Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.

Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.

За часів, коли на Правобережній Україні гетьманував призначений з волі короля Андрій Могила, Самусь (Самійло Іванович, р. н. невід. — пом. бл. 1713) мав статус полковника богуславського. На відміну від гетьмана, він був не в захваті від нової хвилі польської колонізації українських земель, і прагнув відродити Україну такою, якою бачили її козаки наприкінці визвольної війни. Судячи з усього, доля не пошкодувала цьому чоловікові рішучості, а також непересічного таланту полководця.

Уперше він показав себе вправним воєначальником 1692 року, коли очолив великий козацький корпус у поході за Дністер. Далі — по якомусь часі — був рейд улусами бєлгородських татар, коли він розбив їхні войовничі загони спочатку під Акерманом, а потім під Кілією, а згодом завзято рейдував територією від Дністра до Дунаю, визволяючи все нові й нові сотні бранців, що знемагали в татарській неволі.

Це ми з вами, невдячні нащадки, не те що не пам'ятаємо, а навіть не знаємо про такого полководця - в кращому разі десь, гортаючи "Історію", натрапляли на його прізвище, - а тоді, після походу, слава про нього облетіла всі краї, від Січі до Москви, від Києва до Варшави. Ось як увічнено його подвиги скупими рядками славетної "Історії русів": "Вони (козаки Са-муся - Б.С), напавши на татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Мазепи наказним, або пальним, гетьманом.

Король Собіевський (Ян Собєський - B.C.), дякуючи Са мусеві за визволення польських бранців, прислав йому клей-ноди пального гетьмана з багатими подарунками".

Одначе Ян Собєський незабаром помер і в 1699 році королем Польші став Август II, який не лише не підтвердив повноваження Самуся, як польного гетьмана, але й видав Указ про розпуск козацького війська і про заборону козакам проживати "по маєтностям королівських, духовних і шляхетських".

Хочу зауважити: вручення Самусеві клейнодів польного гетьмана означало, що король визнає його офіційним заступником гетьмана і командувачем українських козацьких військ. Тобто, в будь-яких ситуаціях Самусь мав заступати гетьмана як адміністратор, але навіть за присутності його в столиці, безпосередньо командував військом. Як бачимо, перед ним постала блискуча кар'єра - у славі та почестях — українського, а отже й Речі Посполитої - полководця. Але тут вибухнуло повстання під проводом Семена Палія.

За даними автора "Історії русів", Самусь нібито участі в ньому не брав - Палій без його відома використав військові сили кількох підлеглих польному гетьманові полковників у боротьбі проти поляків. Проте з інших джерел знаємо, що це було не так. Самусь приєднався до повстанців і 1702 року розгромив польське військо під Бердичевом, захопивши при цьому весь польський обоз. Натхненний цією перемогою, Самусь взяв в облогу добре укріплену Білу Церкву і протримавши її в облозі майже два місяці, здобув. А згодом штурмом здобув добре укріплений Немирів. Проте повстанці, які, за прикладом Палія, орієнтувалися на Росію, не дістали від неї сподіваної допомоги, а самого керівника повстання, як знаємо, Мазепа заарештував.

Розуміючи, що повстанню кінець, Самусь склав свої повноваження наказного гетьмана (1704). Разом з ним покірно схилив голову перед Мазепою ще один ватажок повстанців - полковник корсуньський Іскра. Приймаючи від нього клейноди і запевнення у вірності, Мазепа повівся з ним не так, як з Палієм. Не заарештував, до Москви не відправив, навпаки, призначив полковником богуславським (під час походу на Дунай Самусь був полковником вінницьким). Можливо, полководця врятували Його бойова слава та колишня прихильність до нього польського короля.

Певний час Самусь не брався до активних антипольських дій. Але й приєднуватися до Мазепи під час його виступу проти російських військ теж не захотів. З усього випливає, що він однаковою мірою не зичив собі ні російської, ні польської зверхності. Хоч і розумів, що ситуація, в яку потрапила на той час Україна, майже безвихідна. Промінь надії зблиснув аж у 1711 році, коли Самусь, який уже самотужки витіснював з Правобережжя деякі незначні польські загони, дізнався про похід на Київ Пилипа Орлика і Костя Гордієнка. Послідовники І. Мазепи, на погляд Самуся, несли Україні визволення, тож він зі своїм полком став на їхній бік. Він активно діяв проти російських військ та військ лівобережного гетьмана, якими командував генеральний осавул Бутович. Проте під час облоги Білої Церкви повстанці зазнали невдачі: і через те, що, гарнізон тримався міцно, і через те, що, незвиклі до тривалих облог союзники (кримські татари) втратили до цього походу будь-який інтерес і подалися до своїх улусів.

Орлик і Гордієнко відступили за Дністер. Полковник Самусь до них не приєднався. Він спробував повести повстання далі, залучаючи до боротьби інших полковників. Але сил проти росіян було мало, і незабаром він потрапив до них у полон. Напевне, вони його й стратили, чи, в кращому разі, заслали до Сибіру. Кажу "напевне", оскільки жодних відомостей про дальшу долю Самуся до нас не дійшло.

Акерман (Білгород). Гравюра XVII ст.

Василь Кочубей, генеральний писар, генеральний суддя, наказний гетьман козацького війська.
Іван Іскра, полковник полтавський, український географ.
Яким Сомко, полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Яким Чалий, наказний гетьман запорізьких козаків.
Пилип Орлик, гетьман України в еміграції.
Григорій Сагайдачний, полковник, кошовий отаман запорізького козацтва.
Кость Гордієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.
Дмитро Горленко, полковник прилуцький, наказний гетьман українського козацтва.
Федір Іваника, кошовий отаман запорізького козацтва.