Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Антон Жданович, полковник київський, генеральний суддя, наказний гетьман українського козацтва.

Антон Жданович, полковник київський, генеральний суддя, наказний гетьман українського козацтва.

На початку серпня 1657 року, відчувши, що дні йому вже полічено, Богдан Хмельницький завів мову з наближеними полковниками та іншою старшиною про те, хто мав би підхопити його булаву. Оскільки питання було не з тих, що їх можна розв'язати в гетьманових кулуарах, 6 серпня в Чигирині скликали козацьку Раду. Колись величний і грізний, тепер гетьман зміг постати перед товаришами по зброї лише підтримуваний ад'ютантами, і всі побачили;- що проблема спадкоємця абсолютно на часі. Повертаючи Раді клейноди гетьманської влади, Б. Хмельницький першим із претендентів на них назвав наказного гетьмана, полковника київського та генерального суддю Антона Ждановича.

Але Рада вказала на сина гетьмана - Юрія Хмельницького. Не тому, що вважала Ждановича не гідним гетьманських клейнодів. Просто козаки сподівалися, що син гетьмана стане об'єднувальним символом нації, який дасть змогу уникнути міжусобиць та розбрату. Як відомо, надії не справдились. Та це вже тема іншої розмови. Для нас же важливо підкреслити: Жданович мав неабиякий авторитет. У тім числі й у Богдана Хмельницького.

Та повернімося трошки назад, на початок названого року. Тоді була ще одна рада - старшини й полковників. Гетьман, який у ті дні почувався набагато ліпше, скликав її, щоб обговорити надзвичайно важливі питання міжнародної політики. Щойно скінчились переговори між ним, шведським королем Карлом Густавом і семигородським князем Ракоці. Підписано угоду щодо поділу Польщі. За нею до Швеції мала відійти Велика Польща та Лівонія; до Угорщини - Мала Польща, Мазовщина, Польська Галичина та деякі інші території; Україна ж повертала собі землі, які завше були етнічно й історично українськими. Саме на цій Раді пролунали слова Хмельницького про те, що Україні не варто "добра сподіватися од Москви, коли вона з Польщею поєдналась."" На жаль, прозріння це виявилося занадто запізнілим. Якщо раніше українцям доводилося відстоювати свою незалежність лише у боротьбі з Польщею, то тепер треба було протистояти ще й Московії.

Але одна річ укласти договір, і зовсім інша - реалізувати його. Поділити Польщу і втримати нові території можна було, якби Юрій Ракоці домігся виконання свого наміру й запосів польський престол. Для цього потрібні були війська, їх наприкінці 1656 року гетьман сформував. Майже 30-тисячний корпус повів на допомогу Ракоці наказний гетьман Антон Жданович.

Усі історики погоджуються на думці, що це був блискучий рейд. Союзні війська зайшли в Краків, здобули Сандомир та Люблін, запанували, зрештою, над Варшавою. Погодьтеся, не так уже й багато в історії України знайдеться полководців, які б збройне входили до столиці Польщі. Й один із них - Жданович.

Та надовго затримуватись у Польщі наказний гетьман не міг. Король Польщі звернувся по допомогу до Туреччини й Криму. їхні війська ось-ось мали посунути на Україну, тому армія Ждановича потрібна була на батьківщині.

Коротенько про життєвий шлях Ждановича до описаних подій. Відомо, що влітку 1651 року він зі своїм полком воював з литовською армією Я, Радзивілла. Бився на підступах до Києва, у місцях, що мають сьогодні таку лиху славу Чорнобиля. Показав себе і добрим дипломатом. Він двічі-в 1650 та 1651 роках - очолював посольства до Туреччини, ведучи переговори про дальші взаємини між двома державами та про статус Чорного моря. 1653 року ми вже бачимо його в складі посольства до Варшави, а 1654-го - на переговорах з урядом Московії.

Пропонуючи на гетьманство полковника Ждановича, Хмельницький мав усі підстави довіряти йому, оскільки цей офіцер виконував чимало спеціальних доручень гетьмана. 1652 рік. Значна частина українського козацтва, та й усе населення, не задоволені положеннями Білоцерківського договору, через який в Україні почалося відродження польської адміністрації, а до маєтків поверталася польська шляхта... Дійшлося навіть до збройних антигетьманських виступів, на чолі з деякими полковниками та іншими представниками генеральної старшини.

Щоб приборкати повстанську стихію, створили комісію, що засідала в Корсуні. І очолював цю комісію, з функціями військового трибуналу, не хто інший, як Антон Жданович. У квітні того ж року комісія-трибунал засудила до смертної кари таких відомих полководців, як Лук'ян Мозиря, Матвій Гладкий, Адам Хмелецький, Семен Герасименко. Проголошуючи жорстокі вироки полковникам, які завзято боролися проти Польщі, тільки за те, що тепер вони не згодні з відродженням польської колонізації в Україні, Жданович, можливо, сподівався, що Хмельницький пом'якшить їх, використавши суд тільки для остраху. Але помилував гетьман лише Герасименка. Всі інші, кого Хмельницький визнав за своїх особистих ворогів, пішли на страту. І не можна думати, що комісія обмежилася тільки цим процесом...

Ну, а щодо А. Ждановича, то він цілком підтвердив свою репутацію непідкупного, і незабаром справді був призначений генеральним суддею України.

Як склалася доля Ждановича по смерті Б. Хмельницького, сказати важко. Навіть року та обставин його відходу у вічність дослідники не знають. Проте добре відомо, що будучи названим як претендент на гетьманську булаву, Жданович - на відміну від інших претендентів — боротьби за "трон" не розгортав і руїни в Україні не творив.

Павло Тетеря, гетьман Правобережної України.
Сашко Туровець, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іван Брюховецький, кошовий гетьман, гетьман Лівобережної України.
Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.
Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.
Данило Єрмолаєнко, полковник переяславський, наказний гетьман.
Іван Ждан-Ріг, кошовий гетьман запорізького козацтва.
Іван Біолковський, кошовий отаман запорізького козацтва.
Демян Многогрішний, наказний гетьман, гетьман Лівобережної України, гетьман сіверський
Євсевій Шашол, кошовий отаман запорізького козацтва.