Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Іван Безпалий, наказний гетьман України.

Іван Безпалий, наказний гетьман України.

З полум'я "домашньої" війни, що її посилено роздмухували в Україні російські урядовці, Іван Безпалий (р. н. невід. - помер 1718) виринув несподівано і на такий недовгий час, що більшість істориків воліє навіть не помічати його. Знаємо про нього справді дуже й дуже мало. Хіба лишень те, що під Полтаву він прийшов у ранзі полковника реєстрових козаків і не кинув поля бою до кінця - не відступив разом з козаками Я. Барабаша, а відвів рештки своїх реєстровиків до Білгорода, під захист російських військ.

Отже, бачимо: Пушкар загинув, Барабаш утік, антигетьманської опозиції не стало. Виговський тепер може зміцнювати українську державність, не даючи її на поталу підступним союзникам. Але недарма наша народна мудрість каже: "Біда біду перебуде - одна мине, друга буде". На булаву гетьмана заявили претензії ще троє охочих. Історик Микола Ар-кас змальовує ситуацію такими мазками:

"Тим часом московський уряд далі провадив своє на України приязно вислуховував усякі доноси, виставляв проти гетьмана людей, щоб собі домагалися гетьманства, як от Іскра, Безпалий та Цецюра, котрий і жив у московському таборі; наслав воєвод із московським військом по городах українських".

На жаль, історик обмежився тільки згадкою імені того, хто нас у даний момент цікавить. Не далі за це пішли й автори "Історії русів" та інших праць з історії України. Та все ж спробуймо розібратися, що там і до чого.

Як уже сказано, претендентів з'явилося троє, а булава одна. Що зробив гетьман Виговський, щоб зберегти її в себе?

6 вересня він провів у Гадячі Раду, учасником якої був також польський посол Беньовський. Незабаром польський сейм мав обговорювати проект об'єднання Польщі з Росією (він ніколи не набув ані найменших рис реальності) та обрання на польський престол царя Олексія. Тому Виговський поспішав. З одного боку він намагався переконати сейм через польського посла, - що задум цей трагічний: як поводиться Росія зі своїми союзниками, поляки можуть бачити на прикладі України. З другого, як уже його аргумент не вплине, - приєднатися до польсько-російського союзу зі статусом окремої держави, а не складової частини Російської імперії.

На противагу цій раді, наприкінці листопада 1658 року, в Переяславі скликано раду козаків та бунтівників, прихильних до Московії. І саме тут, за наполяганням російського військового командування, тимчасовим наказним гетьманом назвали полковника Івана Безпалого.

Досі невиразна, постать наказного гетьмана відтепер почала набувати грізних обрисів - залежно від того, як навколо неї гуртувалося дедалі більше козаків та селян, незадоволених політикою Виговського, а особливо - умовами його пропольської Гадяцької угоди. Значно ж посилився вплив Безпалого, коли стало зрозуміло, що на його боці виступає зі своїм запорізьким полком Іван Сірко, який на той час уже розгромив союзних Виговському татар та окремий загін гетьмана під командуванням якогось Тимоша.

З гордістю міг похвалитися наказний гетьман перед князями Трубецьким, Пожарським, боярином Шереметєвим та іншими представниками російського військового командування й адміністрації і тим, що на його боці ще й гарнізон Січі на чолі з кошовим Павлом Гомоном. Та росіянам цього було мало. Вони розуміли, що політичним натиском позбавити Виговського булави не вдасться. Віра в успіх військових зусіль підігрівалася союзом Безпалого зі славетним полководцем Сірком та запорізьким козацтвом. А тому вони вимагали від наказного гетьмана негайних бойових дій.

Одначе першим такі дії розпочав Виговський. Завдавши росіянам та військам Безпалого кілька поразок, він замкнув союзників у містечку Лохвиці. Облога була тривалою, напруженою. І, можливо, стала б для Виговського успішною, але тут - за даними "Літопису" Величка - на допомогу обложеним прибули козаки під командуванням Сірка. Вони прорвали оточення ззовні і, разом з росіянами та реєстровиками Безпалого, відтіснили від Лохвиці військо гетьмана.

Генеральна ж битва союзників з армією Виговського мала відбутися навесні 1659 року, під Конотопом, куди підтягували свої полки князі Ромодановський, Пожарський і Трубецькой - головні командири російських військ в Україні. Тут їх радо вітав зі свого укріпленого табору й наказний гетьман Іван Безпалий, авторитет якого починав зростати саме завдяки підтримці запорожців.

Яким же було здивування всіх - і в Москві, й у Варшаві та на Січі, — коли набагато менші сили гетьмана Виговського, підтримувані незначним загоном татар та підрозділами поляків, розгромили росіян разом із Безпалим! Та ще й так розгромили, що багато ворогів опинилось у полоні, а близько ЗО тисяч російських солдатів полягло в бою. Давно вже Росія не знала такого, щоб під час однієї битви перестала існувати як така ціла її армія! Князь Пожарський з усіма хто був поруч з ним, теж опинився в неволі — у татар. Кримський хан особисто скарав його на смерть. Рештки російських військ кинулись утікати. Спочатку до Путівля, а далі й додому, до Росії, несучи на своїх плечах загони татар, що переслідували їх. Виговський же захопив усю російську артилерію, і значну частину її подарував королю Польщі Янові-Казимиру, мовляв, он які ми!

Мусив відступити разом з росіянами за межі України і наказний гетьман Безпалий, якому на той час уже, власне, ніким було й командувати. Але це не завадило йому зостатись у таборі російських військ, що після відступу татар знову осів у Путивлі, і грати роль наказного гетьмана. Зокрема, відомо, що він посилав на Січ гінців з

після битви на Солонцілистами, в яких провокував Сірка нападати на татарські улуси і відвертати увагу хана від подій в Україні та союзу з Виговським. І йому це вдалося. Саме вперта опозиція Виговському з боку Івана Сірка не дозволяла цьому внутрішньополітичному конфліктові пригаснути. Маючи в союзниках Сірка, Безпалий не міг скласти зброї, як азартний гравець, він прагнув використати свій шанс ще раз. Переконливим доказом цього стало листування, яке він затіяв з російським царем. Зокрема, повідомив, що Сірко виступає на боці Росії та її союзників, тобто, на його, Безпалого, боці, і таким побитом винищив власний авторитет.

Одначе всі претензії Івана Безпалого на булаву гетьмана України - вже не наказного чи тимчасового, а справжнього - розпалися, щойно на політичному обрії знову з'явився Юрій Хмельницький. На Раді, що відбулась у Переяславі 9 жовтня 1659 року, Ю. Хмельницького ще раз проголошено гетьманом України. І відбулося це в присутності представників російського командування та не без їхнього благословення. На подяку, Хмельницький уклінно заприсягнувсь у вірності цареві-батюшці, і послуги І. Безпалого як відданого Москві гетьмана росіянам уже стали непотрібними. Постає питання: чому ж росіяни відмовилися від кандидатури Безпалого, знову поставивши на Юрія Хмельницького? Адже Безпалий із вдячності служив би вірою і правдою. Очевидно в Москві розуміли, що він - не та постать, яка здатна об'єднати поділену на табори Україну і припинити громадянську війну. До того ж безвольним Юрасем, як їм здавалося, керувати було легше. Одначе вони й далі тримали його в кишені. Про всяк нападок. Щоб і Ю. Хмельницький та інші вожді козацькі знали: в запасі завжди є чоловічок, згодний будь-якої миті підхопити їхню булаву чи пернач.


Степан Опара, сотник медведівський, полковник, гетьман Правобережної України.
Петро Дорошенко, гетьман України.
Лукаш Мартинович, кошовий отаман запорізького козацтва.
Михайло Кричевський, полковник, наказний гетьман українського козацтва.
Антон Жданович, полковник київський, генеральний суддя, наказний гетьман українського козацтва.
Павло Тетеря, гетьман Правобережної України.
Сашко Туровець, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іван Брюховецький, кошовий гетьман, гетьман Лівобережної України.
Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.
Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.