Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Федір Іваника, кошовий отаман запорізького козацтва.

Федір Іваника, кошовий отаман запорізького козацтва.

Булаву кошового Січова Рада вручила Федору Іваниці 1686 року - після Григорія Сагайдачного. Збіглося це з важливими міжнародними подіями, що мали безпосередній вплив на долю України і запорізького козацтва. Зокрема, 21 квітня названого року Росія і Польща вклали між собою "вічний мир" - на зміну миру Андрусівського. Турки й татари одразу відчули, що це порушило, говорячи сучасною мовою, баланс військово-політичних сил не на їхню користь. І звернулися з листами до Іваники: ходи з нами під Кам'янець-Подільський, дамо гарту полякам, давнім ворогам козацтва.

Бувало, що козаки відгукувались на запросини сусідів, так би мовити, неофіційно. Формували загони тих, хто з якихось міркувань бачив у цьому потребу, і йшли на допомогу кримчакам, не питаючи згоди ні кошового, ні січової ради. Проте цього разу кошовий зробив усе можливе, щоб жоден козак на боці ханських військ не виступив.

Майже водночас із татарськими гінцями, на Запоріжжя прибув також гонець російського царя Федот Рогов. А цар чого просив? Цар не просив. Цар "жаловал". Еге ж, надавав козакам право безборонно ловити рибу в українських річках та полювати звірину по українських лісах та степах! Он як! Читаєш потім відповідь самого кошового Іваники цареві, в якій отаман гордих лицарів уклінно дякує російському цареві за право ловити рибу та полювати звіра на територіях, що їх козаки століттями відвойовували у ворогів шаблями, і думаєш: "Ну, довоювалися хлопці! Ну, пішли під високу "московську руку!.. Ні краплі гідності!"

А ще цар повідомляв козацтву про вічний мир із Польщею. Іванику це мало б насторожити. Якщо дві такі імперії та раптом на чомусь поєдналися аж до вічного миру, то, тут ясно кожному, що спільну мову вони знайшли на поділові українських чи інших не своїх земель. Так воно, власне" Й було; поділили собі, як своє, ні в кого - ні в козаків, ні взагалі в українців, дозволу не питаючи. Проте в листі-відповіді Іваника геть і не заїкнувся про це та про долю України. Він, як уже мовилося, дякував за право ловити-полювати та за "жалованіє", надіслане йому та його січовикам. А ще повідомляв, що хан зваблює їх у похід проти поляків. Повідомляв, щоб у такий спосіб засвідчити свою відданість цареві, союзникові Речі Посполитої. Росіян така відданість утішила. Адже поляки не отак собі з доброго дива погодилися передати Київ і прилеглі до нього території під протекторат Московії. Як плату за цю поступливість, вони вимагали, щоб російські війська вдарили на Крим і таким чином різко послабили сили Туреччини.

Проте козаки не палали бажанням воювати за інтереси Росії. Так само, як і Польщі. Розпочалось тривале листування між російськими царями та кошовим Іваникою. А до цього епістолярію незабаром прилучилась і Варшава. З якої речі? Переправившись одного разу через Прут, польський король Ян Собеський раптом усвідомив, що його армії бракує тих, хто завжди так звитяжно доповнював будь-яке військо королівства, тобто нема українських козаків. Цікаво, що в листі короля козаки постають з усіма своїми лицарськими доблестями - й мужні вони, й войовничі... Але ще - "гречко вірні польському королю". Ох, же ж оті імперські амбіції!

Росією на той час правило аж три царські особи: Іоанн, Петро, Софія. Отак, утрьох, вони й звернулися до Іваники з вимогою негайно рушити проти кримчаків. А на допомогу йому присилали кінно-піший загін під командою воєводи Григорія Косагова. Одначе тут кошовий повівся досить оригінальне. Він заявив: що цар прислав мені допомогу, то це добре, проте війну з кримчаками я можу розпочати тільки тоді, коли надійдуть війська українського гетьмана; а, "якщо гетьман Самойлович не пришле на Січ ратних людей, то запорожці у Крим не підуть, а лише охоронятимуть свій кіш", - скаржився на непоступливого отамана Косагов у Москву, своїм повелителям.

Та, як з'ясувалося, Іваника виявився політиком мудрим. Він вчасно відчув, що й Росія не квапиться до війни з турками і татарами - дає змогу їм знесилити Польщу. А відтак, кошовий почав листування ще й з кримським ханом. Про це незабаром Довідався гетьман Самойлович, і зродився донос на Іванику. Звинувачення кошовому традиційне: "невірна служба" їх царським величностям.

Оскільки листування надто затяглося, а до чогось конкретного так і не дійшло, то, може, з цієї причини, а може, з іншої, але в 1687 році кошовим на Січі став уже Филон Лихо-пій. Заміна пройшла тихо, спокійно, мирно. Й у вересні з Москви надійшов лист від царів, а ще - "жалованіє", належну частину якого виплатили й Іваниці. Як бачимо, наш хитрий дипломат потрапив вийти із листування з правителями трьох держав досить гідно, не проливаючи козацької крові.

Щоправда, швидко розпрощавшись також із Лихопоєм, козаки не покликали назад Іванику, а гукнули кошовим Григорія Сагайдачного. Зате, коли виникла потреба в поважній делегації до гетьмана Івана Мазепи - привітати його з обранням, — то очолити її козацтво доручило таки полковникові Федору Іваниці.

Певно, Іваника чимось приподобився гетьманові в ролі дипломата, бо незабаром і Мазепа послав його на чолі не менш поважного - але вже не тільки запорозького, а й загальноукраїнського - посольства до Москви. Подробиць переговорів Іваники з російськими правителями ми не знаємо. Так само, як не відома й подальша доля колишнього кошового, козацького полковника Федора Іваниці. Але, як бачимо, певний час він перебував у вирі міжнародного політичного життя, на чолі запорізького козацтва - що і визначає його місце в нашій історії.

Филон Лихопій, кошовий отаман, полковник запорізького козацтва.
Іван Скоропадський, гетьман України.
Яків Лизогуб, полковник чернігівський, генеральний бунчужний, генеральний обозний, канцлер України, наказний гетьман.
Петро Сорочинський, кошовий отаман, полковник Війська Запорізького.
Яким Богуш, наказний кошовий отаман запорізького козацтва.
Йосип Кириленко, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іван Малашевич, кошовий отаман запорізького козацтва.
Павло Полуботок, наказний гетьман України.
Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.
Кирило Розумовський, граф, гетьман Лівобережної України, генерал-фельдмаршал.