Зовнішня політика України - Кучик О.С. - Рекомендована література

Після того, як І. Мазепа відкрито перейшов на бік шведів, виникла потреба обрання нового гетьмана. На Генеральній військовій раді вГлухові в листопаді 1708 р., за рекомендацією Петра І, гетьманом було обрано Івана Скоропадського, котрий до того був полковником стародубського полку. Хоча свого часу він був прихильником І. Мазепи, однак цар вирішив зробити ставку на нього (як на старшу та спокійну людину), а не на Павла Полуботка, котрого бажала собі старшина (натомість Петро І окреслив його як "другого Мазепу"). Після вибору, за звичаєм, потрібно було укласти "статті" про характер відносин між гетьманом та царем. Але цього разу справа була відтермі- нована до Полтавської битви, відразу після якої І. Скоропадський з табору під Решетилівкою (неподалік Полтави), звернувся до царя з проханням підтвердити давні вольності козаків та вирішити низку актуальних на той час проблем (ці "проси- тельні" статті отримали назву "Решетилівських").

Подані гетьманом умови складалися з 14 статей. Пропонувалося, зокрема, щоб козаками під час походів командувала власна старшина, а не росіяни; щоб була повернена артилерія, забрана в Батурині та інших містах; щоб не було втручання з боку московських воєвод у внутрішні справи Гетьманщини; щоб постої московських військ не обтяжували місцеве українське населення тощо. На звернення української сторони надійшла відповідь від новопризначеного канцлера Гавриїла Головкі- на, котрий повідомляв, що цар загалом підтверджував "права і вольності" українців, але на деякі пункти прохань не погоджувався — наприклад, українські війська мали залишатися під командуванням росіян, а також відмовлявся віддати трофейні батуринські гармати. До позитивних рішень царя можна віднести розпорядження воєводам не втручатися в місцеві справи та обіцянку впродовж 1709 р. залучати до походів українську армію лише в крайніх випадках.Крім того, для постійного перебування при гетьманові було призначено міністра-резидента стольника Андрія Ізмайлова, котрий отримав від царя дві інструкції — офіційну (складалася з 10 пунктів) і таємну. Відкрита інструкція передбачала контроль резидента за політикою гетьмана щодо старшини, за недопуском запорожців до кордонів держави. У ній також ішлося про правила приймання іноземних послів гетьманом — це мало відбуватися в присутності А. Ізмайлова, а привезені ними листи мали негайно відправлятися до царя. Натомість у таємній інструкції йшлося про те, щоб резидент стежив, чи не вступає гетьман у стосунки з турками, татарами, шведами чи мазепинцями. Поза тим, необхідно було порівнювати надходження прибутків до військового скарбу І. Скоропадського з часами І. Мазепи, стежити за настроями старшини. Щоб уникнути гетьманської "зради" на майбутнє, у розпорядженні резидента мали перебувати два піхотних полки, що стояли в новій столиці Гетьманщини — Глухові. Російський резидент у тогочасних неспокійних умовах мав поводитись тактовно і в жодному разі не викликати невдоволення населення і не перебільшувати своїх повноважень. Зрештою, А. Ізмайлов формально був відкликаний зі своєї посади за те, що підписав разом із гетьманом звернення до запорожців, а це мав право робити лише сам гетьман.

Новим резидентом був призначений Федір Протасьєв, якому в таємній інструкції доручалося шукати донощиків на гетьмана та переконувати населення втому, що царський уряд є найкращим захисником його інтересів, а всі кривди походять від старшини та полковників. Ф. Протасьєв, який виявився хабарником, зумів пробути на посаді резидента 12 років, вірно служачи російському уряду і регулярно (приблизно щодва місяці) надсилаючи Г. Головкіну звіти про ситуацію в країні. Діяльність російських резидентів добре узгоджувалася з новою політикою Росії на українських землях, яка полягала в бажанні розсварити між собою всіх кого можна, і при цьому принизивши значення гетьманського уряду, остаточно переорієнтувати населення на Росію. На важливі посади в Гетьманщині призначали зрадників, донощиків або іноземців (здебільшого сербів, волохів та німців).

Звичайно, самостійної зовнішньої політики І. Скоропадський не провадив — мінімальна участь у міжнародних відносинах мала характер примусової відправки військових контингентів за кордон — 'для участі у війнах Росії з іншими державами.

Так, коли 1721 р. Петро І розпочав війну з Персією, під Дербент (місто в сучасному Дагестані) було відправлено 10 тис. козаків під командуванням миргородського полковника Данила Апостола, а згодом ще стільки ж козаків пішло на Сулак (також у Дагестані). Ще 2 тис. козаків брали участь у Гілянському поході російської армії^*49. В усіх цих походах козаки гинули не лише від ворожої зброї, а й від хвороб і голоду. Доводилося не тільки воювати, а й займатися копанням укріплених ліній. Взагалі, залучення козаків до будівельних та земляних робіт, яке набуло масового характеру в часи Петра І, підривало їхній фізичний стан та бойовий дух.

*49: {Гілян — регіон у Персії (Ірані) на південно-західному побережжі Каспійського моря.}

Шкідливими для України виявилися нововведення царського уряду щодо обмежень української зовнішньоторговельної діяльності. В 1714 р. було видано наказ, який забороняв вивезення українських продуктів (прядиво, шкіра, віск, олія) за кордон безпосередньо з території України — тепер їх потрібно було везти до російських портів (Риги, Петербурга, Архангельська). В 1719 р. заборонено вивозити українське збіжжя. Це розривало налагоджені українцями зв'язки з закордоном, шкодило кредитним відносинам. Завдяки такій політиці росіяни самі дешево скуповували українську сировину і тоді перепродували її за вищими цінами. Паралельно впроваджували й заборони на прямий імпорт деяких видів продукції до України з-за кордону. Передусім це стосувалося продуктів текстильного промислу. Метою було підняти російські мануфактури коштом України. Крім того, після смерті І. Скоропадського було скасовано українські "пашпорти". Ще 1709 р. на прикордонних українських пунктах було розставлено російські залоги, які початково мали військове значення, а згодом стали гарантією контролю над українською торгівлею. Таким чином, Україна перестала бути не лише повноцінними суб'єктом міжнародних політичних відносин, а й торговельно-економічних.

Під час одного з візитів до Росії навесні 1722 р. І. Скоропадський довідався про те, що, поряд з гетьманською владою, в Україні буде сформована ще одна владна структура — Малоросійська колегія. Фактично вона зводила реальну владу гетьмана нанівець. На її чолі мав стати Степан Вельямінов- Зерпов і підпорядковуватися вона мала російському сенату та головнокомандувачу російських військ в Україні Михайлові Голіцину. Решту членів колегії становили шість представників російських полків, розташованих в Україні. Колегія повинна була наглядати за діяльністю гетьмана та старшини, займатися роздаванням земельних володінь, податковою політикою тощо. При цьому царський уряд наголошував, що, буцімто, за статтями Богдана Хмельницького, всі невдоволені мають право звертатися до суду воєвод, і Малоросійська колегія має стати тією інституцією, до якої зможе звертатися українське населення. Гетьман намагався довести, що у згаданих статтях (як, зрештою, і в інших договорах) немає жодної згадки про суд воєвод. Але його аргументи були відкинуті. Врешті старий І. Скоропадський не витримав такого повороту долі і через кілька днів після повернення з Росії помер.

Після його смерті в Україні встановилося двовладдя — наказаним гетьманом став Павло Полуботок, паралельно почала свою роботу Малоросійська колегія, яка відразу ж втрутилася у справи Генеральної канцелярії. На початку 1723 р. до відання Малоросійської колегії віддано українські фінанси. П. Полуботок почав протестувати проти такого стану речей і намагався реформувати державне управління так, щоб не допустити переходу додаткових повноважень до Малоросійської колегії. Крім того, актуальною була справа обрання нового гетьмана, але цар із цим зволікав, посилаючись на те, що всі попередні гетьмани були "зрадниками". Діяльність П. Полуботка та старшини викликала роздратування царського уряду, і наказного гетьмана з оточенням викликали до Петербургу. Вже в російській столиці П. Полуботок ще раз звернувся до царя з проханнями про повернення Україні давніх вольностей, водночас козацьке військо, що стояло на р. Коломак, відправило до Петербургу так звані Коломацькі петиції, які були майже аналогічні до звернень П. Полуботка. Гнів царя завершився арештом наказного гетьмана та тієї старшини, що перебувала разом із ним у Петербурзі. Це був фактично розгром патріотичної частини старшини.

Ситуація дещо змінилася після смерті Петра І 1725 р. Кілька разів у владних колах Росії порушувалося питання про пом'якшення російської політики щодо України — бодай з огляду на перспективу війни з Туреччиною. Але реально справа була зрушена лише тоді, коли Олександр Мєньшиков, який після смерті Петра І став фактичним правителем Росії, посварився з Малоросійською колегією через те, що вона добросовісно обклала його українські маєтки податками. У 1727 р., після смерті цариці Катерини І і обрання на престол юного царя Петра II, українцям дозволили обрати нового гетьмана. Ним став старий миргородський полковник Данило Апостол, колишній прихильник І. Мазепи та П. Полуботка. Для контролю за виборами з Росії був надісланий міністр Колегії іноземних справ Федір Наумов, який залишився в Україні, ставши царським міністром-резидентом при гетьманові, але через кілька місяців назва його посади змінилася на "таємного радника".

Невдовзі після обрання на гетьмана, Д. Апостол виїхав до Москви на коронацію Петра II, де подав петицію про повернення "давніх вольностей" з часів Б. Хмельницького. Відповіддю на неї стали так звані Рішительні пункти. У них, як завжди, заборонялося гетьманові підтримувати дипломатичні відносини з іншими державами, а листи від іноземних правителів мали пересилатися царю. Натомість зі сусідніми країнами Польщею і Кримом було дозволено контактувати, однак лише у прикордонних справах і з відома царя. Інші пункти стосувалися найманого війська, реформи судівництва, складення нового кодексу законів, торговельних питань тощо. Новому гетьманові вдалося самостійно сформувати новий склад старшини, а 1733 р. підпорядкувати своїй владі Київ.

Призначення на гетьмана такої непересічної і досвідченої постаті, як Данило Апостол, спричинило певні заворушення на Правобережжі, активізувалися також запорожці, які захотіли перейти під його захист. Справа в тому, що після зруйнування Чортомлицької Січі запорожці переселилися в урочище Олепіки^*50 (на територію Кримського ханства) і були змушені визнати зверхність Туреччини. На цій Січі хан заборонив запорожцям будувати укріплення, тримати артилерію і навіть мати січову церкву (навіть переконував січовиків прийняти іслам). Були також труднощі економічного характеру. Такий стан речей, звичайно, не задовольняв запорожців, і вони не сподівалися на об'єднання з Гетьманщиною. Останнє фактично вимагало порозуміння з Росією, але противником цього був кошовий отаман Кость Гордієнко. У 1728 р., коли його було скинуто з отаманства, запорожці звернулися з проханням про амністію та дозвіл повернутися у російське підданство. Ця спроба, однак, була безуспішною, і гору на певний час узяла антиросійська партія. Зі смертю К. Гордієнка 1733 р. запорожці таки перейшли на бік Росії і заснували Січ над р. Підпільною (так звана Нова Січ), а влітку 1734 р. уклали угоду про своє повернення і "прощення" з царицею Анною Іванівною. Однак це відбулося вже після смерті Д. Апостола (січень, 1734 р.).

*50: {Олошки зараз розташовані на території м. Цюрупинська. Урочище було розташоване поруч із давньою грецькою колошею Олександра, а в часи Київської Русі там було поселення Олешшя — важливий торговельний осередок русичів у Північному Причорномор'ї.}

З відходом Д. Апостола царський уряд укотре взявся за спробу ліквідації української автономії. Після смерті гетьмана | владу було передано царському резиденту в Україні генералу Семену Наришкіну. Далі в Петербурзі було вирішено не обирати нового гетьмана, а передати справу "Правлінню Гетьманського уряду". Це колегіальний орган, в якому були порівну представлені 3 росіянина і 3 українці, але фактична влада дуже швидко опинилася в руках одного з його членів — князя Олексія Шаховського, який мав від царського уряду, як завжди, дві інструкції — одну відкриту, іншу — таємну. Згідно з останньою, потрібно було сприяти змішаним українсько- російським шлюбам, водночас перешкоджаючи шлюбам між населенням Лівобережжя та Правобережжя, Лівобережжя і білоруських земель.

Хоча "Правління Гетьманського уряду" офіційно мало бути тимчасовим, однак таємно наголошувалося, що гетьман більше не повинен обиратися. Діяльність цього органу викликала невдоволення серед старшини, яка прагнула обрати нового гетьмана, і тоді царський уряд доручив таємно ширити чутки, що всі податкові та інші утиски спричинялися гетьманською владою. Нова адміністрація поводилася досить безоглядно і брутально — наприклад, наступник О. Шаховського — князь Юрій Барятинський — заарештував увесь склад київського магістрату, а королівські та царські привілеї міста надіслав до

Петербурга. В Україні почала діяти "Таємна канцелярія", яка займалася слідством та допитом у справах державного значення. До всіх цих прикростей для українського населення додалася чергова російсько-турецька війна (1736—1739 рр.). Кампанію замислили значну — було здійснено похід углиб Криму і взято Бахчисарай та Очаків, але ці здобутки не вдалося закріпити. Під час цієї війни чималими повноваженнями був наділений фельдмаршал Бургард Кристоф Мініх, який став фактичним правителем в Україні і навіть прагнув, щоб українські землі були передані йому у спадкову власність як герцогство. Загалом, чи не єдиним позитивним наслідком для Росії у війні з Туреччиною стало закріплення за першою запорозьких земель. Натомість, Україна не отримала нічого, крім великих людських та господарських втрат.

Безвідрадне становище України дещо покращилося після перевороту і приходу до влади Єлизавети, дочки Петра І. У перевороті брав активну участь фаворит Єлизавети Олексій Розумовський, син козака Григорія Розума (1742 р. Єлизавета та Олексій таємно обвінчалися — з огляду на просте походження чоловіка, шлюб уважався морганатичним). Олексій Розумов- ський усіляко сприяв українській справі, і вже в першій половині 1740-х років спостерігаються значні поступки українській автономії — з України були виведені російські полки, дозволено вільну торгівлю збіжжям, а 1745 р. відновлено київську митрополію (митрополитом став Рафаїл Заборовський). Врешті діяльність О. Розумовського спричинила обрання нового гетьмана, яким став його брат Кирило. Ще 1744 р. під час поїздки цариці Єлизавети до України (з метою поклоніння київським святиням), козацька старшина звернулася до неї з проханням дозволити вибір гетьмана. Наступного року до Петербургу вирушила козацька делегація з аналогічним проханням. Російський уряд дав на це згоду і, зрештою, вже мав готового кандидата — Кирила Розумовського, який того ж року повернувся з-за кордону, де здобував освіту, і очолив російську Академію Наук. Проблема була лише у віці Кирила, — йому було 18 років — тому довелося ще трохи зачекати. Однак після смерті голови "Правління гетьманського уряду" Івана Бібікова, його наступника вже не обирали, а правили колегіально.

Врешті в лютому 1760 р. на козацькій раді в Глухові Кирила Розумовеького обрали гетьманом. Резиденція нового правителя України перебувала в Глухові, що не надто подобалося Кирилові, призвичаєному до бурхливого придворного життя, а тому він сподівався перенести резиденцію до краще розташованого Батурина і навіть планував відкрити там університет, однак ці наміри не вдалося реалізувати. Окрім оздоблення резиденції, К. Розумовський не випускав з поля зору і важливі державні справи — подбав про повернення під свою юрисдикцію Києва та Запорожжя, домігся того, що українськими справами в Петербурзі, замість Сенату, почала займатися Колегія закордонних справ тощо. Не вдалося йому домогтися права на вільні зносини з іноземними володарями (на це, зрештою, у той час годі було сподіватися). Не вдалося також звільнити Україну від примусової участі у війнах, які провадила Росія (наприклад, у Семилітній війні з Прусією). Більшість зусиль К. Розумовеького було зосереджено на облаштування внутрішнього життя країни — реформі судівництва, війська тощо.

Однак на початку 1760-х років стало зрозуміло, що українська автономія завершується. У грудні 1761 р. (січні 1762 р.) померла Єлизавета Петрівна, і після короткого правління Петра III царицею стала його дружина Катерина II, прихильниця "освіченого абсолютизму". Нова правителька Росії вирішила, що "Малоросія, Ліфляндія та Фінляндія" не повинні вважатися "чужими провінціями". Для реалізації цього плану щодо України потрібно було скасувати передусім інститут гетьманства. У 1763 р. старшина, передчуваючи наступ на автономію України, склала петицію до Катерини II з проханням зробити гетьманство спадковим. Але це лише стало сигналом для цариці, що діяти варто рішучіше, і Кирила Розумовеького 1764 р. викликали до Петербургу, де йому було запропоновано добровільно зректися гетьманства. К. Розумовський погодився з цією пропозицією, і після того назавжди відійшов від політичного та громадського життя в Україні, хоча прожив ще майже 40 років.

Замість інституту гетьманства було впроваджено другу Малоросійську колегію, на чолі якої став президент та одночасно малоросійський генерал-губернатор граф Петро Румянцев. У продовж його правління Україні довелося пережити чергову російсько-турецьку війну 1768—1774 рр., яка завершилася вигідним для Росії Кючук-Кайнарджійським мирним договором, який фактично уможливив ліквідування 1775 р. Запорозької Січі. Був проведений генеральний опис Лівобережної України - так званий Румянцевський, а 1781 р. було скасовано полково- сотенний устрій Гетьманщини.

Так, упродовж кількох поколінь незалежність Гетьманщини була зведена нанівець. Зовнішня політика лівобережних гетьманів після І. Мазепи обмежувалась фактично до двосторонніх відносин між Україною та Росією на зразок "колонія-мет- рополія", а з третіми країнами Гетьманщина зіштовхувалася лише з нагоди військових заходів Петербургу. Після ліквідації інституту гетьманства та знищення Січі на півтора століття зникає українська держава, яка знову виходить на міжнародну арену щойно наприкінці Першої світової війни.

Рекомендована література

1 .АндрусякМ. Зв'язки Мазепи з С. Лещинським і Кар- ломХІІ// Записки НТШ. — 1933. — Т. 152.

Борщак /. Гетьман Пилип Орлик і Франція // Український історичний журнал. — 1991. — №8.

Газін В. Європейський вектор у зовнішній політиці Московської держави та козацька Україна (середина — друга половина 50-х років XVII ст.) // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. — К., 2007.

Газін В, Зовнішня політика гетьманського уряду України в першій половині 60-х років XVII ст.: спроби відновлення єдності держави // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. — К., 2003.

Газін В. Крим — Україна: політичні стосунки періоду гетьманування Павла Тетері (1663—1665 pp.) // Український > історичний журнал. — 2001. — № 1.

Горобець В. Білорусь козацька: полковник Іван Нечай та українські змагання за Південно-Східну Білорусь (1655—1659). — К., 1998.

ГоробецьВ. Гадяцька угода 1658 р. в контексті міжнародних реалій: pro et contra // Записки НТШ. — 1999. — Т. 238.

Горобець В., Струкевич О. Українсько-російські відносини другої половини XVÜ—XVHI ст.: тенденції, характер, етапи // Український історичний журнал. — 1997. — М® 1.

ДорошенкоД. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності. — Нью-Йорк, 1985.

Коренець Д. Зносини гетьмана Виговського з Польщею в 1657—1658 pp. // Записки НТШ. — 1900. — Т. 38.

Станіславський В. Взаємини І. Мазепи з господарями Валахії та Молдови (1691—1700 pp.) // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. — К., 2007.

Чу хліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнародних відносинах 1648—1714 рр. — К.; Нью-Йорк, 2003.

Ч у хліб Т. Українське гетьманство у війні європейської Священної Ліги з Османською імперією 1684—1699 рр. // Terra Cossacorum: студії з давньої і нової історії України. — К., 2007.

Чухліб Т. Українсько-молдавська персональна унія 1681— 1683 рр. // Міжнародні зв'язки України: наукові пошуки і знахідки. — К., 2002. — Вип. 11.

ЯковлеваТ. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII ст. Причини і початок Руїни. — К., 1998.

Яковлева Т. Руїна Гетьманщини. Від Переяславської ради-2 до Андрусівської угоди (1659—1667 рр.). — К., 2003.