Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.

Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.

Василь Золотаренко (р. н. невід - помер 1663) належав до старовинного козацького роду, коріння якого віднаходиться в древньому Корсуні. Старший брат його, Іван Золотаренко, в 1653-1655 роках теж був полковником Ніжинським, і певний час володів клейнодами наказного гетьмана України. Загинув він у Білорусії,в 1655 році, де перебував з корпусом українських козаків, прагнучи відстояти значну територію цього краю від польсько-литовської експансії та запровадити там козацький лад.

Обидва брати Золотаренки були наближеними до гетьмана Богдана Хмельницького, і навіть родичалися з ним, оскільки їх сестра Ганна в 1651 році стала черговою, третьою за ліком, дружиною Богдана Хмельницького. І ця наближеність відкривала для Василя Золотаренка шлях до військової та адміністративно-політичної кар'єри.

Перший адміністративний злет Василя стався в 1654 ропі, коли його старший брат Іван, який був полковником Ніжинським, виконуючи наказ Б. Хмельницького, відбув до Білорусі. Можливо, якби доля виявилася милостивішою до нього, з часом він міг би стати й гетьманом Білорусі, бо до того йшлося. Але для нас важливо, що, відбуваючи туди в ранзі наказного гетьмана України, він призначив, за погодженням з Б. Хмельницьким, наказним полковником Ніжинським свого брата Василя.

Поки Іван Золотаренко штурмом здобував для Росії Смоленську та інші фортеці, відвойовував для неї Смоленщину, Василь Золотаренко утверджувався на посаді наказного полковника, дбаючи про відновлення міських мурів та налагодження діяльності усіх полкових сотень. І слід відзначити, що козаки-ніжинці в нього повірили. Тож коли в 1655 році з Білорусії надійшла звістка про загибель полковника Івана Золотаренка, козаки полку обрали своїм командиром та адміністратором, - а гетьман затвердив - його брата Василя. Щоправда, відомості щодо того, який час тривало його полковництво, суперечливі. За одними даними, перший термін його адміністраторства тривав недовго, бо вже в березні 1656 року в деяких джерелах полковником Ніжинським називають Григорія Гуляницького. Цієї думки дотримується і сучасний дослідник Володимир Сергійчук, який у своїй праці "Богдан Хмельницький та його старшина" стверджує, що в 1654-1655 роках Василь Золотаренко був наказним полковником Ніжинським. Після смерті брата він прийняв (у 1655 році) цей полк, але вже з березня того ж року пернач перейшов до рук Г. Гуляницького.

Проте відомо, що в 1659 році Василь Золотаренко вдруге постає на чолі Ніжинського полку й утримує пернач аж до самої смерті, що настала в 1663-му. Одначе увагу сучасників своїх, а відтак й дослідників тієї доби, він привернув не як головний адміністратор Ніжинського адмінполку, а як претендент на гетьманську булаву. Річ у тім, що після смерті Богдана Хмельницького майже всі його впливові родичі та близькі розпочали боротьбу за гетьманську булаву. Серед них бачимо сина його, Юрія; полковника Переяславського Якима Сомка, дядька Юрія; і звичайно ж, Василя Золотаренка, брата дружини Богдана Хмельницького.

Суперництво між Сомком та Золотаренком розгорнулося напередодні ради, яка мала відбутися в 1660 році, в містечку Козельці. Але протікало воно без гострих конфліктів та збройних сутичок. Рада обрала гетьманом, щоправда, лише наказним, Якима Сомка. Одначе це не спонукало Василя Золотаренка витворяти з Сомка ворога, не примусило його перейти в дієву опозицію. Він залишився соратником Сомка. Про це ми дізнаємося з розповіді посланців Сомка, які, прибувши 30 квітня 1661 року до Москви, в розмовах з чиновниками Посольського приказу стверджували, що Іван Сірко "перебуває на Запоріжжі, вірно служить государеві й у всьому згоден з Якимом Сомком та Василем Золотаренком*.

У якій же ролі виступав Василь Золотаренко в гетьманаті часів наказного гетьмана Сомка? Очевидно, в ролі командуючого військами та радника гетьмана, й надалі залишаючись при цьому претендентом на булаву. Одначе Сомко був лише наказним, отож час від часу поставало питання про обрання дійсного гетьмана України. Але саме на хвилі підготовки до нової ради з'явилася досить зловіща постать ще одного претендента на булаву - Івана Брюховецького. Цей полковник одразу заходився писати російському цареві звинувачувальні доноси на Юрія Хмельницького, на Сомка, і ясна річ, на Василя Золотаренка. Прокладаючи собі шлях до українського козацького трону, він не соромився будь-яких наклепів на своїх суперників.

Цікавим з цього погляду видається лист Брюховецького до єпископа Мефодія, який цитується в "Актах Південно-Західної Росії". Переповідаючи його, Д. Яворницький пише: "В іншому листі до того ж єпископа Мефодія Брюховецький розводився і про Васюту Золотаренка, котрий марно хоче "вибрехати булаву у його царської величності", й, не маючи розуму, а також заздрячи запорізькій луговій саламаті, хоче бути гетьманом, чим він і йому подібні занапащають невинні душі, спустошують землю й обдурюють його царську величність. Гаразд було б, аби ваша святиня про те до його царської величності зволив написати й мене про це сповістити, а я сповістив би про те військо*.

Як бачимо, зводячи наклеп на Василя Золотаренка, Брюховецький, який прагнув виступати блюстителем вірності царському режимові, одверто провокує єпископа на написання подібного ж пасквіля цареві, прагнучи розправитися з В. Золотаренком пером єпископа. Так само організував Брюховецький і листа від запорізької та городової голоти, які теж розпиналися в вірності царю-батюшці та поливали брудом Сомка і його прихильників, серед яких був Василь Золотаренко.

Коли цареві забракло сил читати безкінечні доноси один на одного, котрими його засипало високодостойне українське холуйство, він наказав воєводі Григорію Ромодановському організувати в Переяславі козацьку раду, обов'язково запросивши на неї Сомка, Василя Золотаренка, Івана Брюховецького, єпископа Мефодія та інших учасників цієї національно-фарсової трагедії. Але навіть у цій ситуації Іван Брюховецький негайно написав цареві донос на наказного гетьмана Сомка, а відтак, і на Золотаренка, повідомляючи, що Сомка нібито віддав татарам місто Кодак, чого той і не збирався робити; та наказав спалити всі човни, будівництво яких було фінансовано московітами, і які були передані запорозькому козацтву. Хоча насправді такого наказу Сомко не віддавав.

Одне слово, передвиборча боротьба була в розпалі, і завершитися вона повинна була Великою Радою, дату якої вже було визначено. От тільки цього разу її довелося відкласти. Відчуваючи, що він остаточно втратить владу, Юрій Хмельницький, що був гетьманом Правобережної України, зібрав військо і, приєднавши до себе загони татар, розпочав бойові дії проти Сомка та Золотаренка. Початок цієї громадянської бойні був досить вдалим для нього. Хмельницькому вдалося завдати низки поразок українсько-московітським військам під тим-таки Переяславом, де мала відбуватися рада, а далі під Кременчуком, Каневом, Криловим. Здобуваючи ті чи інші міста, Хмельницький негайно звільняв від посад полковників, котрі залишалися вірними російському цареві, і призначав тих, котрі ладні були визнавати зверхність польського короля. Всі ці полковники, разом із загонами вірних їх козаків, негайно подалися на Запоріжжя провокуючи кошового Івана Величко-Босовського на виступ проти Хмельницького. Проте кошовий повівся досить оригінально. Замість того, щоб якомога швидше збирати війська та вирушати проти Хмельницького, він, порадившись із старшиною своєю, написав йому різкого та грізного листа, в якому висловив усе, що козацтво запорізьке думає про його, Хмельницького "сумазбродство і необузданное своєволіе", які спричинилися "до бєдствія іразорєнія отчизни нашей".

У листі кошовий не приховував, що козаки-запорожці зроблять усе можливе, аби нарешті позбутися Хмельницького і позбавити від нього козацтво й Україну.

Маніакально побоюючись помсти запорожців, Юрій Хмельницький не витримав і на початку жовтня 1662 року передав булаву своєму зятеві, полковнику Павлу Тетері, а сам подався до Києва, щоб постригтися в ченці, прибравши при цьому ім'я Гедеон.

Ви запитаєте, в який спосіб це рішення могло вплинути на долю Василя Золотаренка? Вплинуло. Коли стало зрозуміло, що в Україні утвердилися два гетьмани: на Правобережжі - Павло Тетеря, а на Лівобережжі - Яким Сомко, запорожці негайно заходилися виступати проти такого розподілу, домагаючись, щоб гетьман в Україні був один, як у давнину, "по обидва боки Дніпра". Причому їх зовсім не цікавило, що самого лише бажання в цій справі мало. Що зовнішня та внутрішньополітична ситуація в Україні і навколо неї була такою, що не можна було затівати ще одну громадянську війну, котра призведе лише до подальшого винищення України й українців.

Вони негайно звернулися до Тетері з листом, в якому ультимативно вимагали від нього приклоніться разом з ними перед "високодержавнійшим православним і милостивим московським государем Олексієм Михайловичем". Якого, як з'ясувалося, Тетеря й на дух терпіти не міг. І який волів перебувати під протекторатом польського короля. Тоді запорожці почали активно інтригувати і проти нього, і проти Сомка, підтримуючи Івана Брюховецького, проросійська орієнтація якого сумнівів у них не викликала. Крім того, І. Брюховецький ще на Січі називав себе "кошовим гетьманом".

Щоб якось припинити міжусобну боротьбу в Україні, цар наказав скликати загальну козацьку раду навесні 1663 року, запросивши на неї і городових та низових козаків, і козацьку голоту. А головне, всіх претендентів на булаву. Займатися підготовкою цієї ради він доручив князеві і воєводі Г. Ромодановському та стряпчому Г. Косагову. Одначе цей наказ лише загострив політичну кризу в Україні. Запорожці почали ще активніше підтримувати свого претендента, Івана Брюховецького, який продовжував вправлятися в доносах цареві на своїх супротивників. Задля справедливості, слід сказати, що не відставав од нього і Сомко. Що ж до Василя

Золотаренка, то, з одного боку, в боротьбі проти Брюховецького і Тетері він виступав за союз із Якимом Сомком, та, водночас, підточував його владу, створюючи власну опозицію Сомкові і готуючись до боротьби за гетьманство.

Але де, в кого шукати підтримки? Звичайно ж, у запорожців. А щоб здобути їх підтримку, почав вдаватися до хабарів, тобто, пробачте... до подарунків, щоб у такий спосіб скуповувати голоси. Одне слово, технологія виборів відтоді, й аж до нашого часу, як бачимо, не змінилася. Як саме відбувалося це за часів Васюти Золотаренка, бачимо з опису, якого подає нам історик Д. Яворницький: "Він почав щедро роздавати подарунки тій січовій голоті, котра приїжджала з Січі на Україну, в гості до родичів, чи погуляти зі знайомими, особливо в зимовий час. Очевидно, Васюта Золотаренко чув, хто саме володів силою. Запорожці приймали подарунки, обнадіювали його щодо гетьманства, але насправді обдурювали його "для отримання від нього собі користі". Водночас, Золотаренко розумів, що не слід обминати й князя Ромодановського. Аби привернути до себе й князя, він почав посилати йому багаті подарунки в Зіньків".

Та саме під час чергового рейду посланців Золотаренка до російського князя Ромодановського, їм вдалося переконатися в тому, про що вони й так уже здогадувалися. Чи то у передпокоях князя, чи на заїжджому дворі гінці Золотаренка та гінці запорожців, тобто Брюховецького, зустрілися і почали з'ясовувати в кого з їхніх патронів більше шансів на булаву. Й ось тоді запорожці, котрі почувалися впевненіше і зухваліше, бо за ними стояли Січ, все запорізьке козацтво, за ними був "кошовий гетьман" Іван Брюховецький зі своїми загонами, та росіяни... Так ось, не бажаючи вдаватись до дипломатії, запорожці гінцям Васюти Золотаренка, який в очах їхніх нічого з себе не уявляв і нікого не репрезентував, так прямо й сказали: "Хлопці, не тратьте даремне пороху та переходьте під штандарти Брюховецького. Ви на що це розраховуєте? На Велику Раду? Та ми на цій раді козацтво городове переб'ємо, і ні Якима Сомка, ні Васюту Золотаренка вашого не пощадимо".

Гінці Золотаренка жахнулися і спробували з'ясувати, чи не жартують бува запорожці, але ті цілком серйозно, хоч і під великим секретом, повідомили, що й не думали жартувати, бо зараз їм не до жартів. Ось збереться Рада, тоді й побачите. Можливо, серед запорожців ще й був хтось такий, когось гінці Золотаренка добре знали і на свідчення котрого могли покластися. Бо коли гінці прибули до Ніжина, то одразу ж кинулися до Золотаренка. Й ось тут полковнику вже було над чим подумати. Не такий вже він був заможний, щоб і далі скуповувати голоси запорожців та росіян, суперничаючи при цьому і з Сомком, і з Брюховецьким. А збагнувши, що булави йому не бачити, вирішив негайно зняти свою кандидатуру з передвиборчих "списків" і знову помиритися з Якимом Сомком, добре розуміючи при цьому: програє Сомко, програє і він. Запорожці та Брюховецький панькатися з ними не будуть.

Й ось тут з'являється кілька цікавих моментів, на які дослідники, здається, не звертали уваги. Принаймні не зупинялися на них, аналітично не осмислювали, хоча й фіксували. Раду, яка мала бути "Чорною", оскільки планувалося, що в ній братимуть участь не лише козацтво -городове та запорізьке, - але й міщани, городова чернь, заплановано було провести 17 червня 1663 року, під патронатом представників російського царя. Одначе справа не в даті, а в тому, де саме мала відбуватися Рада. А відбуватися вона мала... в Ніжині!

Почекайте, але ж Василь Золотаренко все ще був полковником НіжинськимІ Це його рідне, вважайте, місто, рідний полк. Тут він повинен був би мати безліч своїх прихильників. А рідні стіни повинні були б допомагати йому під час ради. Але, навіть зважаючи на цю перевагу, кандидатуру свою Василь Золотаренко не виставляв. І зараз ми зрозуміємо чому. Річ у тім, що Брюховецького підтримували не лише запорізькі козаки, але й деякі лівобережні адміністративні полки. Так ось, найтвердіше обстоював його кандидатуру... Ніжинський полк! На прохання козаків якого і саму Раду було намічено провести в Ніжині.

Тобто парадокс становища Василя Золотаренка полягав у тому, що очолюваний ним полк рішуче виступав проти кандидатури свого ж таки полковника на посаду гетьмана, підтримуючи його найзапеклішого ворога - Івана Брюховецького! То на що ж взагалі, на яку підтримку, який шанс бути обраним на гетьмана, міг розраховувати Василь Золотаренко?! Перебіг Ніжинської Чорної ради відомий: після збройної сутички між прибічниками Брюховецького і Сомка, її було перенесено на 18 червня. От тільки з'явився на неї Брюховецький, маючи з собою близько сорока тисяч прихильників. І це в той час, коли, рятуючи своє життя, Сомко чи переховувався, чи практично вже перебував під арештом, у російського воєводи Михайла Дмитрієва.

Абсолютною більшістю голосів, гетьманом, звичайно ж, було обрано Івана Брюховецького. Прямо там, під час ради, князь Гагін, від імені царя, вручив Брюховецькому грамоту, якою його затверджено було на гетьманстві, а ще - клейноди та грамоту, якою йому даровано в володіння Гадяцьке староство. І вже тоді Василь Золотаренко зрозумів, що він не просто програв ці вибори, але втратив усі свої попередні здобутки, зруйнував кар'єру і поставив під загрозу своє життя.

І чорні передчуття Золотаренка незабаром здійснилися. Росіяни заарештували його, щоб, разом із екс-гетьманом Якимом Сомком віддати Брюховецькому. За звинуваченням затримки не було. Гагін уже сповістив козацтво, що мав честь повідомити царя-батюшку про зрадницьку антицарську політику Сомка та кількох його сподвижників і, передусім, Василя Золотаренка. А ще їх обох звинуватили в тому, що вони підтримували взаємини з гетьманом Павлом Тетерею і намагалися "силою здобути гетьманську булаву*. Цього було досить, щоб Брюховецький скористався з ситуації і підписав вирок: "Страта!" А виконали кати цей вирок щодо Василя Золотаренка 18 вересня 1663 року, в місті Борзні. Ось так, трагічно, й завершилася військово-політична кар'єра людини, яка упродовж кількох років намагалася здобути гетьманські клейноди і стати на чолі України, але всі зусилля якої лише сприяли розростанню української козацької руїни.

Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.
Данило Єрмолаєнко, полковник переяславський, наказний гетьман.
Іван Ждан-Ріг, кошовий гетьман запорізького козацтва.
Іван Біолковський, кошовий отаман запорізького козацтва.
Демян Многогрішний, наказний гетьман, гетьман Лівобережної України, гетьман сіверський
Євсевій Шашол, кошовий отаман запорізького козацтва.
Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.
Василь Дрозд, полковник брацлавський, керівник антипольського повстання.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Михайло Ханенко, полковник уманський, гетьман Правобережної України.