Зовнішня політика України - Кучик О.С. - Розділ 4. ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

4.1. Утвердження держави Богдана Хмельницького на міжнародній арені

Вибух повстання Богдана Хмельницького був певною несподіванкою для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. Однак цей спокій виявився "затишшям перед бурею" — мирне життя країни пояснювалося простим небажанням самозадоволеної і забезпеченої шляхти втягуватися у військові авантюри короля Владислава IV (у той час військова політика держави набула оборонних рис). Відносно непоганий стан економіки ґрунтувався на екстенсивному веденні господарства, що супроводжувалося егоїстичним використанням праці непривілейованих прошарків населення, а внутрішня стабільність базувалася на безкомпромісній політиці щодо козацтва, котре оговтувалося після чергової поразки від урядових сил.

Видимий добробут Литовсько-польської держави мав забагато суперечностей, щоб це могло тривати надто довго і козацтво стало чинником, який поклав край такому стану речей. Цей неспокійний елемент був тимчасово упокорений нав'язаною йому "Ординацією війська запорозького реєстрового" 1638 р., але минув час, і сили були відновлені. Козацтво зсередини "розпирала" енергія, яка не знаходила належного виходу — передусім з огляду на заборону походів на море, а для козаків, чиє фінансування з боку держави завжди було нерегулярним і недостатнім (радше символічним), морські пригоди були важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних мешканців, які звикли добувати хліб щоденний зброєю, цього разу була позбавлена такої можливості. І без того незначний реєстр, зменшений "Ординацією 1638 р." до 6 тис., залишав поза ним величезну масу козацтва, якій пропонувалося повернутися у стан звичайних підданих.

Це все відбувалося у світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити — на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити (таке відчуття ще дужче загострювалося з огляду на нову "миролюбну" зовнішню політику Речі Посполитої). Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати "збій". І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру (конфлікт Богдана Хмельницького та чигиринського підстарости Данила Чаплинського і подальша несправедливість щодо майбутнього гетьмана), щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброєю.

До активізації козацької енергії долучилися також і події міжнародного характеру. Польський король Владислав IV, котрий славився своїми амбітними планами військового характеру, вирішив розпочати чергову війну — цього разу з Туреччиною. Як завжди у таких ситуаціях, погляд короля звернувся на козаків — дешевої і невибагливої військової сили. Окрім того, козаки були потрібні Владиславу IV ще з однієї

причини — король не повинен був розпочинати війну без згоди сейму, хіба що це була б оборонна війна. Тому козаки мали спровокувати війну з Туреччиною (а до цього вони надавалися ідеально — уряд завжди міг послатися на "непідконтрольність козаків"). До того ж, плани короля знайшли підтримку венеційського уряду, чий посол — Джовані Тьєполо — повинен був домовитися з козаками про морські диверсії проти турків. Міжнародна ситуація складалася нібито на користь Владиславо- вих планів — правителі залежних від Туреччини країн (Молдавії, Валахії та Трансільванії) подавали сподівання, що у разі конфлікту підтримають Річ Посполиту, а з планами боротьби проти турків з'явився у Львові давній авантюрист і претендент на турецький престол Олександр Яхія.

Король викликав до себе у Варшаву в квітні 1646 р. козацьку старшину (серед якої був і Богдан Хмельницький) і провів з нею таємну розмову вночі у присутності сімох сенаторів, яким монарх довіряв. Владислав IV доручив козакам організувати похід на Туреччину, давши їм при цьому гроші, привезені Тьєполо. Старшина отримала листи з королівською печаткою, в яких дозволялося будувати човни і обіцялося збільшити реєстрове військо до 12 тис. (тобто удвічі більше від реєстру 1638 р.). Козаки натомість зобов'язувалися не розголошувати всіх цих фактів.

Однак таким королівським планам завадили брак коштів і сильна опозиція більшості сенаторів, а татари, наче на зло, не нападали на Річ Посполиту (як цього очікував король). Жовтневий сейм 1646 р. заборонив королю провадити військові приготування, але Владислав IV продовжував таємно розвивати свої плани, і в серпні 1647 р. вислав до козаків канцлера Єжи Осолінського, котрий передав їм гроші на виготовлення чайок і вручив листа про набір козацьких загонів. Також канцлер нібито вручив Б. Хмельницькому (який перед тим був лише чигиринським сотником) корогву та булаву, чим затвердив його на гетьманстві. Можливо, тут ішлося лише про призначення гетьманом на час планованого морського походу, але Б. Хмельницький надалі використовував це для підтвердження легітимності своїх дій.

Правда, маючи лише неофіційну підтримку з боку короля, козацька старшина не наважилася впроваджувати в життя домовленості щодо походу на турків (король був змушений обманювати своїх західноєвропейських союзників повідомленнями про те, що козаки уже пішли на Туреччину). Однак залучення козаків до королівських планів вплинуло на настрої козаччини — почали поширюватися чутки про повернення принципу виборності старшини та про пораду короля відстоювати свої права зброєю. Ймовірно, що восени 1647 р. під проводом Б. Хмельницького відбулися таємні наради щодо виступу проти поляків. Звинувачення у змові та арешт Б. Хмельницького, подальше звільнення його на поруки чигиринського полковника Станіслава Кричевського й усвідомлення неможливості досягнути правовим шляхом справедливості у справі втрат від нападу Д. Чаплинського, лише прискорили перебіг подій.

Польський уряд не відразу усвідомив усю масштабність повстання, що розпочиналося, — наприклад, практично не привернула увагу втеча Б. Хмельницького на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок антиурядового виступу сприймався сучасниками як чергове козацьке повстання, низка яких відбулася починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення розвитку подій виникало поступово і не лише з боку засліплених самовпевненістю урядових кіл Речі Посполитої, а й з боку козацтва. Б. Хмельницький вимагав лише відновлення справедливості — скасування принизливих для козаків обмежень 1638 р., дозволу морських походів, виведення коронного війська з України. Тому на початковому етапі повстання польсько-українські відносини не мали характеру двосторонніх міждержавних стосунків.

Формально про такі відносини не можна говорити навіть після укладення Зборівського договору 8 (18) серпня 1649 р., за яким польський уряд був змушений визнати козацьку автономію. У цьому випадку козаки далі виступали як піддані короля. Умови цього документу були не надто вигідними для козацтва через нещасливий фінал Зборівської битви, в якій початковий військовий успіх козаків був перекреслений фактичною зрадою з боку кримського хана Іслама-Гірея III. Сам договір опублікувала польська сторона як односторонній акт із назвою "Декларація ласки короля на пункти прохання Запорозького війська". Договір у зміненому вигляді був ратифікований сеймом 1660 р., однак навіть у такій формі польська сторона не мала на меті його виконувати.

Натомість суб'єктивне бачення незалежності українських земель прийшло до гетьмана дещо раніше. Зміни у сприйнятті повстання як визвольної війни відбулися у Б. Хмельницького під впливом низки перемог 1648 р., коли гетьман дійшов аж до Замостя. Перед ним лежала фактично безборонна Польща, але Б. Хмельницький не мав на меті руйнувати Річ Посполиту як державу, а лише прагнув установити там владу, яка б виконала вимоги козаків. Гетьман підтримав кандидатуру Яна Казимира на польського короля (Владислав IV помер у травні 1648 р.), на якого покладав певні сподівання у вирішенні польсько-українського конфлікту. Ян Казимир був відносно поміркованим політиком, однак це не завадило йому надалі вдаватися до жорстких дій щодо козаків. Козацький полковник та дипломат Силуян Мужиловський повідомляв, що Ян Казимир до обрання королем обіцяв Б. Хмельницькому титул "руського короля" і мав підтвердити за козаками "усе, що через шаблю взяли". Після обрання Яна Казимира королем гетьман вирушив із Замостя назад, що виявилося фатальною помилкою, оскільки поляки знову почали контролювати західноукраїнські землі.

У грудні 1648 р. Б. Хмельницький здійснив урочистий в'їзд у Київ, де був зустрітий єрусалимським патріархом Паїсієм і українським духовенством. Патріарх разом із київським митрополитом Сильвестром Косовим виїхав назустріч гетьману і привітав його промовою, в якій назвав Б. Хмельницького "пресвітлим господарем". Тоді ж гетьмана назвали "новим Мойсеєм", який має визволити українців із польської неволі. Також патріарх порівнював Б. Хмельницького з римським імператором Костянтином Великим і називав "князем Русі". Перебування Паїсія в Києві не обмежилося лише публічними похвалами Б. Хмельницького — патріарх і гетьман часто усамітнювалися для бесід, які, ймовірно, стосувалися і майбутнього держави. Численні почесті, прихильне ставлення усього народу, похвали духовенства та викладачів Києво-Могилянської колегії суттєво вплинули на сприйняття Б. Хмельницьким власної історичної місії.

Уже в лютому 1649 р., коли Б. Хмельницький приймав у себе послів від короля Яна Казимира, його погляди на війну та подальшу долю України суттєво відрізнялися від торішніх. Перед польськими послами гетьман сформулював свою зовнішньополітичну програму: "Виб'ю з лядської неволі руський народ увесь! Перше я за свою шкоду і кривду воював, тепер буду воювати за нашу православну віру... За границю війною не піду, шаблі на турків і татар не підійму. Досить маю в Україні, Поділлі і Волині тепер... у князівстві моїм по Львів, по Холм і Галич". У цій промові привертає увагу релігійна мотивація війни, що, напевне, було наслідком впливів духовенства на формування політичної думки гетьмана. Б. Хмельницький називає українські землі князівством, тобто на цей момент він уже бачив незалежною козацьку державу.

Незважаючи на те, що упродовж першого року війни гетьман та старшина поволі дозрівали до розуміння необхідності утворення власної держави, від початку бойових дій Б. Хмельницький провадив активну зовнішню політику. І першим серйозним кроком у цьому напрямку був союз із Кримським ханством. Уже в лютому 1648 р. гетьман вислав посольство до хана Ісла- ма-Гірея III з проханням надати військову допомогу (козаки потребували татарської кінноти). Ймовірно, серед козацьких послів був Тиміш Хмельницький, котрий мав би залишитися як заручник у Бахчисараї. Хан, перебуваючи на той час у складній ситуації через міжусобну боротьбу кримських феодалів (та й міжнародне становище Криму на той час погіршилося — Річ Посполита і Московія ігнорували регулярну сплату данини татарам), вирішив, що участь у війні проти Польщі на боці козаків • покращить політичну ситуацію у ханстві. Те, що козаки обрали татар як союзників, не повинно дивувати — тривале тісне співжиття легко може зробити ворогів товаришами і навпаки. Крім того, доки козацька держава лише формувалася, із татарами (як, зрештою, і з іншими невеликими васальними державами — Молдавією чи Семигороддям) — легше було знайти спільну мову, оскільки поважніші сусіди — повноцінні та незалежні держави, не поспішали вступати у спілку з козацтвом.

Після укладення козацько-татарського договору до України було відправлено чотиритисячний загін під проводом впливового перекопського мурзи Тугай-бея^*32, котрий надалі брав участь у всіх значних битвах 1648 р. (крім Пилявецької, де козаків підтримували буджацькі татари на чолі з Аутемір- мурзою), в облозі Львова та в поході під Замостя. У Зборівській битві вперше взяв участь сам хан Іслам-Гірей разом із візиром. Інколи козацько-татарські відносини набули ідилічних форм — наприклад, коли Б. Хмельницький перед польськими посланцями в Переяславі дуже красномовно та розчулено розповідав про Тугай-бея, називав його братом і обіцяв, що світ не розірве їхньої дружби. В офіційному листуванні хан та гетьман називали себе навзаєм "приятелями". Між козаками і татарами існувала домовленість щодо розподілу здобичі (полонені — татарам, майно — козакам, коні — порівну). Татари не повинні були брати ясиру серед православних, однак насправді татари цього не дотримувалися.

*32: {Є припущення, що Тугай-бей потоваришував із Б. Хмельницьким ще в часи його татарського полону (1620—1622 рр.).}

На початках татарська допомога справді була корисною, і Б. Хмельницький покладав на неї великі сподівання. Однак згодом стало зрозуміло, що татари, котрі мали власні інтереси, є ненадійними спільниками — у вирішальний момент татари несподівано могли зрадити козаків, як це і трапилося під Зборовом (1649), Берестечком (1651) чи Жванцем (1653). Під час Берестецької битви татари взяли у фактичний полон гетьмана, коли той кинувся навздогін відступаючому татарському війську, щоб його завернути на поле бою. Наслідком берестецької катастрофи став невигідний Білоцерківський договір, який обмежив чисельність українського війська, територіальні межі козацької держави та, зрештою, передбачав розірвання коза- цько-татарського союзу. Зрадницькі дії хана пояснювалися цинічною політикою, відповідно до якої татари намагалися не допустити до переваги однієї з воюючих сторін, а навпаки, максимально виснажити їх обох. Натомість татарська допомога козакам була далеко не безкорисливою — за це татари отримували значні суми (як наприклад, великий викуп з обложеного Львова) чи безліч невільників, які зганялися з українських земель. Збирання ясиру наводило жах на місцеве населення і не додавало популярності В. Хмельницькому. Зрештою, додатковим аргументом для негативного сприйняття козацько- татарського союзу був релігійний чинник, який для тогочасної свідомості значив багато.

Тим не менше, Б. Хмельницький всерйоз розглядав перспективу зближення з іншим мусульманським сусідом України і зверхником татар — Туреччиною. Серед сусідів України були держави, котрі перебували у васальній залежності від Туреччини — те ж Кримське ханство, Молдавія, Валахія та Семи- городдя. За винятком татар, це були християнські держави. Турецький чинник у них не завжди відігравав негативну роль — наприклад, Габор Бетлен (семигородський князь у 1613— 1629 рр.) зміцнив та збільшив свою державу, власне опираючись на турецьку підтримку.

Переговори з турками розпочалися в жовтні 1648 р., коли було відправлене посольство до Стамбула, однак про нього не збереглося детальнішої інформації. Наступне козацьке посольство повезло до султана прохання про протекцію над Руссю "аж до Вісли". Під час перебування козаків у Стамбулі відбулося повстання яничарів, які спільно з вищим духовенством скинули султана Ібрагіма (був задушений). Новим султаном став малолітній Мехмед IV (на той час мав лише 6 років, а його мати була українською полонянкою)^*33. При ньому великі впливи здобув "названий батько" нового султана (і організатор вбивства попереднього) візир Бектеш-ага, котрий приятелював з Б. Хмельницьким і листувався з ним. Гетьман, з одного боку, активно шукав порозуміння. з Туреччиною, а з іншого — не поспішав брати на себе чітких політичних зобов'язань.

*33: {3 огляду на це, польський мемуарист Мартин Голінський описав "цікаву" історію про те, як гетьман, проігнорований султаном Ібрагімом, звернувся до яничарів і організував повстання в Стамбулі. Ця історія сповнена абсурдних деталей, однак деякі дослідники вважають, що вже сам факт складання таких оповідань засвідчив великі можливості козацької агептури в Стамбулі.}

Туреччина сама була зацікавлена в добрих стосунках із козаками, особливо після того, як стало відомо, що Чигирин відвідав венеційський посол, який запропонував гетьману організувати антитурецький союз. Як наслідок, улітку 1650 р.

до Б. Хмельницького прибув чауш Осман-ага^*34 з листами від Бектеш-аги та іпших візирів. Натомість гетьман відіслав до Стамбула козацьке посольство на чолі з полковником Антоном Ждановичсм та своїм кузеном Павлом Яненком-Хмельни- цьким. Послів прийняли з великою шаною й обдарували дорожчим, ніж це звично було на придворних прийомах, одягом. Це спричинило низку чуток, породжених європейськими дипломатами, що перебували в Стамбулі, про те, що Б. Хмельницький підкорився волі султана, одержав султанський прапор та звання "сторожа Оттомапської Порти". Посли, ймовірно, отримали обіцянку, що султан надішле козакам на допомогу румелійські^*35 частини турецького війська, а також молдавські та мунтянські війська. Крім того, було запропоновано гетьману тримати у Стамбулі постійного представника, а такої честі удостоювалися лише великі держави.

*34: { Чауш — чиповпик для спеціальних доручень. Ага — почесний титул придворних слуг і війська.}

*35: { Румелія — давня назва європейської (бал кепської) частини Туреччини. Походить від арабського слова "Рум" (Рим).}

У жовтні чауш Осман-ага прибув до Чигирина, де пробув понад місяць. Це свідчило про важливість справи, з якою він прибув, оскільки, за турецькими дипломатичними звичаями, посла потрібно було відпускати якомога швидше. Попри поточні справи, обговорювалася можливість прийняття Б. Хмельницьким турецького протекторату. Відомо, що Б. Хмельницький вимагав від султана "договору такого, який дано іншим християнським королям".

Усередині турецького уряду теж не було єдності у ставленні до козаків, але перемогла позиція прихильників зближення з ними. Тому на початку 1651 р. до Чигирина знову вирушив Осман-ага. Султан погоджувався на укладення такого договору, який вимагав Б. Хмельницький. Туреччина пропонувала гетьману досить вигідні умови: визнати його князем, шанувати послів на рівні з королівськими, не вимагати данини. Основна вимога — надання допомоги Туреччині козацьким військом і відмова від морських походів.

Попри тісні контакти між Туреччиною й Україною, гетьман удавався до заходів, які обурювали турецьку сторону — походів на Молдавію (1650 і 1652 рр.). Однак невдоволення обмежувалося лише словесною формою і до реальних дій не доходило (цього тогочасна Туреччина собі не могла дозволити), а відносини швидко поліпшувалися. Не останню роль у цьому відігравала висока оцінка могутності козацтва (можливо, навіть у дечому перебільшена). Про це повідомляв і австрійський агент Джірардіні, і папський нунцій Петро Відоні, і московський агент у Стамбулі грек Фома Іванов.

У 1653 р. нове посольство привезло для гетьмана булаву, шаблю, бунчук і кафтан — клей по ди султапського васала. Б. Хмельницькому обіцяли навіть більші привілеї, ніж ті, що їх мав кримський хан. Пропозиції були привабливими, і гетьман передав їх на розгляд старшинської ради. Старшина поділилася за зовнішньополітичною орієнтацією. На чолі прихильників протурецької лінії стояв кропивнянський полковник Филон Джалалій, котрий був татарського походження. Однак чимало козацтва різко виступили проти об'єднання з Туреччиною. До того ж, знову охолодила українсько-турсцькі відносини молдавська політика Б. Хмельницького — гстьманич Тиміш підтримав свого тестя Василя Лупула у боротьбі за молдавський троп проти турецького ставленика Стефана Гсоргіцу. Крім того, активізувалося зближення з Московією, і цс завадило реалізації плану переходу гетьмана під протекцію султана. Б. Хмельницький затримав турецького посла чауша Мехмсд-агу, очікуючи на результат переговорів із московитами. Коли ж козацьке посольство повернулося з відомостями про готовність Московії виступити проти Польщі за умови переходу гетьмана під протекторат царя, Б. Хмельницький відправив Мсхмед-агу навіть без традиційної прощальної аудієнції.

Так стали неактуальними плани гетьмана опертися на турецьку допомогу в боротьбі проти Польщі. Можемо тільки припустити, що турецька протекція була б непоганим виходом із ситуації, з огляду на вигідні стартові пропозиції з боку султана, на географічну віддаленість України від Туреччини, між якими лежало Чорне море, тощо. Однак історія не знає умовного способу, і як розвивалися б події у такому випадку, годі передбачити. Варто пам'ятати, що й перспектива спілки з московським царем, на яку згодом було стільки нарікань, початково видавалася досить привабливою.

По-різному складалися також і відносини козацької держави з християнськими васалами Османської імперії — Семиго- роддям (Трансільванією), Валахією (Мунтенією) та Молдавією. Семигороддя, попри свою васальну залежність, було найбільш незалежним із-поміж цих країн. Семигородський князь Юрій І Ракоці (1630—1648 рр.), який претендував після смерті Вла- диславаІУ на польську корону, встановив у серпні 1648 р. відносини з Богданом Хмельницьким через Юрія Немирича. Юрію І потрібна була допомога Б. Хмельницького, проте гетьман відповів на Ракоцієве посольство запізно — у листопаді, коли польським королем було вже обрано Яна II Казимира. Це не завадило гетьману заявити, що він прагне бачити на чолі Речі Посполитої власне Юрія І Ракоці. Гетьман, однак, не знав, що у той час князя вже не було серед живих — семигородський престол перейшов до його сина Юрія II, який також мав плани на польську корону.

У 1649—1651 рр. Юрій II та Б. Хмельницький підтримували активні стосунки, а між їхніми резиденціями — Дьюлафеєр- варом^*36 і Чигирином — часто курсували посольства. Серед козацьких послів до Юрія II були направлені відомий розвідник Василь Верещака та майбутній гетьман Павло Тетеря (до попереднього князя — Юрія І — їздив Іван Виговський). Внаслідок перемовин було вирішено укласти військовий союз і здійснити спільний виступ проти Польщі. Але попри домовленості, Юрій II не почувався достатньо сильним, аби виступити. Не допомогли у цьому ні заклики польських протестантів, ні обіцянки Б. Хмельницького визнати Ракоці польським королем, ні моральна підтримка таких заходів Олівером Кромвелем. Зволікання з планом нападу на Польщу не сприяло покращенню відносин із Б. Хмельницьким, а ще дужче вони зіпсувалися у 1652—1653 рр. внаслідок молдавської політики гетьмана та особливо гетьманича Тимоша (напад на Валахію). У березні 1653 р. Юрій II повідомив Б. Хмельницького, що вступає у війну з його сватом Василем Л у пул ом^*37, а після цього навіть уклав союз із Польщею. При цьому Юрій II не відпустив на Україну козацького посла Михайла Суличича.

*36: { Дьюлафесрвар — столиця Семигороддя від 1641 р. Сучасна Альба-Юлія в Румунії.}

*37: { Василь Лупул — молдавський правитель, трапляється й інше написання його імені — Васіле Лупу. Цей правитель не народився у Молдавії, а був, імовірно, грецького або албанського походження (принаймні в джерелах він інколи висту-}

Стосунки Б. Хмельницького з господарем Валахії Матвієм Басарабом (1632—1654) розвивалися менш активно. У 1651 р. господар відправив до гетьмана послів із пропозицією військової допомоги (це відбувалося, коли козаки йшли походом проти королівських військ). Б. Хмельницький натомість відправив до М. Басараба посольство з греком Іваном Тафралі (інакше — Тафларі), який мав також завдання вивідати у турків, чи можна вірити обіцянкам мунтенського господаря, маючи уже негативний досвід із молдавським. Приятельські відносини з Валах ією були порушені походом Тимоша проти М. Басараба на прохання В. Л у пул а, до того ж гетьман стверджував, що похід відбувся без його дозволу. Водночас, відносини зі Семигороддям і Валахією згодом поліпшилися у зв'язку зі зміною розкладу сил у Східній Європі.

Із Молдавією стосунки були найтіснішими, що зумовлювалося тривалими історичними передумовами та географічною близькістю. Молдавани входили до складу війська Б. Хмельницького. Так, при облозі Львова 1648 р. на боці козаків виступив загін молдаван, яких польська сторона називала "дакійцями" (напевно, це могли бути і власне молдавани, і мун- тенці-румуни). Ними керував Захарія Хмельницький (за різними даними, кузен або племінник гетьмана).

Ще влітку 1648 р. Б. Хмельницький за посередництвом турецького султана намагався вплинути на молдавського господаря Василя Лупула (1634—1653 рр.) і встановити з ним добросусідські відносини. Однак В. Лупул у своєму виборі між Туреччиною та Польщею орієнтувався більше на останню і не хотів розривати з нею стосунки задля примарних вигод від союзу з бунтівними козаками. З іншого боку, невигідно було наживати собі ворога на північному сході, і В. Лупул у жовтні 1648 р. прийняв із почестями українських послів. Молдавський господар погодився на умови козацького гетьмана — не пропускати в Молдавію втікачів з України і для цього потопити всі пороми на Дністрі, як Василій Албанець. Його первісне ім'я (до обрання на молдавський престол) — Лупу Кочі.

Зовні прихильне ставлення до Б. Хмельницького не заважало молдавському правителю залишатися приятелями із поляками, зокрема передавати їм інформацію про козаків.

Б. Хмельницький, розуміючи ненадійність відносин із В. Лу- пулом, а також важливість Молдавії у стратегічному плані (вона могла бути використана як плацдарм для паступу обома сторонами), постановив силоміць схилити В. Лупула до союзу. Вирішено було використати похід калги-султана Крим-Гірея па Молдавію (офіційно — з каральною метою за нібито напади молдаван на татар). Формально Б. Хмельницький як союзник хана був змушений брати у цьому участь, але насправді тут не було й долі примусу — гетьмана найдужче цікавила ця акція. Наприкінці серпня 1650 р. козаки з татарами переправилися через Дністер, і вже на початку вересня загони Данила Нечая та Филона Джалалія здобули Ясси — молдавську столицю, що було повною несподіванкою для господаря. В. Лупул був змушений стати союзником гетьмана, відмовитися від спілки з поляками, сплатити контрибуцію та зобов'язався видати свою доньку Розанду (Роксандру) за сина Б. Хмельницького — Ти- моша. Всі ці обіцянки господар підтвердив присягою. Такий шлюб мав би підняти міжнародний престиж гетьмана, до того ж ця комбінація в майбутньому виводила Тимоша на молдавський престол (оскільки Лупул не мав сипів). Поляків серйозно непокоїло зростання могутності козацької держави, котра завдяки сусідам-союзникам мала захищені тили.

Однак ця згода була вимушеною: молдавський господар всіляко зволікав зі шлюбом. Після поразки козаків під Берестечком В. Лупул вирішив розірвати союз із ними. Задля відновлення втрачених позицій Б. Хмельницький вирішив організувати новий похід на Молдавію. Для цього навесні 1652 р. було зібрано 35-тисячне військо — чотири козацькі полки загальною кількістю 15 тис. і татарська кіннота на чолі з нуреддін-султаном^*38. Військо вирушило у напрямку до Молдавії, але йому спробував перешкодити великий коронний гетьман Мартин Калиновський зі своїм 20-тисячним військом. Однак у битві під горою Батіг 22—23 травня (1—2 червня) 1662 р. козаки вщент розбили польське військо. Під час битви загинув сам короппий гетьман М. Калиновський, його син Самуель Юрій, Марек Собєський (брат майбутнього короля Яна III) та щонайменше 8 тис. досвідчених жовнірів. Були знищені кращі загони коронного війська. Поляки поспішно покидали територію, котра була втрачена козаками внаслідок Білоцерківського договору 1651 р. Кордон знову встановився по р. Случ. У липні 1652 р. Тиміпі Хмельницький вирушив із 6 тис. козаків у Молдавію для того, щоб обвінчатися з Розапдою Лупулівною, що й відбулося 21 серпня 1652 р. Від цього шлюбу пародилися близнята, подальша доля котрих невідома.

*38: {Нуреддін (араб, "промінь віри") — титул третьої (після хана і калги) за значущістю особи в Кримському ханстві.}

Як уже згадувалося, політика В. Лупула та його новий союз із Б. Хмельницьким спричинили тривогу не лише в польських колах, а й у господаря Валахії Матвія Басараба та ссмигород- ського князя Юрія II Ракоці. Всередині самої Молдавії спалахнув підтримуваний згаданими правителями заколот на чолі зі знатним боярином Стефаном Георгіцу (Георгій). Навесні 1653 р. семигородські війська скористалися тим, що В. Лупул розпустив своїх найманців, і увійшли до Молдавії, де їх підтримали змовники-бояри. С. Георгіцу, увійшовши до Ясс, був проголошений молдавським господарем. В. Лупул звернувся по допомогу до Б. Хмельницького, котрий у квітні відправив на допомогу сватові 12-тисячну армію на чолі зі своїм сином Тимошем, якому допомагали полковники Іван Богун і Тимофій Носач. Перебіг військових подій був початково вдалим для українців, і після здобуття Сучави амбітний Тиміш, бажаючи розвинути успіх і з огляду на намовляння тестя, повів свої війська далі — на Валахію, і навіть, здобув Бухарест. Але після битви поблизу с. Фінти під Бухарестом об'єднане українсько-молдавське військо розбили і воно змушене було відступити. В. Лупул подався до Б. Хмельницького, а Тиміш засів в укріпленій Сучаві. До міста 11 серпня підійшли об'єднані семигородсько-мунтепсько- молдавські війська і почали облогу. Тим часом Туреччина визнала молдавським господарем С. Георгіцу, а від кримського хана та українського гетьмана вимагалося не втручатися у молдавські справи. Власне під час цієї облоги Тиміш, тяжко поранений, помер від гангрени^*38_1. Невдовзі після цього козацький гарнізон припинив чинити опір і у вересні 1653 р. було укладено перемир'я, але на почесних умовах для козаків —вони змогли вийти з міста разом із тілом гетьманича та збереженою артилерією й вирушити на Україну. Такий перебіг подій поклав край амбітним планам Б. Хмельницького щодо Молдавії, однак це не припинило українсько-молдавських відносин і С. Георгіцу незабаром підписав мирний договір з гетьманом.

*38_1: {Вдова Тимоша Розанда ще певний час проживала в Чигирині, згодом у Рашкові. Була вдруге одружена з французом, що приєднався до козаків, - Анрі де Бюї (Андрієм Антоновським). Загинула 1686 р. в Молдавії.}

Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у де- І яких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все- таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств. Від 1651 р. польський під канцлер Ієронім Радзєйовський, котрий потрапив у немилість через підозру в таємних зносинах із козаками, втік до Швеції та почав переконувати шведський уряд у необхідності розпочати війну з Польщею. Хоча козацько-іпведські взаємини налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія — на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем. Тому не дивно, що коли 1653 р. Б. Хмельницький намагався відправити посольство на чолі з полковником Кіндратом Бурляєм через територію Мос- ковії до Швеції, то царський уряд не пустив його. Схожа ситуація повторилася й пізніше — 1655 р.

У 1649—1651 рр. були поширені чутки, що бранденбурзький курфюрст Фрідріх-Вільгельм, який вороже ставився до Польщі, досягнув порозуміння з Б. Хмельницьким (за посередництвом Юрія II Ракоці). Курфюрст ці чутки заперечував і, ймовірно, реальні відносини між Бранденбургією та Україною були започатковані щойно в часи війни Швеції проти Польщі.

Ще однією державою, котра активно (і не вперше) виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція. Встановлення стосунків із козаками, на відміну від згаданих країн-сусідів, у випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати відносини із Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан (Джованні) де Торрес (який, правда, особливих симпатій до козаків не мав) для цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да Ченеда (справжні ім'я та прізвище — Мікеле Б'янкі)^*39, що перебував при нунції у столиці Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови. Н. Саґредо у квітні 1650 р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького. Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину (що насправді було вигадкою частини придворних кіл) і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації. Якщо б це виявилося правдою, то цей намір він повинен був усіляко підтримати і прозондувати можливість залучення до такої акції ще й Валахії та Молдавії. Якби ж чутки виявилися неправдою, то Б. Хмельницького потрібно було запалити ідеєю антитурецького виступу, всіляко акцентуючи на могутності Венеції (яка впродовж 22 місяців змогла тримати Дарданелли закритими для турків) і слабкості Туреччини, котру очолює малолітній султан за постійних придворних чвар.

"39 звичаїв козаків", видані вже після смерті автора — відповідно у 1671 та 1800 рр.

[1] Черкеси — народ, який проживає на Північно-Західпому Кавказі. Віддавна існують версії про спорідненість козаків ("черкасів") із кавказькими черкесами (правда, самоназва останніх — "адигс", що не дуже вписується у таку гіпотезу). Черкеси до XIV—XV ст. були християнами, а пізніше прийняли мусульманство сунітського толку.}

У травні 1650 р. А. Віміна вирушив з Варшави через Львів до прикордонного міста Паволочі, де мусив указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки висловили підтримку ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти А. Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких черкесів1, які відмовлялися платити данину Криму.

Б. Хмельницький під час першого прийому схвалив ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що, з огляду на складне внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А. Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою —г- якби татари були б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з огляду на зближення між Польщею та Кримом.

Відпроваджуючи А. Віміну, Б. Хмельницький дав йому листа до Н. Саґредо, перепустку на дорогу і назначив трьох супровідників. У листі гетьман чітко заперечив можливість надання козаками допомоги Венеції у такий складний час, але ця відмова була дуже вдало прикрашена приє