Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Петрик Іваненко, гетьман запорізького козацтва, гетьман Ханської України.

Петрик Іваненко, гетьман запорізького козацтва, гетьман Ханської України.

До досить несподіваної характеристики Петрика Іваненка (pp. народження і смерті невідомі) вдається історик Крип'якевич:

"Він належав до характеристичного типу тогочасного інтелігента, якому тісно було в унормованому ладі Гетьманщини і який у політичних інтригах шукав собі кар'єри". Коли про козацького ватага мовиться, як про "характеристичний тип інтелігента", це, погодьтеся, привертає увагу.

Втім маємо цілковите право говорити про тогочасну українську інтелігенцію, що посідала дедалі важливіше місце в розвої національної самосвідомості. Про інтелігентність та освіченість значної частини українців не раз ішлося в творах та подорожніх нотатках багатьох істориків, мандрівників та офіцерів-іноземців. Ось яке враження справила Україна на відомого географа-датчанина Мальта-Брюна, якому випало мандрувати Лівобережжям та Московією: "Українці вельми інтелігентні, волелюбний дух почувається у їхній зовнішності".

Або знаходимо в нього таке: "Українці - це нащадки Київської Русі. Селяни в Україні ощадніші, ніж московські: вони не спустошують хижацьким способом своїх лісів. Будинки українських селян гарні й міцні, ніхто з них не носить личаків, як на Московщині. Вони кремезніше збудовані і більше освічені, ніж селяни, наприклад, Литви ". До речі, в своїй праці, опублікованій ще 1807 року в Парижі, він вживає саме термін "українці", а не якийсь інший. Цікавим здається і зауваження щодо російських личаків, про які - на контрасті з чобітьми та жіночими чобітками українських селян - мовиться в нотатках багатьох зарубіжних мандрівників. Але це так, до слова.

Так ось, щодо Петрика Іваненка. Відомо, що родом він був з Полтави, здобув непогану освіту. Кар'єру свою розпочинав досить вдало - зі служби в Генеральній військовій канцелярії гетьмана Мазепи, через яку пройшло чимало відомих тогочасних військово-політичних діячів. Одруження його теж можна вважати вдалим — з донькою свого шефа, Генерального писаря В. Кочубея. Він мав власний дім у столиці - Батурині, трохи землі. Що ж примусило його перервати таку перспективну й спокійну кар'єру, податися на Січ і розпочати нове, сповнене тривог та ризику політичне життя? Можу висловити кілька версій. Перша, яка на мій погляд, має всі підстави для вжитку: він прибув на Січ із таємним дорученням Мазепи. Гетьман важив на те, що, з його допомогою, цей освічений канцелярист досить швидко виб'ється якщо не в кошові, то принаймні ввійде до провідної старшини, а відтак, він, Мазепа, матиме на Січі надійну опору. Адже досі Січ дуже мляво підтримувала гетьмана, а значна частина запорожців узагалі ставилася до нього вороже. Вдаючи з себе скривдженого гетьманом, Петрик мав дійти до рангу кошового і стати союзником. До речі, на це, на такий перебіг подій натякає і сам Петрик Іваненко. Але потім, він, очевидно, відчув смак отаманства і вирішив, що спокійно може дійти й до гетьманської булави.

Друга версія: його, справді, послав Мазепа, але Петрик лише удавав, що зацікавлений у співпраці з ним. Гетьман сподівався, що Петрик покрутиться на Січі, втрапить змінити ставлення частини козаків до свого патрона, і повернеться назад до канцелярії. Проте канцелярист несподівано гостро відчув інтерес козацтва до своєї персони та можливість зробити власну кар'єру, і вирішив не повертатися.

Нарешті, версія третя: це була запланована втеча на Січ, щоб здійснити свою давню мрію - стати гетьманом України. Козакам він справді казав, що посварився з Мазепою і вирішив назавжди залишитися серед січовиків. Подобалася козакам і його політична лінія: створювати незалежну Україну в боротьбі і проти Росії, і проти Польщі.

Але найпереконливіший аргумент - хоч і без коментарів - віднайшов історик М. Аркас, процитувавши листа Петрика до В. Кочубея, родича з боку дружини:

"Тікаю від безсоромної лютості жінки своєї, котра не тільки лихословить і ганьбить мене, а ще й наважується позбавити життя".

Ні-ні, не поспішайте, перечитайте ці рядки ще раз. Ось він - крик козацької душі! Ось воно наше суто українське "терше ля фам"

Але облишимо версії і волання душі майбутнього гетьмана та повернімося до реалій. Чудовий оратор і спритний дипломат, Петрик (називали його саме так: ім'я стало прізвищем) напрочуд швидко сформував значний загін однодумців, які проголосили його гетьманом. Нехай спочатку напівофіційне, без особливого визнання сильними світу цього.

Петрик не поспішав, він дотримувався тези, яку - задля нього та низки інших гетьманів, наказних гетьманів та повстанських вождів - я сформулював би так: "Головне, щоб з'явився гетьман, а державу під нього рано чи пізно ми створимо!" До речі, до своїх майбутніх володінь він вводив усі запорозькі території та всі землі, визволені за часів Хмельницького.

Кого ж обрав собі новий гетьман за союзників? Кримських татар. Неоригінально, скажете ви. Зате, як вважав Петрик, надійно. Вже хоча б тому, що умови цього яскраво вираженого антиросійського союзу були оформлені договором (1692, Кизикермен). А сам факт такого договору є міжнародним визнанням його гетьманської булави.

Зауваживши, що Петрик має намір провадити політику незалежну і до нього опозиційну, Мазепа написав кошовому І. Гусаку, що він - Петрик - утік на Січ, викравши з гетьманської канцелярії важливі державні папери, і просив негайно видати втікача. Козаки не видали. Посилалися на давню свою традицію - нікого, ніколи й нікому не видавати. Та Й як то воно - видавати гетьманові чоловіка, який уже й сам є гетьман? До речі, вирушаючи до Кизикермена, Петрик мав при собі лише 60 козаків, одначе кількість війська не дуже його обходила. З Кизикермена він подався до Бахчисарая, де взявся переконувати хана та його наближених у доцільності спільного виступу проти росіян. І то негайного виступу.

Завважте, що Запорізька Січ йому не підпорядковувалася, вона мала свого кошового отамана, а все городове козацтво підлягало гетьману Мазепи, відтак оті 60 шабель, що супроводжували нашого "гетьмана без території та військА", власне, й були його "збройними силами". Якою ж самовпевненістю слід було пройнятися, щоб за цієї ситуації вести переговори з правителями сусідньої державні

Першим успіхом його слід вважати те, що він повернувся в район Кам'яного Затону поблизу Січі, ведучи з собою 17 тисяч татар (і лише 12 козаків). А там, попри всі протести і прокляття кошового І. Гусака, навколо Петрика згуртувалася незабаром солідна військова сила. До нього переходили цілими куренями. Потяглися також ватаги городових козаків. При цьому Петрик заявляв, що він діє згідно з планами Мазепи, оскільки має його таємні листи (щось на зразок інструкцій?), які гарантують законність формування козацьких полків.

Початок походу подавав добрі надії. Містечка Царичанка і Китайгород без бою приєдналися до Петрика і визнали його гетьманом. Наступною мала бути Маячка. Але Мазепа вислав туди свої полки, і Петрикові довелось відступити. Зрозумівши, що проти гетьмана Мазепи йому виступати не сила, більшість запорожців повернула на Січ. Тож до Перекопу Петрик привів тільки 80 своїх прибічників.

Звідти, з Криму, він писав листи на Запоріжжя, закликаючи козаків об'єднатися з татарами і рушити на Московію та на Батурин. Але запорожці мали інші погляди на реальність та інші плани. І все ж... Чотири рази — протягом 1692, 1693, 1694 і 1696 років - Петрикові вдавалося провокувати татар і певну частину козацтва на походи проти росіян і військ гетьмана Мазепи. Проте жодного разу доля не всміхнулася йому. Всі ці походи тривали недовго і кінчалися втечею петриківців під захист кримської орди. Йому справді не щастило.

Так, навесні 1693 року він наблизився до Січі, маючи з собою 40 тисячне татарське військо. Це була велика сила. Ось лишень козаків до нього приєдналося дуже й дуже мало.

Однак це не завадило Петрикові довести своїх союзників аж до Полтави. Але здобути міста йому не пощастило: татари, як завжди, справно грабували і містечка, й села, хапали ясир, а штурмувати міста й лишати по них свої гарнізони, як то й годилося для справжньої війни, не квапилися. Отже - поразка.

Втім, невдачами своїми Петрик не дуже проймався. 1696 року він проголосив утворення Ханської України, до якої мали ввійти всі землі від пониззя Південного Бугу до Дністра. Даремно деякі історики говорять про ідею цієї держави з іронією та неприязню. Погляньмо на карту: по суті, Петрик утворив - хай навіть лише номінально - державу на територіях, які на той час не підлягали ні гетьманові, ні запорозьким отаманам. Сам факт, що кримський хан і Туреччина погодилися на проголошення такої держави, слід вважати значним дипломатичним успіхом Петрика. Адже козаки й селяни, які не приживалися під владою російського царя, гетьманів Мазепи та Скоропадського, кошових отаманів Січі, могли тепер переходити в Ханську Україну, знаючи що знайдуть тут притулок. Власне, з таких утікачів-перебіжчиків і формував відтепер Петрик Іваненко своє невеличке військо.

Поки в Україні точилася кривава веремія, пов'язана зі спілкою гетьмана Мазепи і Карла XII, Петрик вичікував, вважаючи, що час працює на нього. І шкода, що на Січі не знайшлося кошового, який би підтримав його та допоміг утвердитися Ханській Україні. Адже, зміцнівши, ця частина України могла б потім вирватися з-під влади хана і стати хоч більш-менш незалежною.

Останні згадки про Петрика як гетьмана Ханської України, датуються 1712 роком. Як склалася його подальша доля

- невідомо.

Іван Гусак, кошовий отаман запорізького козацтва.
Семен Палій, полковник Фастівський, керівник козацько-повстанського руху.
Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.
Василь Кочубей, генеральний писар, генеральний суддя, наказний гетьман козацького війська.
Іван Іскра, полковник полтавський, український географ.
Яким Сомко, полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Яким Чалий, наказний гетьман запорізьких козаків.
Пилип Орлик, гетьман України в еміграції.
Григорій Сагайдачний, полковник, кошовий отаман запорізького козацтва.