Теорія і методика виховання - Омеляненко В.Л. -
1.2. Місце і роль педагогіки в життєдіяльності людей

Життя (в широкому розумінні) — надзвичайно складний і багатогранний феномен у його біологічному і соціальному вимірах. Із філософського погляду життя — це активне начало, суттєва ознака біологічних і суспільних форм руху матерії — процес людського буття. Біологічне життя — це особлива форма існування матерії та її руху. Суспільне життя становить реальний процес існування соціального суб'єкта (особи, соціальної групи, суспільства), що відбувається в конкретних історичних умовах і характеризується певною системою видів і форм діяльності як способу освоєння людиною реальної дійсності. Отже, життя соціальне в плані дій індивіда. І як таке, створює низку суспільно зумовлених норм життєдіяльності (виробничої, політико-правової, культурно-духовної, сімейної), які діалектично взаємопов'язані.

Постає важливе питання: хто або що є головним чинником, навколо якого має формуватися вся система життєдіяльності? Передусім — це Людина. По-перше, вона — вершина, вінець творіння природи. По-друге, людина може свідомо втручатися в різні процеси біологічного й соціального життя: продовжувати людський рід, активно впливати на довкілля.

Із прадавніх часів центром уваги філософів, учених, митців була Людина. Протягом багатьох століть досліджувалися особливості її фізичного, психічного та соціального розвитку. Починаючи з другої половини XIX і впродовж XX ст. увага значної частини вчених концентрується на проблемах науково-технічного прогресу. Особистість людини дедалі більше почала відігравати роль додатка до технічних систем.

Освітня галузь більшості країн цілеспрямовано працювала в алгоритмі освітньо-дидактичної революції, провідником якої був великий чеський мислитель середини XVII ст. Я.А. Коменський. Головне завдання школи всіх рівнів у рамках тогочасної системи зводилося до передачі тим, хто навчався, певної суми знань, необхідних для забезпечення суспільного й науково-технічного поступу.

Слід зазначити, що в конкретному історичному вимірі такі дії були виправдані. Проте, як показує подальший розвиток суспільства в нових соціально-економічних умовах, такий підхід гальмує природний розвиток. Виникає суперечність між значним обсягом знань, яким володіє людина, і рівнем її моральної, фізичної, естетичної, трудової і розумової вихованості. Про це йдеться і в Євангелії: "У багатій мудрості є багато смутку. Хто примножує знання, примножує скорботу". Щоб більш-менш знівелювати цю суперечність, необхідно забезпечити всебічний розвиток особистості, який, як відомо, передбачає гармонію розумового, фізичного, морального, трудового й естетичного складників виховання. Адже ще Платон застерігав: "Освічена, але погано вихована людина страшніша за будь-якого звіра". А відомий російський учений Д.І. Менделєєв уже на початковій стадії розвитку технічного прогресу писав: "Знання без виховання — меч у руках божевільного".

Отже, маємо усвідомити, що розвиток сучасного суспільства потребує неабиякого зростання ролі людського чинника та міжособистісних стосунків на противагу матеріальним цінностям. Нині очевидною є розбіжність між матеріальним і духовним вимірами людини. З одного боку, маємо величезні технічні й технологічні досягнення як результат розвитку освіти й науки. Досить лише згадати, що впродовж XX ст. зроблено більше відкриттів і винаходів, ніж за попередні 6 тис. років, що через кожні 5—6 років обсяг знань з усіх галузей науки подвоюється, що понад 80 % учених, які будь-коли жили і працювали на планеті, діють у наш час.

З іншого боку, впадає в око порівняно низький рівень духовності людини. Аналіз історичних подій, асоціальних дій окремих членів суспільства дає підстави говорити про моральну і духовну деградацію людства. Вияви тероризму, жорстокості, злодійства, брехні, підлості, безчестя, безсоромності, підкупу, моральної зради охопили значну частину суспільства. Причин цьому багато. По-перше, в едукації людини перевага надається навчанню. Це підтверджується хоча б тим фактом, що праця педагогів на всіх рівнях системи освіти (школа, вищі навчальні заклади) оцінюється й оплачується передусім за навчальну діяльність. Це знижує відповідальність освітньої системи за виховання молодого покоління. Створюється ілюзія, що завдання морального, трудового, фізичного й естетичного виховання розв'язуватимуться автоматично, самі собою. По-друге, багато дітей позбавлені належного родинного виховання через психолого-педагогічну непідготовленість батьків до виховної роботи, низький рівень матеріального забезпечення сім'ї, зростання кількості неповних, нуклеарних і асоціальних сімей. По-третє, утвердження постулатів партійно-класового виховання протягом попередніх десятиріч, замовчування й заборона надбань народних традицій, вилучення з виховної сфери релігійного компонента призвели до збіднення системи виховних впливів на процес формування загальнолюдських і національних соціально-духовних цінностей у дітей та юнацтва. По-четверте, руйнування сільських громад, які слугували надійним оберегом моральності й духовності, повсюдна урбанізація теж стали причинами духовного зубожіння суспільства. По-п'яте, сам процес навчання формально спрямований на збагачення людини великою сумою знань, які швидко забуваються. Недостатньо розв'язується головне освітнє завдання — забезпечення оптимальних умов для інтелектуального розвитку особистості, як головного багатства і запоруки її успіху, а відтак і всього суспільства.

У програмному документі "Національна доктрина розвитку освіти" визначено: "Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і народжує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства"1.

Для подальшого розвитку і формування здорового, зрілого суспільства необхідно змістити акценти зі знаннєвої, сцієнтистської (лат. scientia — знання, наука; сцієнтизм — абсолютизація ролі науки у складі світоглядних надбань) парадигми едукації людини на виховну. Якщо зосередити морально-духовні, інтелектуальні, матеріальні сили та ресурси на вихованні молодого покоління, можна домогтися відчутних успіхів у соціально-економічному зростанні країни.

Будь-яка справа тісно пов'язана з людиною. Людина — це безкомпромісний вимір усього на землі. Морально-духовна зрілість особистості є запорукою успішності її діяльності на благо своє і всього суспільства.

В останні роки провідною тенденцією значної частини людського соціуму стала гонитва за матеріальними благами: розкішне житло, дорогі автомобілі, модерна побутова техніка, вишуканий одяг, банківські рахунки, надмірності у дозвіллі, продажність заради наживи тощо. І за всім цим не проглядається наполеглива праця (інтелектуальна й фізична). Але подумаймо: чи зробило це людину щасливою, морально багатою? Навряд. К.Д. Ушинський, глибоко проникаючи у соціально-психологічну сутність людського буття, писав, що "саме виховання, якщо воно бажає щастя людині, повинно виховувати її не для щастя, а готувати до праці життя". І далі: "Якби люди винайшли філософський камінь, то біда була б ще невелика: золото перестало б бути монетою. А якби вони знайшли казковий мішок, з якого вискакує все, чого душа забажає, або винайшли машину, яка цілком заміняє всяку працю людини.., то сам розвиток людства зупинився б: розпуста і дикість заволоділи б суспільством, саме суспільство розпалося б.., із знищенням необхідності особистої праці історія повинна припинитися"1.

Ці думки К.Д. Ушинський висловив ще у 1860 р. А на початку XXI ст. ми з гіркотою констатуємо, що ці передбачення великого педагога справдилися.

Дивовижні наукові відкриття на перший погляд захоплюють нас. Але в результаті морально-духовного невігластва, безвідповідальності окремих вчених, інженерів доводиться пожинати гіркі плоди деяких наукових досягнень. Так, наприклад, відкриття енергії атомного ядра дало змогу виробляти значний обсяг електроенергії на атомних електростанціях, але також і виготовляти грізну зброю. Це породило ніким і нічим некерованого монстра, який, як дамоклів меч, висить над людством.

Катастрофа на Чорнобильській атомній електростанції нагадала і застерегла людство, яка небезпека нависла над ним. А. Д. Сахаров, який мав безпосереднє відношення до створення атомної та водневої зброї, побачивши під час випробування свого дітища його результати, зупинився у своїх подальших наукових пошуках у цій галузі і виступив зі зверненням до світових політичних лідерів про відмову від ядерної зброї. Пізніше він писав: "Я глибоко переконаний, однак, що величезні матеріальні перспективи, які містяться в науково-технічному прогресі, при всій винятковості їх важливості й необхідності, не вирішують усе ж долі людства самі по собі. Науково-технічний прогрес не принесе щастя, якщо не буде доповнюватися надзвичайно глибокими змінами в соціальному, моральному й культурному житті людства. Внутрішнє духовне життя людей, внутрішні імпульси їх активності важче прогнозувати, але саме від цього залежить у кінцевому підсумку і загибель, і порятунок цивілізації".

Аналізуючи діяльність працівників різних соціальних сфер із позицій педагогічної культури, можна бачити вияв грубих помилок, професійних невдач. Торкнемося насамперед діяльності батьків. Адже головна професія батька й матері — виховання своїх дітей. Переважна більшість батьків з радістю чекає народження дитини і прагне добре її виховати. Але вони стикаються з неабиякими труднощами. Які ж причини цього? По-перше, вони зумовлені складністю homo sapiens як з погляду фізіологічної побудови, так і психічних властивостей. Людина — надзвичайно складний витвір природи. До того ж ще не до кінця пізнаний. Ця складність не йде ні в яке порівняння з новітніми технічними системами. По-друге, індивідуальність людини — це окрема неповторна система, особливо з погляду психічного й соціального розвитку. Навіть діти-близнята і ті мають відмінності між собою. Подивимося на парадокси нашого реального життя. Людину, яка має обслуговувати, керувати складною технічною системою (телевізором, комп'ютером, автомобілем, літаком тощо) ретельно готують до такої професійної діяльності. А переважна більшість батьків, головна професійна турбота яких — виховувати дітей, щоденно мати справу зі складними системами в біологічному, психічному й соціальному плані, не отримують належної психолого-педагогічної підготовки. Образно кажучи, до обслуговування літака, автомобіля, іншої складної системи ніколи не допустять людини, яка не має належної професійної підготовки підтвердженої певним документом. А до людини (дитини чи дорослого), бачте, можна допускати будь-кого без належної підготовки, але з правом за допомогою випадкових відмичок крутити різні "гайки" у системі "людина" за принципом "спроб-помилок". І ще один аспект виникає, якщо розглядати у порівняльному плані різні системи — "людина" і, скажімо, "комп'ютер". Комп'ютер однієї модифікації тиражується в тисячах однотипних екземплярів. Методика й технологія обслуговування такої системи однакова для всіх, хто з нею працює. На конкретного ж вихованця впливають різні чинники: батьки, дідусі й бабусі, вихователі дошкільних виховних закладів, учителі-вихователі, товариші, сусіди, інші люди, засоби масової інформації та ін. До того ж до кожного конкретного індивіда треба застосовувати окрему специфічну технологію та методику виховання.

Складності розв'язання виховних завдань зумовлені ще й тим, що на кожну особистість і передусім на молоде покоління впливають негативні чинники за допомогою засобів масової інформації, особливо телебачення. Вони руйнують навіть те позитивне, що було сформовано виховними зусиллями у дитині в юні роки. Наведені труднощі виховання стосуються не лише діяльності сім'ї, але певною мірою всіх рівнів життєдіяльності людини. Головна причина — низький рівень педагогічної грамотності, педагогічної культури всіх тих, хто має стосунок до створення оптимальних соціально-економічних і психолого-педагогічних умов для забезпечення всебічного розвитку особистості, її ефективної життєдіяльності. Наведемо лише окремі приклади вияву низької педагогічної культури тих, для кого вона є необхідною передумовою успішності професійної діяльності. Торкнемося передусім системи родинного виховання. Наведемо такий приклад.

Директор школи розповідав своїм колегам, що у вересні до нього звернулася вчителька першого класу з повідомленням про те, що від

Серпика щоранку чути запах спиртного. Почали перевіряти. Справді, хлопчик приходив до школи, випивши трішки самогону. Але поводився спокійно, виконував навчальні завдання. Треба було з'ясувати обставини такої поведінки дитини. І ось що виявилося. Мати Сергійка, працюючи в місті, вийшла заміж. Але сім'я не склалася. З дитиною на руках повернулася в село. її мати категорично заявила: "Маєш дитину — це добре. Але няньчи її сама". Та молодій жінці не сиділося вечорами вдома. Хотілося піти до клубу, розважитися. Щоб п'ятимісячний Сергійко не турбував вночі бабусю, мати годувала дитину своїм молоком, а потім давала їй чайну ложечку горілки. Хлопчик спав усю ніч. І так продовжувалося тривалий час. Далі треба було збільшувати дозу. Перед тим як іти в школу, Сергійко вимагав від мами вже 100-грамо-вий стаканчик спиртного. Випивав, з'їдав суп чи щось інше і спокійно йшов до школи.

Дійсно, вже в сім років Сергійко став алкоголіком. Аналіз обставин цієї сумної історії показав, що ні мама Сергійка, ні батько не схильні були до вживання спиртного. Інші близькі родичі теж не страждали цією хворобою. То чи можна говорити, що біда Сергійка — результат біологічного успадкування? Аж ніяк ні. Це наслідки соціального успадкування, про що свідчать також й інші приклади.

Класний керівник п'ятого класу розповідає своїм колегам: "У класі навчався вродливий хлопчик Дмитро. Вчився непогано, любив брати участь у колективних справах. Але виявляв грубість, нетерпимість до дій і думок своїх товаришів, лихословив, учиняв бійки, навіть в іграх часто вдавався до агресії. Класний керівник вирішила піти до батьків Дмитрика, щоб з'ясувати причину таких вчинків. Батьків удома не було. Лише бабуся Дмитрика "заспокоїла" вчительку: "Та воно таке вродилося. Мій покійний чоловік і мене бив, і з усіма сусідами пересварився, і дітей бив, що мусила віднімати їх з його рук. Це у них у крові. Батько Дмитрика такий самий: коли щось — зразу б'є свою жінку, молотить і хлопця. Навіть на корові зганяє злість — б'є її несамовито".

То воно таке "вродилося" чи "зробилося"? Це не що інше, як наслідок соціального успадкування тих негативних дій, які яскраво проявляються у батька. І ще один приклад вияву педагогічної неграмотності батьків.

У сім'ї (батько — інженер, мама — робітниця текстильної фабрики, бабуся — пенсіонерка) росте єдина донька-школярка. Батьки турботливо ставляться до її виховання. Завжди заохочують її за навчання.

Визначені й тарифи: за 11—12 балів — 1 гривня; за 9—10 — 75 коп.; за 6—8 — 50 коп. і т. д. Вдавалися й до більш вагомих засобів заохочення: у першому класі подарували золоті сережки (хоча й довго відкладали із зарплати батька й матері, з пенсії бабусі). Після закінчення 4-го класу купили мобільний телефон, а через півроку — Ігрову приставку до телевізора. А вже під час навчання у 5-му класі дівчинка поставила вимогу перед батьками купити комп'ютер ("Там багато ігор"). Коли батьки пояснили, що на це не вистачає коштів, вона заявила: "Не купите комп'ютера — не піду до школи. Он у Лесі вже два роки є комп'ютер". У сім'ї почалися суперечки, донька вдавалася до істерик, перестала виконувати домашні завдання. А що ж далі? Якщо батьки будуть іти цим шляхом, то уже в 9— 10- му класі донька "зобов'язуватиме" їх купити їй "крутий" автомобіль і т. ін.

Таких прикладів можна навести багато. Особливо стосовно проблем родинного виховання. Не позбавлені цієї вади й окремі вчителі-вихователі. Здавалося б, усі вони здобували професійну освіту в педагогічних навчальних закладах, вивчали психологію, педагогіку, фахові методики, та все ж у практичній діяльності частині вчителів бракує педагогічної культури.

Ось, що розповів уже в зрілому віці вихованець школи-інтернату:

"Я виховувався в школі-інтернаті. Мама-одиначка померла рано, а батька я в очі не бачив. У школі доводилося плакати дуже часто. Я ховався по кутках і хирів. Коли в тебе немає ні батька, ні матері — психологічно це дуже важко. Ти беззахисний перед людьми, передусім світом. Я був дуже рухливий і непосидющий. Педагогам це не подобалось і мені робили багато зауважень.

Одного разу клас, в якому я навчався, зірвав урок. Мене, не розібравшись, назвали призвідцем, поставили перед усією школою і почали говорити, який я поганий, невихований. Образливі слова летіли в мене, як каміння. Я дивився на недобрі, перекошені обличчя педагогів, у голові в мене затуманилось, я при всіх знепритомнів і впав".

Приклад низької педагогічної культури
Ще один приклад відсутності належної педагогічної культури
1.3. Українська народна педагогіка, її місце у системі національного виховання
Етнопедагогіка. Народна педагогіка
Прислів'я і приказки українського народу
Казки
Балади
Звичаї українського народу
Народна пісня
Думи