Інвестування - Мойсеєнко І. П. - Розділ 11. ФОРМУВАННЯ ТА ПРИЙНЯТТЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ РІШЕНЬ

11.1. Основи теорії прийняття управлінських рішень

У науковій літературі трапляється як розширене, так і вузьке розуміння процесу прийняття рішень в управлінні.

У розширеному розумінні прийняття рішень ототожнюється з усім процесом управління. Розширене розуміння охоплює ие тільки процес прийняття рішень, але і його виконання та контроль результатів його реалізації, проте це не відповідає уявленню, що кінцевим результатом прийняття рішення є саме рішення .

У вузькому розумінні прийняття рішень розглядається лише як вибір кращого рішення з чисельних альтернатив. У процесі аналізу вузького розуміння необхідно враховувати, що альтернативні варіанти не виникають самі собою. Процес прийняття рішень складається не тільки з вибору кращого варіанта, але й з пошуку альтернатив, встановлення критеріїв оцінки, вибору способу оцінки альтернатив тощо.

Зважаючи на це, можна запропонувати таке визначення категорії прийняття управлінського рішення: прийняття рішення — це процес, який починається з констатації виникнення проблемної ситуації та завершується вибором рішення, тобто вибором дії, яка спрямована на усунення проблемної ситуації.

Фактори формування управлінських рішень

На процес прийняття управлінських рішень впливає безліч різноманітних факторів. До найважливіших належать такі:

1. Ступінь ризику — завжди існує імовірність прийняття неправильного рішення, яке може несприятливо впливати на організацію. Ризик — фактор, який менеджери враховують свідомо або підсвідомо при прийнятті рішення, оскільки він пов'язаний із зростанням відповідальності.

2. Час, який відводиться менеджерові для прийняття рішення. На практиці більшість керівників не мають можливості проаналізувати всі можливі альтернативи, відчуваючи дефіцит часу.

3. Ступінь інноваційності колективу — цей фактор передбачає наявність творчого потенціалу у колективу та інновацій-ність його оргкультури.

4. Лідерські якості менеджера — один з найважливіших факторів. Незалежно від того, як менеджери приймають рішення і відповідають за них, вони повинні мати здібності до того, щоб приймати правильні рішення та їх виконувати.

б. Оргкультура організації — у цьому випадку враховується суб'єктивний фактор при прийнятті рішення. Статус, влада, престиж, легкість виконання — все це може вплинути на прийняття того чи іншого рішення.

Кінцевим результатом прийняття рішення є саме управлінське рішення, яке постає як первісний, базовий елемент процесу управління, що забезпечує функціонування господарської організації за рахунок взаємозв'язку формальних та неформальних, інтелектуальних та організаційно-практичних аспектів менеджменту.

Управлінське рішення є інструментом впливу на об'єкт управління та окремі його підсистеми, важливою ланкою формування та реалізації відношень управління в організації; складає основу реалізації кожної функції менеджменту.

Основні моделі прийняття рішень

У теорії управління виділяють три основні моделі прийняття рішення.

1) класичну модель;

2) поведінкову модель;

3) ірраціональну модель.

Класична модель спирається на поняття раціональності в прийнятті рішень. Передбачається, що особа, яка приймає рішення, повинна бути абсолютно об'єктивною і логічною, мати чітку мету, всі її дії в процесі прийняття рішень спрямовані на вибір найкращої альтернативи.

Отже, основні характеристики класичної моделі такі:

— особа, яка приймає рішення, має чітку мету прийняття рішення;

— особа, яка приймає рішення, має повну інформацію щодо ситуації прийняття рішення;

— особа, яка приймає рішення, має повну інформацію щодо всіх можливих альтернатив і наслідків їх реалізації;

— особа, яка приймає рішення, має раціональну систему впорядкування переваг за ступенем їх важливості;

— мета особи, яка приймає рішення, завжди полягає у тому, щоб зробити вибір, який максимізує результат діяльності організації.

Таким чином, класична модель передбачає, що умови прийняття рішення повинні бути достатньо визначеними. Маючи повну інформацію, менеджери можуть вибирати альтернативу, яка щонайкраще відповідає потребам організації. Проте на практиці на процес прийняття рішень впливають чисельні обмежуючі та суб'єктивні фактори. Сукупність таких факторів у процесі прийняття рішень враховує поведінкова модель.

Поведінкова модель. На відміну від класичної, поведінкова модель має такі основні характеристики:

— особа, яка приймає рішення, не має повної інформації щодо ситуації прийняття рішення;

— особа, яка приймає рішення, не має повної інформації щодо всіх можливих альтернатив;

— особа, яка приймає рішення, не здатна або не схильна (або і те, й інше) передбачити наслідки реалізації кожної можливої

Враховуючи ці характеристики, ГЛ Саймон сформулював два ключових поняття поведінкової моделі:

1) поняття "обмеженої раціональності, яке означає, що люди можуть тільки намагатися прийняти раціональне рішення, але їх раціональність завжди буде обмеженою (теоретично завжди існує рішення, краще за прийняте);

2) поняття "досягнення задоволеності". Оскільки досягти "повної раціональності" неможливо, менеджери бажають, аби їх "страх" щодо прийняття не найкращого рішення пересилив намагання досягти оптимального рішення. Саме такий стан (той момент, коли приймається рішення) Г. Саймон охарактеризував як "досягнення задоволеності", розуміючи під цим вибір, який є достатньо добрим за конкретних умов.

Прагнення менеджерів "досягти задоволеності" може бути обумовлено кількома причинами:

— вони можуть просто не хотіти ігнорувати власні інтереси, тобто продовжувати пошук нових альтернатив, коли вже ідентифіковані декілька прийнятних;

— вони можуть бути нездатними зважити та оцінити велику кількість альтернатив;

— можливе також втручання в процес прийняття завдань особистих, суб'єктивних факторів.

Ірраціональна модель ґрунтується на передбаченні, що рішення приймаються ще до того, як досліджуються альтернативи. Ірраціональна модель найчастіше застосовується:

— для вирішення принципово нових, незвичайних завдань, таких, які важко піддаються вирішенню;

— для вирішення проблем в умовах дефіциту часу;

— коли менеджер або група менеджерів мають достатньо влади, аби нав'язати своє рішення.