Концепції сучасного природознавства - Бобильов Ю.П. -
12.8. Генетика злочинності

Своєрідним резервуаром для злочинного світу є юнаки із синдромом Кляйнфельтера, що характеризується набором статевих хромосом XXY (замість нормального XY), недорозвиненням сім'яників, євнухоїдною конституцією, високим ростом, розумовою млявістю. Юнаки із синдромом Кляйнфельтера становлять близько 0,2% чоловічого населення, а серед млявих і тупуватих злочинців – близько 2%, тобто на кожні 50 тупуватих злочинців припадає один такий хворий.

Генез злочинності тут досить елементарний: розумова млявість, відсталість, безініціативність приводять до невстигання в школі, прирікають такого підлітка на роль зневаженого. Нездатність справитися з хоч трохи складними життєвими ситуаціями, низький освітній і професійний рівень, пасивність, залежність, сугестивність перетворюють цей конституціональний тип у дуже легкий матеріал для вербування в пособники злочинів. Звідси, до речі, випливає доцільність ранньої діагностики синдрому й захист хворих від конфліктних ситуацій за допомогою підбору професійної ніші.

Набагато вища й агресивніша злочинність серед іншого типу хромосомних аберантів – чоловіків, що мають аномальний набір статевих хромосом XYY або XXYY. Цитогенетичне обстеження 197 психічних хворих, що утримувалися як особливо небезпечні в умовах суворого нагляду, виявило, що 7 з них мали набір статевих хромосом XYY. Далі з'ясувалося, що цей конституціональний тип дійсно характеризується одночасно і високим ростом, і агресивністю, причому, за англійськими даними, серед злочинців ростом вище 184 см приблизно кожен четвертий має статевий хромосомний комплекс XYY. На відміну від звичайних правопорушників ці субгіганти звичайно починають злочинну діяльність рано, причому серед їхніх родичів злочинність відсутня і про вплив середовища думати не доводиться.

В усіх цих випадках грубий дефект хромосомного апарату робить настільки владний вплив на формування особистості, що всі інші впливи можуть лише злегка модифікувати основну типологію. Якщо в окремих, досить рідкісних випадках злочинність виявляється пов'язаною з грубою аномалією спадкової конституції (XXY, XYY), то тільки на цій підставі заперечувати роль соціальних факторів і середовища у формуванні злочинності так само безглуздо, як на підставі існування спадкових типів авітамінозу заперечувати наявність аліментарних (середовищних) авітамінозів. У порівнянні з ексквізитними аномаліями хромосомних комплексів набагато більш соціально значущі генні дефекти конституції. Ми маємо на увазі, головним чином, не чіткі спадкові дефекти нервової системи, що визначають особистість, як, наприклад, хорею Гентінгтона чи спадкову важку епілепсію, що викликають емоційно-етичну деградацію особистості, а масового типу спадкові характерологічні особливості, такі, як запальність епілептоїдів, догматизм, відчуженість і черствість шизоїдів, спадкове розгальмування, що виявляється, зокрема, алкоголізмом.

Спадкова причинність злочинності цього типу разюче наочно проступає при розгляді злочинців, що мають однояйцевих і двояйцевих близнюків. Незалежно від яйцевості, обидва близнюки, народившись одночасно, в одній родині, надалі, як правило, потрапляють у подібні соціально-економічні умови, у подібні умови виховання й освіти; тому основна відмінність між однояйцевим і двояйцевим партнером злочинця зводиться до того, що перший за генотипом ідентичний злочинцю, а другий відрізняється від нього приблизно за половиною генів. Матеріали, зібрані в Європі, США і Японії протягом тридцятиріччя, ясно показують, що ця різниця вирішальним чином впливає на долю партнера: при генотипічній ідентичності (однояйцеві близнюки) він у 2/3 випадків виявляється теж злочинцем, а при неповній генотипічній подібності (двояйцеві близнюки) він стає злочинцем лише приблизно у чверті випадків.

Детальне вивчення кожної пари близнюків показує, що однояйцеві близнюки-злочинці надзвичайно подібні за характером злочину. У випадку ж злочинності одного однояйцевого близнюка і незлочинності іншого вони виявляються несхожими або через травматичне захворювання лише одного з них, або ж "злочинність" винного мала випадковий, легкий, не рецидивний характер.

Цифри й аналіз злочинів привели б до висновку, що назва книги, присвяченої дослідженню близнюків-злодинців – "Злочин як доля",– дійсно виправдана. Але обидва одно яйцеві близнюки майже завжди потрапляють у схожу соціальну обстановку, оточення, компанію (що, втім, теж генетично обумовлено), тоді як різнояйцеві – у різні. Ця обставина не дозволяє рішуче відокремити конституціонально-спадковий компонент злочинності від соціального.

Нам, однак, важливе тут не протиставлення соціальних факторів спадковості, а те, що злочинність значною мірою породжується відхиленням від нормального генотипу. Схильність до злочину (а злочин найчастіше бумерангом обертається проти злочинця, і здоровий глузд повинен йому це підказати) породжується значною мірою типологією, нерідко спадковою, а реалізація цієї тенденції багато в чому залежить від соціальних умов.

Однак треба пам'ятати, що злочинність далеко не у всіх випадках породжується дефектами спадкового апарату або соціальними факторами. Багато хвороб мозку травматичного, запального і судинного характеру викликають такі порушення особистості, особливо в період статевого дозрівання, що, звільнившись від авторитету батьків і родини, підлітки з ушкодженнями мозку легко використовуються злочинцями.

Ушкодження лобової частки мозку веде до сплощення, збідніння думки, падіння активності. Відомі також такі травматичні ушкодження лобових часток, при яких, поряд з повним збереженням розумових здібностей, нестримно виникали злочинні сексуальні тенденції, жорстокість, алкоголізм. Деякі ушкодження скроневої частки мозку викликають душевну холодність, жорстокість, розгальмовування низьких інстинктів та антисоціальну агресивність – і також при відсутності зниження розумових здібностей. Це, зрозуміло, зовсім не значить, що в такий спосіб визначається локалізація етичних емоцій. Це значить лише, що не зовнішні, а внутрішні, у тому числі спадкові, ураження структур мозку, можуть породити так звану "безсовісність".

Виникає питання: що спільного між професійними злочинця-ми-рецидивістами, нерідко просто малоосвіченими, тупими, примітивними, з пристрастями, що легко задовольняються, і володарями, повелителями народів, завойовниками, партійними босами, піднятими на вершину соціальної драбини? Дещо спільне є: це безсовісність – а різниця зводиться до масштабів, тобто визначається можливостями. Якщо "побутовий" злочинець убиває чи обкрадає одиниці, десятки, то завойовник – сотні тисяч або мільйони. Відомо, що французька революція висунула чимало блискучих полководців і політичних діячів, але імператором став найхижіший, а його найближчими міністрами – найвіроломніші: Фуше і Талейран...

Безсумнівно, що в основі запаморочливого соціального успіху особистості нерідко лежить енергія, цілеспрямованість, талант. Але вирішальним фактором, вирішальною перевагою стає безсовісність – страшна зброя, якою володіє майбутній деспот, – причому особливо наочно це виявляється серед ідейних людей, у тому числі революціонерів...

Описавши гранично схематичне походження етики як наслідок природного добору в людини, необхідно на закінчення не тільки підкреслити спірність ряду положень, але й усунути можливі неясності. Якимось чином захищена від загибелі група маленьких дітей, відірваних від старших і оселена на безлюдному острові, навряд чи сама виробила б існуючий мінімум етичних норм. Ці норми звичайно передаються від старшого покоління до молодшого, і спадкова менша чи більша сприйнятливість до них, що й підтримувалася добором. Передача етики – це той зв'язок часів, що для Гамлета перервався убивством його батька.

Що ж стосується загальноприйнятого уявлення, за яким етичні норми цілком визначаються середовищем і вихованням, то воно спирається на помилкове ототожнення понять, яке породжує силогізм: вроджений – отже, спадковий, не вроджений -значить, не спадковий, "набутий".

Однак безліч індивідуальних особливостей, що визначаються генами, реалізується аж ніяк не на момент народження, а пізніше, наприклад, тільки в старості. До речі, добір ніколи не міг іти на прояв етики саме в дитинстві, а також поза соціальним середовищем. Досягнення віку активності і наявність соціального середовища – необхідна умова для прояву спадкових етичних емоцій, закріплених природним добором.

Може здаватися, що уявлення про чисто середовищне походження етичних норм, про всемогутність їхньої виховної передачі від покоління до покоління й абсолютизація залежності етики від середовища обіцяють людству набагато швидше самовдосконалення, ніж еволюційно-генетична гіпотеза походження етики. Але таке уявлення має і зворотний бік: опричники і яничари давно продемонстрували плоди направлено-солдафонського виховання, і якщо визнати всемогутність саме "виховання", то спроба Гітлера виростити таку німецьку молодь, перед якою здригнеться світ, уже не здаватиметься божевільною.

Однак у силу вступає своєрідний груповий добір: опричнина виявилася прологом до смутного часу, яничарів довелося знищити як найбільшу загрозу власній державі, а військові успіхи Гітлера обернулися проти Німеччини такими спустошеннями, яких вона не знала з часів тридцятирічної війни.

Спільним знаменником у зовсім різнорідних процесах є нестійкість соціальної системи з протиприродними етичними нормативами. Така соціальна система стає самопожираючою, проти неї – змова загальнолюдських почуттів усередині країни чи поза нею. Європа прожила середньовіччя, черпаючи етику з непохитних релігій. Потім цю віру частково змінила раціоналізована й адаптована релігія Реформації. XVIII–XIX ст. людство прожило вірою в розум і прогрес. Перша світова війна похитнула цю віру. Частина людства звернулася до соціалізму і комунізму. Але до останньої третини XX ст. людство дізналося, що собою являють соціалізм національний, комунізм деспотичний – зрештою, анти-людський. Місце сліпої віри в релігійні заборони і догми (до речі, багато в чому відповідні вимогам загальнолюдської етики, починаючи хоча б з десяти заповідей) зайняли спочатку раціоналізм, а потім псевдодіалектичне, по суті – софістичне ставлення до етики. Запанував єзуїтський принцип "мета виправдовує засоби", а масові злочини, породжені властолюбством, коїлися під прапором високих ідей справедливості.

Однак, позбувшись і релігійних догм, і віри у вождів та керівників, що знають усе краще за інших, все-таки нелегко жити за законами етики, які відчуваються невиразно, в умовності яких людство так довго і завзято переконували з усіх боків і так наочно. Занадто довго проповідувалися класовість, тимчасовість, умовність законів етики, їхня суб'єктивність. Занадто нечисленний прошарок тих, хто, не вірячи в релігію, звільнившись від політичних догм, стоїчно готовий жити за законами етики, дотримання яких обходиться так дорого.

Проте еволюційно-генетичний аналіз показує, що людство від самого початку свого розвитку проходило найжорстокіший природний добір на закріплення тих інстинктів і емоцій, які ми називаємо альтруїстичними й етичними, що воно проходило жорстокий добір на становлення загальнолюдського почуття справедливості, що цей природний добір зв'язав усе людство єдиним органом – совістю.

Не можна це почуття трактувати як наслідок далеких пережитків релігійного виховання, як результат масового придушення індивідуальних прагнень до боротьби за своє місце в житті, не можна це почуття розглядати як ознаку слабості, неповноцінності, як захисну психологічну реакцію стосовно сильних загарбників. Навпаки, почуття справедливості, совість вели на подвиги, кликали до найбільшої напруги сил – правда, не тоді, коли ця напруга націлювалася на гноблення інших людей.

Це почуття завжди, за всіх часів прагнули зіпсувати, придушити загарбники і тирани. Це природне почуття совісті можна тимчасово заглушити у декого чи в багатьох. Той, хто його позбавлений, легко купить однодумців. Він може захопити владу і створити могутню систему масового обману і дезінформації. Але країна, що це допустить, приречена на деградацію. Секрет простий. До безсовісної влади швидко присмоктуються безсовісні виконавці, і починається ланцюговий процес.

Світ не знав імперії, армії і флоту, більш могутніх для свого часу, ніж імперія Філіпа II. Півстоліття влади інквізиції скинули

Іспанію в таку прірву, з якої вона не могла вибратися кілька сторіч. Макіавеллі списав свого зразкового государя з Цезаря Борджиа. Несуттєво, що герой досить рано став сифілітиком. Істотніше, що всі його чудові плани розсипалися зі смертю батька – папи римського Олександра, могутність якого захищала від розплати. Цезарю Борджиа не тільки довелося в кайданах залишити Італію, де він зробився зовсім нестерпним, але й скінчити життя дрібним офіцериком у війні, що ніяк не стосувалася його державних задумів.

Походження совісті описане тут гранично коротко і фрагментарно, а генетика і психологія злочинності, особливо державної, – ще в пелюшках. Але безмежно зрослі можливості масового насильства і дезінформації змушують протиставити їм усвідомлений загальнолюдський щит совісті і ставлення до добра і зла як до основоположних категорій, що не допускають софізмів.

Розділ 13. БІОЕТИКА
13.1. "Лікар-термінатор" і проблеми деонтології
13.2. Юридичні проблеми біоетики
13.3. Що таке смерть?
13.4. Який вигляд має смерть?
13.5. Уявна смерть
13.6. "Світло наприкінці тунелю"
13.7. Хоспіси
Розділ 14. НАУКОВИЙ МЕТОД
Додаток 1. Біблійні уявлення і розвиток природознавства