й особистий представник короля дипломат Беньовський, Але перед у розмові повів Немирич. Його цікавило єдине - погляд польської сторони на автономність України та гарантії цієї автономності. Саме рукою Немирича було написано первісний варіант договору, ухваленого 6 вересня 1658 року на Раді в Гадячі. Наводити всього документа нема рації але перші, найважливіші, пункти цієї угоди процитувати варто: "Україна, тобто землі у Воєводствах Чернігівському, Київському і Врацлавському, стає вільною і незалежною країною і знов єднається з Королівством Польським і Великим Князівством Литовським під назвою Великого Князівства Руського. Таким побитом, складається спілка з трьох рівноправних народів трьох вільних республік: Польської, Литовської і Руської (Української), під зверхністю короля польського, котрого обирають усі три народи разом; Велике Князівство Руське, зазначено в другому пункті угоди, саме порядкує своїми внутрішніми справами. Найвища законодавча влада належить Раді, котра складається з послів од усієї України.

До речі, угодою було передбачено, що найвищою посадовою особою України залишається гетьман, якого українці обиратимуть на все його життя.

Сьогодні Гадяч - невеличке містечко на півночі Полтавщини. Навряд чи й самі гадячани - наші сучасники - знають, що в середині XVII століття, стараннями Ю. Немирича воно стало центром такого собі давнього позаросійського СНД. І як не тупала ногами, та як не погрожувала з цього приводу Москва, де Україну мали вже за вотчину царя-батюшки, рада Гадяцька відбулася, договір вона схвалила і... процес пішов! Інша річ, що від перших днів існування Великого Князівства Руського ставлення до нього було неоднозначним, а сам Гадяцький договір породжував довжелезну низку запитань. Наприклад, таке. Чи не означає утворення князівства лише з трьох воєводств та входження його до нової конфедерації, що Україна повік зостанеться поділеною між двома імперіями? Ще. Хто може дати цілковиту гарантію, що імперські амбіції Варшави знову не сягнуть домінанти, а відтак на Україну не посуне нова хвиля полонізації та покатоличення?

Безперечним було тільки одне: учасники Ради в Гадячі настільки не сприймали імперських амбіцій Росії, настільки обурювалися з колонізаторської політики Москви, що умови цієї угоди ухвалили майже одностайно, виходячи, очевидно, з розважливого міркування: "Краще, може й не буде, а проте гірше, ніж нам ведеться у союзі з Московією, бути вже не може".

Одразу по вкладенні Гадяцького договору уряд Великого Князівства Руського звернувся з маніфестом до європейських держав - інформував країни світу, що віднині Україна виходить зі складу Російської імперії та об'єднується з Польщею і Литвою.

Автором цього маніфесту знов-таки був Канцлер (глава уряду) князівства Юрій Немирич.

А відносини України з Росією тим часом загострилися до межі збройної конфронтації. Гетьман Виговський зажадав виведення російських військ з усіх куточків України. Росія не погоджувалася. Виговський звернувся по допомогу до кримського хана. Щоб випередити гетьмана, князь Трубєцкой зібрав у кулак всі російські військові сили й рушив на окупацію - як не всієї України, то принаймні її Лівобережжя. Проте затнувся на першому ж таки місті, до якого підступив, - на Конотопі. Ніжинський і Чернігівський полки замкнулися в ньому, позміцнювали вали і понад два місяці завзято відбивали всі атаки росіян.

Цього часу Виговському вистачило, щоб зібрати військо і прийти обложеним на допомогу. У битві, що розгорілася на річці Сосновці Виговський розгромив росіян. Понад 30 тисяч російських солдатів загинуло, а ще більше потрапило в полон.

Учасником цього бойовиська був і канцлер Князівства Руського Юрій Немирич. Звичайно, не як канцлер, а як воїн, командир полку. З цим звитяжним аргументом він і поїхав до Варшави на сейм, очоливши представницьке українське посольство. Ще й повіз Янові-Казимиру подарунок Виговського - кілька великих гармат, захоплених у росіян, а також російські військові прапори. 22 травня 1659 року польський сейм схвалив усі пункти Гадяцького договору. Немирич вважав цей факт визнанням його дипломатичних зусиль, його політичної далекоглядності.

Повернувшись в Україну, він особисто заходився формувати українсько-польські гарнізони в усіх головних містах країни. І з наказу гетьмана, дістав призначення на посаду командувача цього "затяжного" - так тоді називали постійні внутрішні збройні сили — війська.

Великі, здатні протистояти росіянам гарнізони по містах не дуже подобалися мешканцям. Не тому, що вони мали в разі потреби виступати проти росіян, а тому, що їх треба було годувати - це ж бо додаткові податки. До того ж, у гарнізонах служили й поляки, що неабияк сердило козаків, які мало не ціле життя воювали з поляками. А над усе не подобалися заходи канцлера Немирича гетьмановим ворогам. Вони й почали підбурювати населення до виступів.

Гарнізон у Ніжині ще тільки формувався і значної чисельності не мав. З цього й скористалися росіяни, звелівши своєму агентові, полковнику Тимошеві Цецюрі, який уже давно мріяв про гетьманську булаву (а її йому пообіцяли), напасти на місто. Оскільки Цецюра зайшов зі своїм загоном до Ніжина як "свій", нікому з солдатів гарнізону навіть на думку не спало, що його підіслали росіяни. Напад, отже, був абсолютно несподіваним — і не ззовні, а зсередини, — тож і наслідки мав відповідні: частина гарнізону загинула. Що ж до самого Юрія Немирича, який перебував у Ніжині в державних справах, то він зумів утекти. Але недалеко. За містом вороги його наздогнали і зарубали. Сталося це 1 вересня 1659 року.

Так загинув творець і канцлер Великого Князівства Руського, видатний політичний діяч і дипломат України, талановитий воєначальник Юрій Немирич, один з найосвіченіших людей свого часу.

Федір Вешняк, полковник чигиринський, дипломат, наказний гетьман українського козацтва.
Мартин Пушкар, полковник полтавський, керівник анти гетьманського повстання часів Івана Виговського.
Яків Барабаш, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іван Безпалий, наказний гетьман України.
Степан Опара, сотник медведівський, полковник, гетьман Правобережної України.
Петро Дорошенко, гетьман України.
Лукаш Мартинович, кошовий отаман запорізького козацтва.
Михайло Кричевський, полковник, наказний гетьман українського козацтва.
Антон Жданович, полковник київський, генеральний суддя, наказний гетьман українського козацтва.
Павло Тетеря, гетьман Правобережної України.