Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Іван Гусак, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іван Гусак, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іван Гусак належав до тієї старшини козацької, яку з цілковитим правом можна було б назвати " вічними отаманами". Навіть важко сказати, скільки разів козаки довіряли йому клейноди кошового і скільки разів одбирали їх, або й, бувало, він сам скидав із себе цей тягар, воліючи перепочинку. Молодий і заповзятливий, Іван Гусак був із тих природних отаманів, яких, власне, й не треба було обирати. Як будь-який справжній заводій, лідер, він виринав у потрібному місці й у потрібну хвилину сам, і присутність його в козацькій юрмі завжди давала про себе знати.

Уперше його обрано кошовим восени 1688 року. На той час він уже здобув собі славу хороброго рубаки і не раз вражав сміливістю в боях із татарами. На Січі того року було неспокійно. Козаки одного за одним поскидали із запорозького "трону" кошових Григорія Сагайдачного і Хвилона Лихопоя. Шукали собі отамана, здатного протистояти і татарам, і гетьманові Мазепі, і росіянам, які дедалі нахабніше обставляли Січ своїми "городками", тобто укріпленнями, із досить сильними залогами. До того ж, росіяни запосіли майже всі козацькі пасіки, вирубували ліси, що йшли на будівництво укріплень та казарм, і взагалі починали почуватися на запорозькій землі хазяями.

Навесні 1689 року кошовому Гусаку довелося вирушати в похід проти Криму разом з великим російським військом та полками Мазепи. Під Перекопом князь Голіцин, що був командувачем росіян, неабияк насмішив запорожців: простоявши кілька днів під стінами фортеці, він так і не наважився її штурмувати, хоч самих російських солдатів мав під рукою близько 120 тисяч, а ще ж, як уже мовилося, були полки гетьмана та запорожців. Маючи таке військо, Гусак міг би пройти Крим до Бахчисарая і далі, до самого моря. Але що вдієш?!

Незабаром росіяни вже не насмішили, а до болю вразили кошового: побоявшись нападати на татар, вони напали на Самаро-Миколаївський монастир, ченцями в якому були колишні запорожці, і січовики вважали монастир своїм, козацьким. Грабунок та погром, що їх учинили там росіяни, вони виправдовували тим, що ченці, бач, дозволяли собі зневажливі слова на адресу царських вояк, які й землі захоплювали, і фортеці свої на козацьких пасовиськах будували... А що? Мали мовчки зносити свавілля?

Скінчилося все на тому, що монастир росіяни осквернили, а ченців порозганяли зусібіч" Кошовий отаман Гусак спробував був утрутитись у справу, але ні Голіцин, ні гетьман Мазепа не прислухались до його слів. Отам, під стінами сплюндрованого козацького монастиря, й дістав кошовий отаман перший урок імперської зверхності та великохамського самодурства, який запам'ятався йому на все життя. Хоч... нічого, як бачимо згодом, не навчив.

Щойно росіяни відійшли на місця свого постою в Україні, як на Січ прибув посол хана. Він уже знав - розвідка не дрімала, - що між запорожцями і росіянами виник конфлікт, і запропонував укласти мирний договір. Кошовий погодився. Особливість договору полягала в тому, що татари твердо пообіцяли не займати козаків на риболовлі та полюванні, а козаки - не заважати татарам у нападах на міста, де гарнізонами стояли росіяни. Дивні умови, чи не правда? Але, по суті, цим пунктом було замасковано союзницький договір.

Далі кошовий розпочав листування з Мазепою, намагаючись, якщо не остаточно помирити з ним запорожців, то принаймні нейтралізувати гетьмана, щоб він не втручавсь у татаро-козацькі конфлікти з росіянами. Неприязню до росіян викликано й контакти, що їх кошовому пощастило налагодити через своїх посланців з польським королем та командуванням. Скінчилося на тому, що король пообіцяв узяти козаків під свій захист і навіть надіслав чималу суму грошей - на підтримку січового товариства.

Загострення боротьби навколо булави гетьмана мало відлуння й на Січі. Туди прибув Петрик Іваненко, який почав гуртувати навколо себе супротивників Мазепи. Виникла опозиція і до кошового Гусака, особливо після того, як він жорстоко, на смерть, покарав козака Матвіївця, загального улюбленця, за те, що той хотів узяти човна й піти по рибу до кримських берегів, а коли кошовий не дозволив, - побився з ним.

Після цього випадку Гусак ще певний час пробув при владі, згодом козаки обрали на його місце Федька. Але Федько теж не виправдав їхніх сподівань - усе вагався, не знаючи, до кого приставати: чи до гетьмана Мазепи, чи до самозваного гетьмана Петрика. Одне слово, козаки Федька прогнали, мало не забивши його киями, - і покликали назад - мало не примусили - Івана Гусака. Перше, до чого вдався знову обраний отаман, це очистив околиці Січі від дрібних козацьких ватаг, які грабували купців та нападали на послів. Досить обережну позицію він зайняв і щодо боротьби за булаву між Мазепою та Петриком. Офіційно він Петрика нібито й не підтримував, проте не боронив козакам ходити разом з ним у походи проти мазепинців.

Але така позиція теж не влаштовувала багатьох запорожців, які бажали чіткіше окреслених і рішучих дій. Тому в грудні 1692 року на Січі стався бунт, під час якого козаки пограбували російських купців, осквернили їхню церкву, як свого часу росіяни осквернили козацький монастир, і мало не вбили Гусака. Щоправда, йому пощастило вціліти, але кошовим козаки обрали іншого зі старшини - Василя Кузьменка. Одначе Кузьменкові не до снаги було погамувати пристрасті, які розпалились до так, що курінь пішов на курінь і дійшло до братського кровопролиття. Чого ж хотіли запорожці? Одні вимагали підтримати гетьмана Мазепу, другі Петрика, треті поривалися у похід на Крим або проти "московських городків"... Колотилися, колотилися отак, і нарешті пішли знову кланятись Іванові Гусаку: "Ходи отаманувати батьку, рятуй Січ!"

Цікаво, що Гусак жодного разу боротьби за отаманство не розпочинав сам. Тримався тактики: нехай собі, погарячкують отак тиждень-два, зрозуміють, що помилилися, коли мене скидали, й самі прийдуть проситися: " бери отаманські клейноди" Взявши їх цього разу, Гусак звернувся з листом до російського царя, заявляючи про свою вірну службу йому та пропонуючи разом з російськими військами похід проти Криму. Але в цей час на Січі діяла чимала партія прокримської орієнтації. Дізнавшись про плани кошового, вона зчинила бучу, відняла булаву в Гусака та передала її Семенові Рубану. Логіка цієї партії була такою: росіяни повоюють-повоюють у Криму та й підуть собі, а нам з татарами вічно в сусідстві жити. А що? Спробуйте заперечити.

З усього видно, що й Рубан козаків не задовольнив. У серпні 1693 року вони знову звернулися до Гусака: бери булаву. Але цього разу він висунув вимогу: стану кошовим тільки за умови, що розірвете мирну угоду з татарами. Козаки його умови не прийняли, хоч і помітили, що чоловік до влади не рветься, тримається з гідністю, має свої принципи. На Січі таких шанували. Але що робити далі?

Недовго вагаючись, колишній кошовий зібрав чималу ватагу і почав нападати на прикордонні татарські улуси та переймати загони кримчаків, коли ті пробували чинити наскоки на українські землі. Зокрема відомо, що в березні 1695 року він, маючи під своєю орудою загін на 120 шабель, розгромив такої самої чисельності татарський загін і, захопивши полонених, повіз їх до Москви. Навіщо? А щоб переконати тамтешніх воєвод і царя, що хоч він уже не кошовий, проте, як і перше, служить його величності. Наївно? Звичайно. Але, на превелике диво, не без результату: Гусака та його козаків нагородили грішми, надавали їм подарунків. Очевидно, росіяни зазирали в майбутнє: винагороджуючи запорожців, вони створювали свою агентуру, своє лоббі на Січі. Воно мало обстоювати інтереси імперії, не допускаючи союзу козаків з Кримом та Польщею: такий собі метод батога і пряника.

Відчуваючи підтримку росіян, Гусак повернувся на Січ і, вже, мабуть, з наказу, чи "мудрої ради", російських воєвод прийняв булаву отамана без будь-яких попередніх умов. Й одразу ж почав активно діяти проти татар, використовуючи для цього всі козацькі сили та владу. А щоб розширити свої можливості, створив спеціальний загін. Який, маючи фінансову підтримку Мазепи та росіян, заходився будувати на Дніпрі козацьку флотилію.

Коли частина її була вже на воді, кошовий благословив у похід проти татар 500 козаків на чолі з наказним отаманом С. Чалим. Та поки Чалий з товаришами рейдував поблизу кримського узбережжя, козаки ще раз ізкинули Гусака. Віддали булаву Якову Морозу.

Як ми вже знаємо, Гусак такими вибриками не переймався. Він знову згуртував загін і почав полювати татар, здаючи полонених (за винагороду) то гетьманові, то росіянам. Отакий собі "народний промисел" в ім'я козацтва та України.

І вівся він нашому героєві добре. Настільки, що Гусак незабаром набув собі слави справжнього мисливця та розвідника, і гетьман Мазепа почав використовувати його загін саме як розвідувально-прикордонний, винагороджуючи за кожного вдалого "язика" та посилаючи до татарських улусів - стежити за приготуваннями і рухом кримчаків.

У цю пору на Січі почав набувати собі авторитету і впливу талановитий ватажок Кость Гордієнко. Незабаром він став справжнім володарем козацьких душ і шабель. Щоправда, його теж то скидали з отаманського "крісла", то знову садовили, але для нас тут головне те, що про отамана Івана Гусака на певний час забули. Тобто, хочу сказати: булави йому вже не пропонували — Гордієнко мав собі інших супротивників.

Все ж Іван Гусак про себе нагадав. І то досить рішуче - в травні 1728 року. Вже відбулась Полтавська битва. Вже Кость Гордієнко встиг разом з Мазепою та Орликом побувати за кордоном, пожити в еміграції; вже росіяни зруйнували Січ... Одне слово, чимало вітрів перевіяло над Запоріжжям, чимало славного лицарства козацького наклало головою...

На Олешківській Січі отаманував о цій порі знайомий нам Кость Гордієнко, який повернувся з еміграції. Він виступав за союз із татарами й турками проти росіян. Але сталося несподіване. Іван Гусак, що полював татар на річці Самарі, збив собі там чималий загін. Посадивши Його на 40 великих човнів, прибув на Січ. З якого дива? Пообіцяв пояснити на Раді. Щойно козаки її скликали, він улаштував суд Гордієнкові, звинувачуючи його в зраді козацтва та потуранні туркам і татарам.

Проте Гордієнко так само переконливо звинуватив Гусака в зраді козацтва на користь російської імперії, заявивши, що "російські канальні роботи (на них росіяни силоміць заганяли десятки тисяч українських козаків та селян - Б. С.) гірші за турецьку каторгу". Гусак на це відповіді не знайшов. Його прихильники просто побили Гордієнка, закували в кайдани і привезли на місце старої Січі - ніби таким способом ЇЇ відродили. А Олешківську Січ зруйнували, попалили будівлі, пограбували церкву, - повелися так, як уже не раз поводилися на Січі та в її околицях їхні господарі і натхненники - росіяни.

У гирлі Чортомлика, гусаківці заклали нову Січ, а на Раді, скликаній з цієї нагоди, знову, цього разу востаннє, обрали кошовим Івана Гусака. Він негайно - через спеціальних посланців - доповів про все це цареві, мовляв, в Олешках "заданіє выполнено, ждьом дальнєйшіх указаній!" І, за звичкою, чекав нагороди. Хотів також відіслати до Москви й колишнього сподвижника Мазепи. Але козаки не дали: надто вже поважали Гордієнка.

Цар-батюшка теж розчарував кошового: не захотів брати козаків під свою руку, заборонив їм навіть переходити великими загонами через річку Орелю, тобто визначив кордон, що його запорожцям не вільно було переступати. Відмежував, інакше кажучи, Січ від українських земель. А кримські татари, дізнавшись, що нові січовики запродалися цареві, почали готуватися до війни.

Побачивши, що кошовий Іван Гусак завів їх у безвихідь, козаки вимагали скликання ради й одверто погрожували вбити його. Маючи величезний досвід січових "розборок", "вічний кошовий" не став чекати, поки його виведуть на майдан і заб'ють кийками, а потай, з кількома найближчими прихильниками, втік уночі з козацького табору, намагаючись якомога швидше добутися до Києва - під захист місцевого російського воєводи Вейсбаха. Але кордонна сторожа схопила його і під конвоєм привезла в ставку гетьмана Скоропадського.

Жодних відомостей про те, як складалася його доля після побачення з гетьманом, нема. Це свідчить про те, що побоюючись зіпсувати стосунки з росіянами, гетьман не захотів карати Гусака на смерть, а потримав трішечки під арештом і порадив: "Слухай-но, старий, чи не час тобі, нарешті, відпочити?" Тим паче, що з Січі вже надійшла звістка: козаки звільнили Гордієнка з-під арешту й обрали своїм кошовим. Ще й, мабуть, почали вимагати від гетьмана, щоб видав їм Гусака для суду.

Отакою сумбурною та буремною, і була доля "вічного кошового отамана" Івана Гусака.

Семен Палій, полковник Фастівський, керівник козацько-повстанського руху.
Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.
Василь Кочубей, генеральний писар, генеральний суддя, наказний гетьман козацького війська.
Іван Іскра, полковник полтавський, український географ.
Яким Сомко, полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Яким Чалий, наказний гетьман запорізьких козаків.
Пилип Орлик, гетьман України в еміграції.
Григорій Сагайдачний, полковник, кошовий отаман запорізького козацтва.
Кость Гордієнко, кошовий отаман запорізького козацтва.