Зовнішня політика України - Кучик О.С. - 5.1. Дипломатична діяльність Івана Виговського та Юрія Хмельницького

5.1. Дипломатична діяльність Івана Виговського та Юрія Хмельницького

Ще за життя Б. Хмельницького — у квітні 1657 р. на старшинській раді в Чигирині — його сина Юрія було обрано наступником на гетьманстві. Однак після смерті старого гетьмана стало очевидним, що, незважаючи на повагу до нього усього козацтва, його син не відповідає вимогам державного діяча бодай з огляду на юний вік — 16 років. Зрештою, його особисті якості також залишали бажати кращого. Тому вже через неповний місяць "гетьманування" Юрій Хмельницький на закритій старшинській раді заявив про неготовність брати на себе тягар управління державою. Рада вирішила, що до повноліття Юрія влада має перейти до рук особи, найбільш наближеної до покійного гетьмана, — колишнього генерального писаря Івана Виговського. Це рішення також підтвердила та розширена Рада 26 серпня 1657 р. Попередня посада (на кшталт "канцлера" в західних країнах), на якій він перебував від 1650 р., робила його другою особою після гетьмана і давала доступ до всіх державних таємниць^*44. У скрутному становищі, в якому опинилася козацька Україна у той час, це був оптимальний вибір. І. Виговський, зберігаючи усі попередні міжнародні зв'язки, виявився продовжувачем зовнішньополітичної лінії Б. Хмельницького. Так, ще під час короткотривалого гетьманства Юрія Хмельницького, І. Виговський запевнив се- мигородського посла Ф. Шебеші, що союз із Семигороддям буде збережений, обіцяючи допомогти князю Юрію II Ракоці втриматися при владі, і навіть після його князювання союз буде чинним щодо його наступників. І. Виговський не поспішав розривати відносини з Московією, з якою підтримував тісні зв'язки ще в часи свого перебування на посаді генерального писаря. На початку вересня І. Виговський обіцяв Туреччині, що будуть припинені морські походи козаків на турецькі володіння, проте заявляв про готовність боронитися від татарських нападів. Невдоволеними, однак, у цій ситуації залишилися запорожці, для яких морські походи були засобом для існування. Січовики непокоїлися також політикою українсько- татарського зближення, котру провадив новий гетьман.

*44: {Генеральна канцелярія, на чолі котрої стояв генеральний писар, передусім займалася зовнішньою політикою та приблизно відповідала сучасному міністерству закордонних справ, однак у ті бурхливі часи її значення було значно більшим, порівняно зі згаданим відомством.}

Натомість стосунки з Польщею видавалися геть не ідилічно, всупереч усталеному згодом погляду на І. Виговського як на пропольського політика. Польського посланця С. Беньовського, котрий прибув до козаків з метою розсварити їх з Московією, прийняли прохолодно і затримали на тривалий час (що було поганою ознакою для посла). Єдине, чого вдалося досягнути С. Беньовському, — це продовжити перемир'я до 21 квітня 1658 р. У той час кордон між Польщею та Україною був розділений нейтральною зоною — між річками Случ (з боку козаків) та Горинь (з боку поляків), однак обидві сторони порушували ці лінії та діяли на території нейтральної зони.

Від початку правління І. Виговського на зовнішню політику козацької держави впливали внутрішні події, за якими стояли опозиційні гетьману сили (на відміну від часів Б. Хмельницького, авторитет якого тримав опозицію в покорі). Першою прикрістю став так званий "бунт Григорія Лісницького". Цей миргородський полковник сам претендував на гетьманство, оскільки на час смерті Б. Хмельницького він був наказним гетьманом і не хотів потім віддавати клейноди навіть Ю. Хмельницькому. Врешті у вересні Г. Лісницький почав поширювати фальшиві "царські статті", які передбачали обмеження воль- ностей українського народу — зменшення козацького реєстру (власне козаки мали б перебувати лише на Запоріжжі), переведення нереєстровців у звичайне підданство, поставлення в Україні царських воєвод, утримання московського війська тощо. Поза тим, побутувало твердження, що присяга Москві була чинною лише за життя Б. Хмельницького, а з його смертю ставала неактуальною. Це все нагнітало антимосковські настрої, до того ж гетьманський уряд також сприймав згадані фальшивки за автентичні статті. Справжніми їх вважав і польський дипломат С. Беньовський.

Є припущення, що автором цих статей був видатний політик Юрій Немирич, колишній противник повстання Б. Хмельницького, котрий згодом змінив свої політичні погляди, прослуживши кілька років у Швеції та приєднавшись до козаків під час відступу А. Ждановича на Україну. Ю. Немирич здобув першокласну освіту (закінчив социніанську академію в Ракові та провчився в університетах Амстердама, Лейдена, Оксфорда, Кембриджа, був автором кількох трактатів на різну тематику латинською мовою) і, маючи дещо авантюристичний характер, цілком міг сфабрикувати згадані царські статті.

Ці фальшивки стали однією з причин скликання у жовтні 1667 р. загальновійськової ради у Корсуні. Формально на ній розглядали справу гетьманства І. Виговського, котрий прагнув легітимізувати своє обрання через винесення цього питання на розгляд широкого загалу. Однак на раді жваво обговорювали і згадані "царські статті", а І. Виговський поставив у пряму залежність від цих пунктів своє подальше гетьманування — на буцімто запропонованих царем умовах він не погоджувався продовжувати своє правління, склав клейноди і навіть вирішив покинути раду, але військо його затримало і просило залишитися гетьманом. А "царські статті" розкритикували як порушення попередніх українсько-російських домовленостей. На раді запанували неприхильні щодо Москви настрої, критики зазнали пункти про спробу скорочення реєстру, про призначення московських воєвод до міст, а також наголошувалося на небажанні передання булави Юрію Хмельницькому. Тому вирішено було відправити до Москви посла, котрий повинен був з'ясувати, чи цар справді вирішив змінити свою політику щодо України. Якщо так, то царю варто було заявити, що козаки самі про себе зможуть подбати і без царської протекції.

Окрім того, Корсунська рада відбувалася за участю іноземних послів — від Швеції, Речі Посполитої, Туреччини, Кримського ханства, Валахії та Молдавії. 5 (15) жовтня 1657 р. було прийнято рішення про укладення військового союзу зі Швецією, який отримав у літературі назву "Корсунської угоди". Гетьман доручив Юрію Немиричу, Іванові Ковалевському й Іванові Во- гуну укласти договір зі шведським послом Густавом Лілієнкро- ною. Вироблений і представлений наступного дня (6(16) жовтня) договір передбачав взаємодопомогу, передусім у військовій сфері, інформування про ворожі заходи третіх сторін, заборонялися сепаратні переговори з ворогами однієї зі сторін. Деталі договору відкладали на майбутнє, оскільки шведський посол не знав думки свого короля щодо гетьманських пропозицій. А останні подавалися у вигляді окремих "Договірних пунктів", які передбачали наступальний характер військового союзу (виняток — Московія, проти якої козаки відмовлялися підняти зброю). Попри те, що у договірній частині згадувалося про "тісний союз" із царем, у "Договірних пунктах" наголошувалося, що шведський король повинен визнати Військо Запорозьке за вільний і нікому непідлеглий народ, погодитися, що кордони козацької держави сягатимуть не лише до Вісли, а й до кордонів Прусії, а в Білоруських землях за козаками мали залишитися Берестейське і Новогрудське воєводства. Мир Швеції з Польщею мав відбутися лише за умови визнання останньою незалежності та кордонів Війська Запорозького. Ці пункти Г. Лілієнкрона мав подати на конфірмацію Карлу X Густаву (однак послові вдалося потрапити до Швеції щойно у квітні 1658 р.). Цікаво, що по дорозі він надіслав на випередження реляції до короля, в яких повідомляв, що гетьман готовий надати на допомогу шведському королю 40 тис. козаків, а наразі відправив лише 20 тис.

Тим часом, у військових планах Карла X Густава війна з Польщею стала другорядною, поряд з конфліктом із Данією. Щодо Польщі, то король був не проти з нею помиритися, але цього разу відкликався до корсунського договору, за яким він не може цього зробити сепаратно, тобто без участі козаків, а тому радив до переговорного процесу залучити представників від козацтва. Водночас, Карл Густав просив Івана Виговського бути посередником під час замирення Швеції з Московією (посередництво козаків між Швецією та Росією обмірковували у цих тристоронніх відносинах уже віддавна). Однак згодом Швеція зазнала дошкульних поразок від Польщі та бажання укласти з останньою перемир'я стало ще більшим. Це зводило дію Корсунської угоди до мінімуму.

Корсунська угода не суперечила "Березневим статтям", оскільки Швеція не була серед країн, з якими заборонялося підтримувати зв'язки, а в самому тексті угоди згадано про вірність Війська Запорозького царю. Однак відносини з Московією на той час були дещо напруженими — Москва продовжувала називати І. Виговського писарем, а не гетьманом, що, звичайно, було йому недовподоби. Проблема полягала в тому, що, хоча І. Виговський повідомив про смерть старого гетьмана та обрання нового московських послів Василя Кікіна, а згодом і Артамона Матвеева, а також київського та білгородського воєвод — Андрія Бутурліна та Григорія Ромодановського, — офіційного повідомлення про зміну влади в Україні Москва не отримала. Не сприяла налагодженню українсько-російських стосунків і подвійна гра царського уряду, який в умовах виступів антигетьманської опозиції (М. Пушкаря та Я. Барабаша), підтримував стосунки як з останньою, так і з гетьманом.

У січні 1658 р. І. Виговський мав зустріч із Путивльським воєводою Нікітою Зюзіним, з яким у нього склалися приязні відносини. Гетьман просив воєводу повідомити Москву про те, що козаки залишаються вірними царю. І. Виговський розповів Н. Зюзіну про свій намір самому поїхати до Москви, і лише побоювання бути засланим до Сибіру стримували його від цього кроку. Крім того, через воєводу гетьман запрошував царя Олексія та патріарха Никона відвідати Київ (це б заспокоїло ситуацію вкраїні і додало авторитету гетьманській владі). Н. Зюзін радив передовсім наважитися на поїздку до Москви, й І. Виговський врешті погодився на такий крок. Однак на заваді стало відкликання Н. З юзі на з посади воєводи, який через наклепи потрапив в опалу. До того ж, київським воєводою було призначено Василя Шереметьева, який поводився зверхньо (ще під час Охматівської битви виник конфлікт між ним та І. Богуном), провадив жорстку та необдуману політику, викликаючи неприязнь з боку місцевого населення. В таких умовах поїздка до Москви ставала ще більш ризикованою, а до того ж, бачачи, що Москва робить ставку на козацькі низи у внутрішньоукраїнському конфлікті уряду та опозиції, гетьман поступово починає озиратися на Польщу, висилаючи у березні 1658 р. до Польщі посла Павла Тетерю.

Зближення з Польщею було безпосередньо пов'язаним із бажанням заручитися підтримкою Криму, який після 1654 р. узгоджував із Річчю Посполитою свої кроки щодо козаків. П. Тетеря мав у Варшаві домогтися, щоб Ян Казимир відправив до хана Мехмед-Гірея листа з проханням якнайшвидше надіслати козакам на допомогу татарське військо, не чекаючи (як того хотів хан) на відповідні погод ні умови. Хан виконав це прохання, про що в травні повідомив польського короля. Татарське військо допомогло розбити загони антигетьманської опозиції під Красним Лугом (біля Голтви) і Пустозером, а на початку червня 1658 р. посприяло перемозі урядових козацьких військ над силами М. Пушкаря та Я. Барабаша під Полтавою. Натомість Москва не тільки надіслала "допомогу" І. Виговсько- му зі спізненням — Григорій Ромодановський вирушив щойно в червні і, замість допомогти гетьману, надав притулок бунтівнику Я. Барабашеві, якому не перешкоджав розсилати фальшиві універсали та іменувати себе гетьманом. Звичайно, усе це не сприяло зближенню І. Виговського з Москвою.

Окрім Криму, І. Виговський налагодив стосунки з іншим спільником Речі Посполитої — на початку березня 1658 р. Чигирин відвідав бранденбурзький посол Александр Ахіллес Майн, який привітав І. Виговського з обранням на гетьмана і намагався заохотити козаків до примирення з Польщею. 11 березня гетьман відправив листа до бранденбурзького курфюрста Фрідріха Вільгельма з пропозицією налагодження стосунків.

На початку 1658 р. у польському політикумі висловлювалися прихильні до козацтва думки. Познанський воєвода Ян Лєщинський пропонував, що якщо б хтось із козаків хотів отримати шляхетство, то йому в цьому не потрібно відмовляти, а остаточний висновок* до якого дійшов воєвода, був досить незвичним для польського урядника такого рівня, — козаки за свою наполегливість у боротьбі за свободу гідні бути прийнятими до шляхетського стану. Примас Польщі (гнєзненський архієпископ) Анджей Лєщинський також виступав за якнайшвидше порозуміння з козацтвом. Низка польських сенаторів пропонувала звільнити козацтво з-під юрисдикції панів і підпорядкувати їх городським судам, а фактично перевести їх на права, якими користувалася збідніла шляхта, що проживала у приватних духовних та шляхетських маєтках.

Тим часом посол від І. Виговського П. Тетеря 5 (15) липня 1658 р. в Межиріччі (на Волині) уклав попередню угоду, яка стала основою для майбутнього Гадяцького трактату. Ще на початку літа гетьманський агент львівський грек Феодосій Том- кевич запевнив польського дипломата С. Бєньовського, що І. Виговський укладе спілку з поляками. У липні 1658 р. було сформовано таємний комітет із впливових польських політиків (до яких входили і згадані прихильники козаччини), який мав виробити інструкції для переговорів Польщі з Москвою та Військом Запорозьким.

Г. Ромодановський, вирушаючи до України, отримав від царя інструкції діяти обережно і відповідно до ситуації на місці, не руйнуючи приязні стосунки між Москвою та Чигирином. Але підтримка Г. Ромодановським Я. Барабаша (і вперте небажання його видати) таки зіпсувала справу. У серпні 1658 р. гетьман наказав заарештувати царського посланця Якова Порто- моїна за звинуваченням у шпигунстві. Того ж місяця відбулася невдала облога Києва братом гетьмана — Данилом Вигов- ським. Такий перебіг подій продовжував псувати стосунки з Москвою і пришвидшував укладення угоди з Польщею. Остаточно їх зіпсувала низка повідомлень (ймовірно, фальшивих) про розпорядження царя упіймати І. Виговського як зрадника.

Тому вже ЗО серпня (9 вересня) 1658 р. для укладення угоди з Україною до гетьманського табору під Гадячем прибули зі Львова польські комісари — смоленський каштелян Казимир

Людвік Євлашсвський та згаданий уже волинський каштелян Станіслав Казимир Бсньовський. Правда, наступного дня прибув царський посол Василь Кікін, який, до подиву та обурення поляків, був прийнятий 1(11) вересня першим — уранці, а черга до поляків дійшла пізно ввечері. Однак В. Кікіну довелося вислухати від ІО. Нсмирича закиди у ворожому ставленні царя до гетьмана. Врешті 6 (16) вересня було підписано відому Гадяцьку угоду.

До основи договору, укладеного в Гадячі, лягли межиріцькі домовленості П. Тетері з липня 1658 р. Тому, на думку дослідниці Т. Яковлевої, власне П. Тетеря був автором значної частини Гадяцького трактату (а роль Юрія Немирича, можливо, була дещо меншою, ніж це традиційно подається в науковій літературі). Головним постулатом угоди було повернення козацької України до складу Речі Посполитої на покращених, порівняно з давнішими часами, умовах, але з досить таки невизначеним статусом. Формально Україна мала стати Князівством Руським і третьою складовою Речі Посполитої, але про рівність з Польщею та Литвою у вузькому значенні цього слова тут, радше, не йшлося. Кажучи загалом про Гадяцьку угоду, потрібно пам'ятати про значні відмінності між текстом, узгодженим у вересні 1658 р. в Гадячі, та кінцевим варіантом, який ратифікував польський сейм у травні 1659 р. Прихильники козацтва були на той час серед польських політиків, але їх ніколи не було багато. Загалом шляхта поставилася упереджено до спроб порозумітися з козаками па гідних для останніх умовах. З одного боку, на сеймове рішення впливала активність католицького духовенства (як польського, так і самого папи Олександра VII), з іншого — шляхта мала певні підозри щодо короля, побоюючись, що він прагне використати козацький фактор для обмеження шляхетських вольностей (ходили чутки про таємні зустрічі у Торуні короля з підпискою генеральної канцелярії Герасимом Каплонським, що нагадувало таємні зносини покійного Владислава IV з козаками напередодні Хмельниччини).

Сеймові обмеження стосувалися важливих справ — козаки у Гадячі пропонували, щоб реєстрове військо становило 60 тис. осіб, але сейм обмежив їх кількість до ЗО тис. осіб (що було навіть менше, ніж за Зборівською угодою). Упущено було пункт про скасування церковної унії, який був принциповим для козацтва. Щодо зовнішньої політики, то Гадяцька угода була кроком назад навіть порівняно з Березневими статтями 1654 р. — Україна втрачала права на будь-які самостійні відносини з іншими державами. Іноземні посольства не повинні були прийматися гетьманом, а скеровуватися до короля. Цей пункт був ратифікований сеймом, але його, ймовірно, не було у першому варіанті угоди. Крім того, початково козаки зберігали за собою право не брати участі у війні Речі Посполитої проти Московії (за винятком порушення останньою територіальної цілісності першої). Це положення було відкинуте сеймом, натомість польський парламент залишив твердження про непорушність "братерства" козаків із татарами. Козацька пропозиція залишити за собою право на морські походи була переінакшена до невпізнання в обов'язок "усіма засобами відкрити Речі Посполитій вільне плавання Чорним морем". Прикрими для української сторони виявилися і положення про призначення королем гетьмана (з чотирьох, запропонованих козаками кандидатів), пункт про чергування на сенаторських посадах в українських воєводствах православних та католиків (козаки вимагали лише православних), відкинута була козацька вимога не обтяжувати панам підданих тощо.

Якщо оцінювати початкову (вересневу) редакцію Гадяцько- го договору, то можна зазначити, що це був досить пристойний (хоча далеко не ідеальний) вихід зі скрутної ситуації, в якій опинився гетьманський уряд. Натомість ратифікований сеймом варіант не сприяв піднесенню настроїв у козацьких лавах. Невдоволеними виявилися і старшина, котра, окрім обіцяної нобілітації по 100 чоловік із полку, не отримувала будь-яких значніших перспектив, і рядове козацтво, яке взагалі нічого не отримувало, а навпаки, втрачало на цій угоді. Коли до І. Ви- говського прибув секретар С. К. Бєньовського Криштоф Перетят- кович і подав сеймовий варіант угоди, то це обурило гетьмана. Польський посланець був холодно прийнятий, і не отримавши гідного супроводу при від'їзді, фактично поспіхом утік до Корсуня.

Одразу після підписання Гадяцьких домовленостей І. Ви- говський діяв досить стримано щодо Москви — посол В. Кікін, попри вимогу деяких козацьких полковників видати його татарам, зміг завдяки заступництву гетьмана безпечно виїхати до Москви. Також І. Виговський наказав 20 (ЗО) вересня звільнити з-під арешту шпигуна Я. Портомоїна. До того ж, гетьман написав до воєводи Юрія Долгорукого, що чекає на царського листа і готовий гідно прийняти наступного московського посла. Однак Москва не зважала на заходи з боку І. Виговського, якого було оголошено зрадником, а полковники отримали заклик обрати нового гетьмана. І. Виговський продовжував надсилати до Ю. Долгорукого і до царя листи, в яких запевняв про свою відданість Москві, що, однак, не дало позитивних результатів.

Гадяцька угода несподівано викликала критику з боку Криму й І. Виговському довелося двічі зустрічатися з перекопським мурзою Карач-беєм. Загалом, на той час спілка з татарами не додавала підтримки гетьману з боку населення. Татари більше винищували місцеве населення, ніж надавали допомогу козакам. І. Виговський навіть був змушений надіслати 600 сербів до Сміли (Черкащина) для оборони від татар. Хан, посилаючись на напади донських козаків та калмиків, а також на сутички з запорожцями, зволікав із допомогою І. Виговському.

За браком спільників, гетьман надіслав листа до шведського короля, в якому висловлював жаль з приводу недієвості союзного договору. Для впливу на Карла Густава І. Виговський залучив також герцога Адольфа Іоанна (брата шведського короля) та Данила Грека (Олівеберга). Над шведським напрямком також посилено працював Юрій Немирич.

Відносини з Москвою продовжували загострюватися — на початку листопада 1658 р. брат гетьмана Данило Виговський знову пішов походом на Київ (і знову невдало), а з московського боку на Гетьманщину наступав Г. Ромодановський. І. Виговський, з одного боку, (після невдалого штурму Києва) намагався примиритися з Москвою, а з іншого, — надіслав послів до Криму (Івана Грушу) та Польщі (Антона Ждановича). Отримавши нарешті звістку про вирушення польського війська на допомогу, гетьман розпочав третю облогу Києва.

Позиція Москви була двоякою — з одного боку, після проголошення зрадником І. Виговського, вона підтримує лідера опозиції Івана Безпалого, який себе уже проголосив гетьманом, а з іншого — О. Трубецькой отримав від царя в лютому таємну інструкцію, за якою потрібно було домогтися порозуміння з І. Виговським, і якщо гетьман погодиться повернутися під протекцію царя, то укласти новий договір фактично на основі Гадяцьких умов (їх гетьман мав представити Москві). Інструкція передбачала значні поступки гетьману та козакам (у тому числі з виведенням Шеремєтьєва та його загону з Києва)^*45. Але воєводи не надто докладали зусиль для замирення І. Вигов- ського з Москвою.

*45: {Крім того, існував ще один проект порозуміння царя та гетьмана, розроблений хорватом Юрієм Крижаничсм (цей ідеолог слов'янської єдності та промосковськи налаштований католик розробив низку інших проектів, зокрема, завоювання Криму Московісю). Його плап передбачав падання нових прав козакам з боку царя, створення в Москві спеціального відомства (приказу) в українських справах, до якого входили б лише українці. Пропонувалося також обмежити гетьманство трирічним терміном та впровадити двох гетьманів — правобережного та лівобережного. Однак цей план не був урахований, а Ю. Крижапич був засланий 1661 р. до Сибіру.}

В умовах наступу царських військ в українському суспільстві відбувся розкол — частина погоджувалася визнавати зверхність царя, інші — вперто підтримували І. Виговського. Одним з таких місць, де зібралися прихильники гетьмана, став Конотоп, який впродовж 70 днів боронився від стотисячної московської армії. Нарешті на допомогу обложеним прийшов гетьман із незначним польським загоном і татарами Мехмед-Гірея і впродовж 27—29 червня (7—9 липня) 1659 р. відбулася відома Конотопська битва, в якій московське військо було вщент розгромлене. Битва мала неабияке враження на сучасників, царський уряд почав терміново укріплювати Москву. Але гетьману не вдалося розвинути успіх. Напад І. Сірка на татарські поселення змусив хана покинути гетьмана. І. Виговський через Гадяцький договір утрачав підтримку серед козацтва. Станіслав Потоцький просив короля терміново прислати І. Вигов- ському військо, інакше останній звернеться до турецького султана. Можливо, польний гетьман мав на увазі козацькі посольства, які виїжджали до Стамбула в грудні 1658 і на початку 1659 рр. із проханням військової допомоги від турків та обіцянками переходу козаків у підданство до султана. У квітні 1659 р. турецький посол Астаматі повідомив І. Виговського про згоду султана прийняти козацтво під свою протекцію, а гетьман навіть склав у його присутності, присягу щодо підданства.

Однак, попри загрозу переорієнтації І. Виговського на Туреччину, знесилена Польща не хотіла і не могла надати гетьману вагомішої допомоги. У вересні 1659 р. починається масове визнання лівобережними полками зверхності царя, активізується антигетьманський рух, на чолі якого цього разу став Т. Цицюра, котрий сам претендував на булаву. Невдоволеною виявилася і правобережна старшина, сподівання якої не виправдав зовнішньополітичний курс гетьмана (рух на Правобережжі очолив І. Богун). Врешті 11 вересня 1659 р. на раді в Германівці (Київщина) І. Виговський спробував дати роз'яснення щодо Гадяцької угоди, які, однак, не були прийняті і його було скинуто з гетьманства.

Гетьманська булава повернулася до Юрія Хмельницького. Правобережні полковники робили ставку на нейтральність (і слабохарактерність) Юрія, з іншого боку, на його ім'я як сина Богдана Хмельницького. У вересні 1659 р. Григорієм Гу- ляницьким, Іваном Богуном, Петром Дорошенком та іншими полковниками на козацькій раді вЖердовій Долині поблизу Ржищова було вироблено так звані Жердівські статті, які в жовтні були представлені О. Трубецькому. Це був досить вдалий проект повернення Гетьманщини під царську протекцію — козацька адміністрація мала бути незалежною від царських воєвод, козаки не мали права на зпосини з царем в обхід гетьмана та старшини, передбачалося об'єднання полків з обох боків Дніпра під владою гетьмана. Загалом у документі передбачалася фактична незалежність Гетьманщини — її зовнішні зносини не мали бути нічим обмежені, а навпаки, угоди Мос- ковії зі сусідами України (у тому числі з далекою Швецією) мали враховувати думку представника від козаччини. Ці статті перевершували всі попередні розробки і були чи не найвдалішим проектом козацької України, однак їм не судилося набути чинності — О. Трубецькой зробив усе, щоб їх відкинути.

Коли ж дійшло до ради в полі поблизу Переяслава, на яку, за вимогою О. Трубецького, мусив прибути особисто Ю. Хмельницький, то йому московською стороною було представлено фальсифікований варіант Березневих статей 1654 р. (з 14 статей), а також додатково 29 нових статей. Річ утому, що на 1659 р. в Україні вже не збереглося оригіналу чи копії Березневих статей. На відміну від варіанту 1654р., фальсифікат уміщував положення про обов'язковість відвідин новообраним гетьманом царя, про затвердження московським патріархом київського митрополита, і, що важливо, заборону Гетьманщині на будь-які зовнішні зносини.

Додаткові ж статті передбачали виведенпя козацьких залог із Білорусії, скасування самовільного обрання гетьмана Військом Запорозьким, заборону гетьману здійснювати кадрові зміни в старшинських лавах без відома загальної ради тощо. Складався також "чорний список" з осіб, яким заборонялося обіймати будь-які посади в Гетьманщині — до нього потрапили і видатні дипломати тих часів — Самійло Богданович-Зарудний, Антон Жданович, Герман Гапонович. Болючим виявилося питання про царських воєвод, які тепер мали перебувати в Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані, що розчарувало тих українських політиків, які покладали свої сподівання на Москву.

Переяславські статті 1659 р. були укладені на неповній генеральній військовій раді — практично без участі правобережних полковпиків (які й привели ІО. Хмельницького до влади) і в умовах психологічного тиску — в оточенні сорокатисячного московського війська. Надто багато положень були дражливими для українців, зокрема, промосковськи налаштованими, щоб ці статті безперешкодно могли бути внровадженими в життя. Результати ради розкритикували Іван Богун, Михайло Ханенко, Остап Гоголь та інші старшини. Сфальсифіковані 1659 р. статті стали офіційним текстом "Статей Богдана Хмельницького" (власне вони були зараховані до першого видання багатотомного "Полного Собрания Законов Российской Импе- рии", котре вийшло 1830 р.).

Після укладення Переяславських статей перед Московією виникла необхідність реалізувати на практиці анулювання Гадяцького трактату і повернути під свою владу Правобережну Україну. Для цього була розпочата нова війна з Польщею — у серпні 1660 р. з Києва на Волинь рушила 30-тисячна армія під командуванням Василя Шереметьєва, до якого приєдналися загони Тимоша Цицюри (20 тис.) і згодом мав поспіти з військом Юрій Хмельницький (ЗО тис.). Польща, попередньо уклавши у травні 1660 р. Оливський мир зі Швецією (який нарешті припинив період "Потопу"), змогла виставити 35 тис. війська, до якого приєдналися кількатисячні загони І. Вигов- ського (тоді вже київського воєводи) та 30-тисячна татарська орда. В. Шерсмстьєв і Т. Цицюра під містечком Чудновом (тепер у Житомирській області) були оточені поляками й їхніми союзниками. На той час Ю. Хмельницький лише наближався їм на допомогу (досить неохоче). Щоб не допустити їх об'єднання, польський польний гетьман Юрій Любомирський вдарив на загони Ю. Хмельницького під Слободищами (неподалік Чуднова). Після кількох сутичок поляки запропонували переговори, на які гетьман та старшина погодилися. На полі бою 17 (27) жовтня 1660 р. було укладено українсько-польський Слободищенський трактат, за яким козаки розривали спілку з московським царем і встановлювалася козацька автономія в межах Речі Посполитої.

В основу угоди було покладено Гадяцький договір, але без положення про "Велике князівство Руське". Обидві сторони присягли на таких умовах. Це вирішило долю Чуднівської кампанії — Т. Цицюра перейшов на бік поляків та Ю. Хмельницького. Московська сторона вирішила погодитися на капітуляцію (передусім безпечний відступ без зброї), що влаштовувало поляків, але проти висловилися татари, які мали свої плани щодо переможених. В. Шереметьєв погодився видати тих козаків, що залишилися татарам у неволю (через це серед них почалися масові самогубства). Однак це не врятувало моско- витів, яких татари таки розбили, набравши чимало невільників (у тому числі й самого В. Шереметьєва, котрий потім перебував у неволі впродовж 20 років). Чуднівський розгром виявився наступною після Конотопу катастрофою для московського війська, але поляки та козаки не змогли скористатися зі своїх успіхів, зокрема через те, що в польському війську почалися заворушення з приводу заборгованостей платні.