Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Григорій Донець, сотник харківський, полковник харківський, стольник російської армії.

Григорій Донець, сотник харківський, полковник харківський, стольник російської армії.

Упродовж майже двадцяти трьох років слобожанський полковник Григорій Донець (р. н. невід. - помер 1691) залишався символом козацької старшинської зверхності, авторитетності та непорушності, незаперечним символом й авторитетом козацького ватажка-отамана.

Достеменних відомостей про походження його ніхто не має. Та до нього не дуже й докопуються, бо яке таке "походження" може бути в козака-нетяги (сина такого ж козака-нетяги Єрофея), що приблукав був звідкись із пониззя Дону, не маючи за душею нічого, крім свитки та шаблі, а ще — підозри щодо того, що з Дону він прибився невипадково, мабуть же, якийсь біглий. А щоб якось вирізняти Його з-поміж сотень інших Грицьків, якими залюднювалася в ті часи Слобожанщина, прізвисько йому дали Донець, бо ж прийшов-таки з Дону. Ото в увесь родовід. Зате вже сам Григорій Єрофейович Донець став засновником відомого далеко за межами Слобожанщини, славного старшинського козацького роду.

Розпочинав він своє сходження "виборним козаком ", тобто козаком реєстру, який ставав ним завдяки тому, що "на козака" його обирала громада. А вибрала вона Григорія Донця вже хоча б тому, що на той час він уже мав достатній козацький гарт, не раз бував у боях з татарами, турками та черкесами; знався на козацьких звичаях і традиціях. Але й серед рядових козаків такий досвідчений рубака, - який, водночас, і слово мудре вмів сказати, і листа-цидулку скласти, бо ж письменний, — теж затримуватися довго не міг. І вже десь у 1665 році козацька рада обирає його Харківським сотником, тобто відтепер він очолював не лише козацький підрозділ, але й адміністративну сотню, або, кажучи сучасною мовою, був керівником адміністративного району. Й нарешті в 1668 році, одразу по смерті Харківського полковника Федора Ріпки, спеціальним Указом російського царя, Григорія Донця було призначено полковником Харківським. Причому в Указі прямо зазначалося, що цим відзначаються вірна служба Григорія Донця цареві, його військові заслуги перед Московією.

Сам той факт, що він став полковником не виборним, а призначеним, та ще й Указом царя, надавав Донцю великої переваги, роблячи Його владу в полку абсолютною, а персону його непідвладною не лише гомінливій козацькій сіромі, але й місцевій російській адміністрації. Про особливе довір'я, яке виявлялося Григорію Донцю, свідчить і той факт, що в 1677 році до складу Харківського полку, який і так уже мав 20 міст і слобід та понад 5 тисяч козаків полкової служби, і займав значні території, було приєднано ще й Балаклійський полк.

Щоправда, певний час Балаклійський полк ще мав свого полковника (ним був Яків Чернігівець), але він безпосередньо підпорядковувався Г. Донцю, який уже володів чином стольника, що в російській армії вважався вищим за полковничий, тобто прирівнювався до чину бригадного генерала. Та й то це тривало лише кілька місяців, бо того ж таки 1677 року, наказом російського воєводи, князя Г. Ромодановського, Якова Чернігівця від посади полковника Балаклійського було усунуто, а сам полк остаточно увійшов до складу Харківського, яким, як і раніше, командував Григорій Донець.

На долю Донця не випало прославитись у великій війні, в славетному поході, чи увічнити своє ім'я якимось надзвичайним подвигом. І все ж таки маємо цілковите право говорити про нього, як про талановитого воєначальника і невтомного, непогамовного розбудовника Землі Слобожанської, її захисника. Добре відомо, що саме за його наказом, і під його наглядом, українські козаки збудували місто Ізюм, яке й досі залишається районним центром Харківщини; що це він розсилав своїх агітаторів по різних полках Гетьманської

України, закликаючи охочий безземельний люд, усіх, хто і міг ужитися з польським панством, переселятися в ці землі вже за життя Г. Донця Ізюмщина розрослася та залюднилася так, що в 1685 році вона була виокремлена в Ізюмські полк, який, одначе, залишався під патронатом полковниі Харківського. Після цього виокремлення в Харківсько" полку залишилося 12 міст і 43 села; але вже в 1732 рої заглиблюючись у степи, у вільні землі, адмінполк збудував кілька нових міст і сіл, і почав налічувати 17 сотень.

Втім, про заснування Ізюмського адмінполку слід сказ ти окремо. Поселення Ізюм існувало й до того, як його почали розбудовувати під полковий центр. Але Григорій Донець переніс його в інше, зручніше та придатніше для життя, м: це, і розбудував так, що врешті-решт сам захотів пересел тися до нього з Харкова. Місто так припало йому до дуй що він таки переселився, а Харківський полк вирішив передати синові своєму, Костянтину Донцю. Проте своєю владою вчинити таку перестановку він не міг. Довелося переконувати значну частину харківської старшини, аби вона разом ним підписала "чолобитну" цареві, з проханням признач ти полковником Харківським Костянтина Донця, а бать його, Григорія, залишити полковником Ізюмським.

остання рада в січі

Одначе в Москві пішли на цей крок досить неохоче. Харківський полк був провіднім, а до того ж - прикордонним. Це на нього раз по раз накочувалися ординці, напади яких досі полковникові Донцю вдавалося успішно відбивати. Щоб якось убезпечити край від цих навал, Донець та інші полковники слобідські вже перейшли - згідно з Указом царя - від будівництва окремих укріплень, якими ставали чи не всі слобідські поселення, до спорудження так званої Нової Лінії, тобто великої системи укріплень, з постійними гарнізонами, з практикою прикордонних заслонів та системою оповіщення. Крім того, Донець не допускав у себе на Харківщині жодних бунтів, досить уміло налагоджуючи при цьому справи і з Гетьманською Україною, і з донськими козаками. До речі, зберігся приватний лист одного з донських отаманів, який адресував своє послання полковнику Харківському так: "В город Харків, полковнику Грицьку ". А ще збереглася перша жалувана Грамота царя російського, яка дозволяє говорити про дату заснування Харківського полку, і яка теж була видана на ім'я Г. Донця.

Так ось, у цій ситуації Москва повелася досить помірковано. Щоб не образити вірного їй полковника, вона нібито й уважила його прохання, але не зовсім. Тобто сина його, К. Донця, було призначено полковником Харківським, але наказним, тобто тимчасовим. В той же час Григорій, керуючи Ізюмським полком, і надалі повинен був називатися "полковником Харківським". Як з'ясувалося, рішення це виявилось мудрим. Костянтин Донець у Харкові так і не прижився. Там його постійно порівнювали з батьком, а в порівнянні цьому він, на жаль, суттєво програвав.

Розуміючи, що на цьому кар'єра сина може й завершитися, досвідчений політик Г. Донець вдається до хитрої рокіровки: він, яко полковник Харківський, переїжджає (орієнтовано в 1682 р.) до Харкова, а син перебирається на його маєтності до Ізюма. Мало хто знав тоді, що ця рокіровка мала ще один підтекст: Г. Донець сподівався, що, закріпивши сина Костянтина в Ізюмському полку, він зуміє передати харківський полк іншому своєму синові - Федорові.

Цей намір його стає зрозумілим лише по тому, як, побувши в Москві, проте не домігшись свого, Григорій Донець виряджає (в 1685 році) до столиці Костянтина, але не одного, а в супроводі цілого загону старшин: полкового обозного, семи сотників, священика, трьох сотенних хорунжих... Чого ж вони домагалися? Ця делегація на чолі з К. Донцем просила царів російських (тоді правили два царі, Великі князі Іоанн Олексійович і Петро Олексійович), щоб Ізюмський полк о 13 містах при 2200 козаках було остаточно виокремлено з Харківського, а полковником призначено Костянтина Донця.

І царі Грамоту таку підписали, але... все одно в ній було мовлено, що Костянтин правитиме в Ізюмському полку разом із батьком, Григорієм Донцем. Можливо царських чиновників насторожило те, що, разом із Жалуваною Грамотою на полковництво, Донець-молодший почав просити, щоб йому, від імені царів, було вручено корогви та литаври, тобто козацькі клейноди. Яких досі нікому з полковників слобідських не вручали. Але ж у Москві розуміли, що клейноди - це ностальгія за козацькою запорізькою вольницею, якої там уже й так натерпілися. Тим паче, що К. Донець наполягав, аби йому було виділено ще й похідні гармати. А досі слобідському козацтву довіряли тільки фортечні, тобто оборонні. Тут, у Москві, ще пам'ятали про виступ в 1670 році полковника Острогозького полку Івана Дзиковського, який мало не з усім полком перейшов на бік повстанця Степана Разіна, отож не бажали повторення подібної історії.

Цілком можливо, що саме Григорія Донця слід вважати й одним із авторів офіційного документу, ясна річ, затвердженого царем, яким регламентувалося життя козацьких Слобідських полків та діяльність і повноваження старшини. Називався цей документ "Екстракт о Слобідських полках", і до наших часів жодного примірника його не дійшло.1 Але про нього знав і на нього посилався дослідник Слобожанщини Срезнєвський. Крім того, зберігався Універсал самого харківського полковника Костянтина Донця (сина Г. Донця), датований 1686 роком, в якому (подаю в перекладі сучасною українською) мовиться: "Засвідчуємо цим листом нашим, що по указу великих государів мешкаючи тут, в українському місті Ізюмі, маємо те в своїй владі - роздавати усякі вільні ґрунти і пасічні виїзди усяким людям для розмноження ".

До речі, зауважу, що врешті-решт Григорій Донець таки домігся свого: після його смерті полковником Харківським став молодший син Федір, а полковником Ізюмським залишився Костянтин. Тобто, розбудувавши свій Харківський полк, Григорій Донець по суті перетворив його на спадкове полковницьке володіння. Але слід сказати, що полковницька династія Донців не осоромилася і посіла належне місце в історії не лише Слобідської, але й усієї України. Принаймні будемо сповідатись, що посяде таке місце після виходу даної книги, в якій Григорія Донця виокремлено в самодостатню постать козацького ватага, отамана й адміністратора.

Стисло характеризуючи його діяльність поряд із діяльністю інших слобідських полковників, дослідник Д. Багалій писав: "Донець був полковником з 1668року по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і скликав особистий Ізюмський полк: вельми працював, більш усього з Харківським полком, над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову Лінію: здобував Жаловані грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського, оснував з деякими іншими старшинами Куря-зький монастир. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали..."

Що ж, іноді варто прожити велике і суєтне життя полковника, отамана, воєначальника і будівничого, щоб, врешті-решт, заслужити хоча б кілька ось таких - поспішливих, скупих, але, водночас, вагомих рядків у праці котрогось із дослідників минувшини. А козацький отаман Григорій Донець справді заслужив їх.

Книга Четверта. Шаблями писаний літопис
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Іван Мазепа, гетьман України.
Петрик Іваненко, гетьман запорізького козацтва, гетьман Ханської України.
Іван Гусак, кошовий отаман запорізького козацтва.
Семен Палій, полковник Фастівський, керівник козацько-повстанського руху.
Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.
Василь Кочубей, генеральний писар, генеральний суддя, наказний гетьман козацького війська.
Іван Іскра, полковник полтавський, український географ.
Яким Сомко, полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України.