Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.

"Творення писемної історії України літ минулих можна буде вважати завершеними лише тоді, коли на скрижалях української історії осяйними літерами буде викарбовано ім'я останнього із доти забутих нами лицарів їй Незалежно від того, в які краї закидала його примхлива доля та під якими прапорами виявляв він свої вражаючі мужність і звитягу".

Богдан Сушинський

Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.

На час переселення (1792 р.) чорноморських козаків на Кубань, Тимофій Котляревський був військовим писарем, тобто третьою за рангом особою козацької старшини після кошового та військового судді. Це вже свідчить про повагу, якою користувалася ця людина серед козацтва.

Відомо, що на Запорізькій Січі Котляревський з'явився ще 1760 року, тобто за п'ятнадцять років до її зруйнування. Уже той факт, що кар'єру свою він починав навіть не в Чорноморському, а ще в Запорозькому козацтві, отому, давньому, справжньому козацтві, надав йому авторитету, оскільки такі козаки в кубанськім товаристві пошановувалися, як носії давніх звичаїв, як духовні наставники, яких, із літами, ставало все менше й менше.

Судячи з усього, він належав до тих козаків, котрі після зруйнування Січі не подалися на Дунай, а залишилися на території, підконтрольній Росії. Разом із Сидором Білим, Захаром Чепігою та Антоном Головатим, він відроджував Чорноморське козацтво, формально належачи до Бузького, адже точно відомо, що ще 2 липня 1790 року, тобто за два роки до переселення на Кубань, фельдмаршал князь Григорій Потьомкін особисто затверджував його на посаді військового писаря Бузького козацького війська. Але так само добре відомо й те, що Тимофій Котляревський брав активну участь в організації переселення чорноморців на Кубань.

В історію Кубанського козацтва він увійшов уже хоча б тим, що вважається одним із основних авторів Статуту відроджуваного на Кубані Чорноморського війська, який називався " Порядком общей пользы" і був писаний (тобто звернений) "на ім'я панів полковників, бунчукового товариства полкових старшин, курінних отаманів і всього війська". Підписів під цим ґрунтовим документом, що визначав устрій та порядок самого існування Кубанського козацтва, стояло три: Чепіги, Головатого і військового осавула Котляревського (хоча дехто з дослідників продовжував називати його писарем). Але цей військовий осавул, якому сам Бог велів розробляти положення про військовий устрій козацтва, мав солідний досвід писаря, та й взагалі, був людиною досить освіченою. Тому зрозуміло, що першим двом - Чепізі та Головатому, котрі весь час то перебували в походах, то виявлялися заклопотаними всілякими адміністративними справами, було не до складання статуту, і вони покладалися в цьому ділі на грамотність, старанність і досвід колишнього військового писаря, який, можливо, й виконував ці функції за, так би мовити, сумісництвом (Антон Головатий був тоді військовим суддею).

Загалом, новий Статут зберігав давній кошовий устрій війська. Згідно з ним, на чолі козацтва стояли кошовий, військовий суддя та писар, яких, як і колись, обирали на козацькій Раді, але затверджували після згоди російського військового командування, в Петербурзі. Важливим для козаків було те, що це "Положення" не передбачало створення паралельної, адміністративної цивільної влади, чого так побоювалися прихильники традиційного січового устрою.

Вся територія кубанського війська поділялася на п'ять паланок, або округів, кожна з яких мала свій паланковий уряд, свою печатку. На чолі округу стояв не полковник, а полковий осавул, а ще були писар і хорунжий, яких не обирали на паланковій раді, а призначали в Катеринодарі. Можливо, у цьому й полягав певний відступ від січових традицій (на Запоріжжі на чолі паланки стояв виборний полковник), зате такий підхід забезпечував дисципліну в адміністративній вертикалі, її підпорядкованість. На території цих округів діяло 40 куренів, тридцять вісім з яких зберігали свої давні, ще запорозькі, назви. На чолі куреня стояли курінний отаман, курінний писар та суддя, яких курінне товариство обирало на своїх радах. Досить високий рівень дисципліни забезпечувався тим, що кожного тижня курінні отамани повинні були доповідати полковим осавулам, а ті - канцелярії війська, про все те важливе та надзвичайне, що сталося на їх територіях, їх підрозділах; вони ж відповідали і за військовий стан, озброєння і загальний порядок.

Цілком природно, що відродити той устрій, і ті традиції, які існували на Запоріжжі, було неможливо. Вже хоча б тому, що, за станом своїм, Кубанське козацтво виявилося... городовим, а не січовим, тобто всі козаки мали сім'ї, своє господарство, а отже, й свою психологію, що відрізнялася від психології запорозького січовика, для якого чернечо-лицарське служіння січовому товариству залишалося сенсом усього життя.

Обставини, за яких Тимофій Котляревський виявився на чолі козацтва, видаються досить дивними і трагічними. 26 січня 1796 року два полки кубанських козаків під командуванням А. Головатого вирушають у Перський похід. Лише в червні, після низки всіляких пригод, вони опинилися в районі Баку, столиці сучасного Азербайджану. Похід видався надзвичайно тяжким, не стільки у суто військовому, скільки в побутовому плані: російське військо і, зокрема, кубанські козаки, страждало від незвичного клімату і всіляких хвороб. До речі, не легше велося в цей час і на Кубані, бо саме тоді на край найшла чума, котра в окремих округах викосила до третини поселенців.

Але ще до наслання чуми, 14 січня 1797 року помирає славетний отаман Захар Чепіга ("батько Харко"), Пом'янувши по сорока днях душу свого кошового, козаки-кубанці обрали на отамана Антона Головатого, котрий і так уже був наказним (походним) кошовим. І звідки їм було знати, що на той час Антін Головатий уже помер десь на далекому каспійському острівці, помер за якихось два тижні після 3. Чепіги - 29 січня 1797 року. Так само, як козаки, котрі були в поході, не здогадувались про смерть Чепіги.

З походу кубанці повернулися лише в травні, але повернення їх було так само тяжким, як і похід: протестуючи проти надзвичайно несприятливих умов походу - харчування, платні, хвороб, усієї цієї дивної, суєтної війни, що відбувалася далеко від Кубані, невідомо за що і проти кого, - кубанці, по суті, збунтувалися. їх невдоволення так і залишилося в історії козацтва, як "Перський бунт", котрий, після повернення козаків із походу, був підтриманий значною частиною кубанців, що залишилися поза Перською війною. По-перше, козаки-"персіяни", які повернулися без копійки в кишені, вимагали додаткової платні та відшкодування збитків: за коней, за одяг, зброю, втрачене здоров'я, за поранення... До того ж, їх невдоволення викликав той факт, що, не дочекавшись повернення козаків із походу, російська адміністрація призначила отаманом Тимофія Котляревського, котрий залишився на Кубані, по смерті Чепіги, в ранзі військового писаря (за іншими даними - військового осавула). Сам Тимофій Котляревський особливою повагою козаків не користувався: у битвах не прославився, від простого козацтва тримався на відстані. Тобто шанси бути обраним на військовій раді в нього виявилися незначними. Проте, як з'ясувалося, ніхто і не збирався скликати раду та обирати нового отамана. В червні, наказавши старшинам заарештувати кількох ватажків бунту і підтримувати порядок у краї, Котляревський відбув до Петербурга, а в липні, одразу після коронації імператора Павла І, його було призначено - не обрано козаками, а саме призначено - військовим отаманом Кубанського козацького війська. Звістка про це, котра досить швидко долинула до Кубані, буквально розлютила козаків, котрі й так виявляли різке невдоволення й арештами, і жорстоким поводженням старшини, і здирством та хабарництвом численної російської військової та цивільної адміністрації.

У Петербурзі вже знали, що на Кубані неспокійно. Але це лише підштовхнуло столичне чиновництво до рішучих заходів: побоювалися, що козаки оберуть такого ж бунтівного отамана, і тоді Росія матиме нову Запорізьку Січ, нову "пугачовщину".

Невідомо, як саме поводився військовий писар Трохим Котляревський під час аудієнції в Павла І, але імператору цей освічений, чемний козацький офіцер сподобався. Дізнавшись, що військо тепер без кошового отамана, імператор (він, мабуть, так і не второпав, що то за чин такий - кошовий отаман та що його годилося обирати на козацькій Раді) розв'язав проблему просто і суто по-імператорському: взяв та й призначив Котляревського військовим отаманом.

Видаючи цього Указу, Павло І, напевне, і не здогадувався, що в такий спосіб здійснює цілу революцію не тільки в устрої козацького війська, а й у свідомості козаків. Адже цим Указом він скасовував одвічне, традиційне право козаків обирати собі командира, а отже, скасував і чин "кошовий отаман", вводячи замість нього значно зрозуміліший для нього і його чиновництва - "військовий отаман". Втім, погодьмося, що Павло І мав рацію: коша як такого на Кубані вже не існувало. Це йому, можливо, підказав сам Котляревський. Як, мабуть, підказав і саму ідею - призначити отамана. Бо Рада є Рада: скличеш її, безмір сили докладеш, щоб організувати голосування, а козаки візьмуть та й оберуть когось іншого, а не тебе. До того ж, отамана, призначеного імператором, козаки самохіть не скинуть.

Одних козаків, які рушали в похід із Головатим, а поверталися під командою наказного отамана полковника Черниша, це призначення втішило. Але втішило тільки тому, що повернулися вони, страшенно гніваючись і на покійного кошового Головатого, і на нинішнього командира Черниша, і на всіх інших козацьких офіцерів, від яких у поході чимало натерпілися. І поступово цей гнів почав перекидатися й на нове начальство.

Інші ж обстоювали традиції та справедливість: "Ніхто не має права призначати нам, козакам, отамана! Кого захочемо, того й оберемо!"

Зміркувавши, що задовольнити вимоги козаків йому просто несила, а настроєні вони войовничо, отаман помчав (за іншими даними, він просто втік туди з кількома іншими офіцерами) до Усть-Лаби, де на той час перебував невеличкий гарнізон російських військ. Котляревський звернувся до офіцера по допомогу, але той лише знизав плечима: наказу втручатися у козацькі справи у нього не було. Проте Котляревському пощастило: несподівано, з якоюсь інспекційною поїздкою, до Усть-Лаби звернув генерал Пузиревський. Хоч генерал цей якоїсь реальної влади тут не мав, але ж ... був генералом російської армії. І Котляревський попросив його прийняти бунтівників та вислухати їх. Отоді ватажки, як-то кажуть, і засвітилися. Принаймні, тепер отаман точно знав, що на чолі бунту стоїть козак Дикун, вдача якого цілком відповідала прізвищу.

Козаки мало тямили, "ху із ху" в імператорської ієрархії, тож і подалися до Пузиревського з вимогою скинути - або ж надати їм самим таку можливість — з отаманства Котляревського. "Ви що, хлопці, здуріли?1 - гаркнув на них генерал. - Оного отамана призначив сам цар-батюшка!"

"Ти диви?! Тю-у", - немовби й справді схаменулись бунтівники. Але вирішили, що надалі отаман нехай буде "від царя", а всі його помічники-заступники — від них. І військовим осавулом обрали Дикуна, начальником артилерії (пушкарем) — ще якогось козачка, на ім'я Шмалько...

Тут уже й сам генерал відчув, що опинився в ролі причетного до бунту. І, щоб якось виплутатись з цієї ситуації, порадив хлопцям звернутися безпосередньо до Павла І: він - людина сердешна, вислухає і допоможе. Дикун подумав, що генерал схилився на їхній бік, і послухався його ради. Хутенько скомпонували петицію імператорові, і цілим старшинським гуртом - до Петербурга. Але швидше за їхню петицію до столиці прибув лист від Котляревського та генерала, в якому викладалось усе, що в таких випадках заведено, -"зрадники, бунтівники, підривають підвалини імперії"," Одне слово, не встигли хлопці в Петербурзі ще й духу звести, як усю делегацію - десять осіб - жандарми пов'язали. А Котляревський тим часом заходився брати під варту їхніх спільників тут, на Кубані.

Докладного опису цього бунту не знаходимо ні в документах того часу, ні в "Історії Кубанського козацького війська" Федора Щербини, ні в дослідженнях П. Короленка. Але відомо, що делегацію козацьку катували в казематах Петропавлівської фортеці. А на Кубані Котляревський організував власну Петропавлівку, в підземеллях Усть-Лабинської в'язниці. Про умови утримання там заарештованих свідчить той факт, що за досить короткий термін з 222 арештантів 55 померло. Зате ЗО козакам вдалося зробити підкоп, втекти й добутися до Задунайської Січі.

Тих, що були в Петербурзі, царський суд засудив одних до страти, інших до каторги на галерах, але згодом і тих, і тих помилував, лише двом козакам - Половому та Собакару - довелося відбувати заслання в Сибіру.

Ця історія не становила б для нас особливого інтересу, якби не усвідомлення, що бунт став останньою серйозною спробою запорозьких козаків уже тут, на Кубані, обстояти свої давні права і традиції. І діялося це при першому "військовому", а не "кошовому", при не обраному, а царем призначеному отаманові Котляревському. Та все ж таки, після чергового бунту Т. Котляревському довелося перебиратися до Петербурга, залишаючись при цьому володарем булави. Ось як описує його перебування в столиці один із перших дослідників Кубанського козацтва П. Короленко: "Військовий отаман Котляревський жив у Петербурзі й осиротіле військо Чорноморське почали розоряти закубанські горці, що були у ворожих з ним відношеннях ще з минулого, 1796року, через черкеського князя Батир-Гірея, який перейшов у російське підданство. Заведене з анапським пашею листування з приводу нападів горців на Чорноморію успіхів не мало".

Зрозуміло, що в цій ситуації кошовий мав би залишити столицю, прибути на Кубань й організувати оборону краю. Проте Тимофій Котляревський уже настільки прижився в столиці, що вирішив: "Обійдуться й без мене". І врятувало його тільки те, що був призначений на отаманство імператором. Тому що, за традиціями Запорозької Січі, такого отамана козаки негайно відсторонили б від влади, а можливо, і стратили б.

Тим часом відомо, що в жовтні 1797 р. Т. Котляревський став полковником, а в жовтні 1798 року - генерал-майором російської армії. В іншій своїй пращ - "Отамани колишнього Чорноморського козацького війська" П. Короленко наводить і такий факт: "Звільняючи генерала Котляревського від служби, государ імператор Павло Петрович надав йому можливість обрати собі спадкоємця. Честь ця випала на долю підполковника, скарбничого Кубанського козацтва Федора Яковича Бурсака, який ... 22 грудня 1799 р. затверджений отаманом". Цінність цієї інформації в тому" що, завдяки їй, ми точно знаємо: отаманство Т. Котляревського тривало до грудня 1799 року. А також ми знаємо, що передача влади відбулася майже за принципом спадковості і цього разу - без бунту козацької "сіроми". Очевидно імператор тому і запропонував Котляревському назвати свого наступника, що побоювався: будь-яка спроба вибору "гідного" безпосередньо на Кубані призведе до розпалювання пристрастей, які й так ледве вдалося пригасити.

Події, пов'язані з призначенням на отаманство Тимофія Котляревського, підтверджують, що Антон Головатий був останнім кошовим отаманом Чорноморського, а відтак, і Кубанського, козацького війська. Після нього інститут кошових отаманів як вищої влади козацтва імператором Павлом І було ліквідовано. Як ліквідовано і кіш. Перед нами, за всіма канонами, постало городове Кубанське козацьке військо. Проте перейменовано його на Кубанське було значно пізніше.

Церква, збудована І.Гонтою. с.Росошки

Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Григорій Матвєєв, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Василь Незамаївський, кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва.
Йосип Гладкий, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, генерал-майор російської армії.
Олексій Безкровний, військовий отаман, наказний військовий отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор російської армії.
Григорій Рашпиль, наказний отаман Чорноморського козацького війська.
Яків Кухаренко, кошовий отаман Азовського козацтва, наказний отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор, драматург, фольклорист.
Іван Попко, генерал-майор козацьких військ, один із перших істориків Чорноморського козацького війська.
Андро-Олександр Ланжерон, граф, генерал від інфантерії російської армії, генерал-губернатор Новоросійського краю, головнокомандуючий Бузьким та Чорноморським козацькими військами.
Григір Орлик, граф, генерал-лейтенант французької армії часів Людовика XV генерал-ад'ютант польського короля, один з найталановитіших французьких полководців XVIII століття. Оборонець відродження запорізького козацтва та незалежності України.