Проблеми теорії держави і права - Машков А. - Плюралізм вітчизняного праворозуміння (радянський період)

Широкий підхід до права є досить поширеним у юридичній науці. Його характерною рисою є те, що всі теорії, концепції і т. д., обґрунтовуючи широке праворозуміння, прагнуть перебороти негативні особливості вузького розуміння права. Однак домогтися цього їм вдається по-різному: комусь у більшій, комусь у меншій мірі. При цьому слід зазначити, що, переборюючи недоліки вузького розуміння права школи, що базуються на широкому праворозумінні, володіють у свою чергу досить серйозними недоліками.

Основні недоліки широкого праворозуміння пов'язані з тим, що в межах теорій, що його формують, дуже часто нівелюють нормативну сторону права (іноді повністю її заперечуючи), а також відсувають державу в правових процесах на другий план (а то й на третій, четвертий і т. д.). А ті школи широкого праворозуміння, які намагаються зберегти такі найважливіші характеристики права, як державно-вольовий характер і нормативність, є внутрішньо еклектичними, суперечливими й складними для розгортання цільної юридичної теорії.

У той же час широке праворозуміння обґрунтовує дуже важливі для суспільства й окремої особистості положення у правовій сфері, і насамперед:

• право по своїй суті й змісту повинно відповідати уявленням суспільства й окремої особистості про належне, тобто бути справедливим;

• право повинно не гальмувати розвиток суспільних відносин, а сприяти їхньому розвитку;

• держава і його окремі представники не можуть порушувати ті норми, принципи, ідеали і т. д. у сфері правової дійсності, які суспільство сприймає як необхідні;

• право - це живий суспільний організм, що розвивається та відіграє самостійну роль у системі суспільних відносин;

• право має не тільки зовнішні механізми своєї реалізації, але воно багато в чому реалізується за допомогою залучення в процеси право реалізації психології відповідних соціальних суб'єктів (як індивідуальних, так і колективних);

• право реалізується не лише у контексті функціонування відповідного державного механізму, а й припускає втягнення в правові процеси недержавних інститутів, таких, як: ідеологія, мораль, культура і т. д. Особливістю сучасного етапу розвитку вітчизняної юридичної науки є тенденція в обґрунтуванні інтегративних або природно-правових підходів до розуміння права. Однак при цьому, крім проблематики праворозуміння, ця тенденція не знаходить адекватного відображення у теоретичних побудовах (у тому числі, трактуванні

джерел, форм, механізмів і т. д. права). Вітчизняна загально-юридична теорія загалом продовжує розвиватись у рамках вузького праворозуміння (більш точно в даному випадку вести мову про нормативне праворозуміння).

Представляється, що сучасна еклектичність юридичної теорії не тільки не сприяє розвитку юридичних наук, а й є реальною перешкодою на шляху становлення адекватної сучасним умовам юридичної практики.

Плюралізм вітчизняного праворозуміння (радянський період)

Інтегративність марксистської концепції права підтверджується самою історією розвитку радянської юридичної науки, а також нинішнім станом розвитку вітчизняної правової теорії.

Безперечним фактом є те, що радянська правова система (у тому числі юридична наука, доктрина) формувалася й функціонувала таким чином, щоб реалізувати марксистське вчення про право. Однак у силу того, що це вчення за своєю природою було інтегративним (хоча ця інтегративність була закладена в нього латентно), то для різних представників марксизму в праві та/або в різні періоди радянської історії право й всі, пов'язані з ним феномени, тлумачилися по-різному, що неминуче знаходило своє відображення в реальній юридичній практиці. Водночас, слід враховувати, що, як стверджує М. Байтін, "розвиток радянської правової думки після Жовтневої революції складався на основі марксистського вчення про державу й право, у процесі гострої критики ... буржуазних теорій права, хоча одночасно й під впливом деяких з них"⁷¹.

Незважаючи на те, що загалом радянська правова теорія відкидала психологічну теорію права, оскільки вважала, що "право зображується нею як продукт психіки, а не класових відносин. Воно нібито корениться в самому характері людини і її переживань. Перенесене цілком у сферу суб'єктивної психології, право відривається від обумовлюючої його класової організації суспільства й губить свій об'єктивний характер. Зникає розходження між правом і правосвідомістю".

Однак у перші роки радянської влади, коли фактично все дореволюційне законодавство було скасовано, оскільки "воно виражало інтереси поміщиків і капіталістів", юридична практика (у тому числі масові страти цих самих поміщиків і капіталістів) ґрунтувалася на "соціалістичній правовій свідомості" у досить широких масштабах.

Ця практика вимагала свого теоретичного обґрунтування, що було зроблено приват-доцентом (а надалі професором) С.-Петербурзького університету, професором Вищих жіночих курсів й юридичного факультету Психоневрологічного інституту М. А. Рейснером, який ще до жовтневого перевороту намагався поєднати постулати психологічної теорії з марксизмом. Він, як і кожен представник психологічного праворозуміння, фактично ототожнює право й правосвідомість, та розуміє право, як і Л. Петражицький, як інтуїтивне право. Але за М. Рейснером, кожен клас має своє інтуїтивне право, носієм якого він є і яке відповідає його правосвідомості.

Однак у той же час усяке т. зв. "загальне" право (загальний правопорядок) - як при капіталізмі, так і після перемоги пролетарської революції - являє собою, за М. Рейснером, компроміс й об'єднання наявних у даному суспільстві суб'єктивних класових прав. "Однаково й буржуазна держава й наша Радянська точно так само включає у свій загальний правопорядок і право пролетарське, селянське, і буржуазне. Одного тільки, мабуть, "права" у нас немає - це права землевласницького у розумінні приватного землеволодіння, хоча зате ми маємо грандіозного поміщика в особі самих Рад, що володіє чималою кількістю маєтків у вигляді радянських господарств". Різниця, однак, утім, що при капіталізмі пануюче положення в загальному правопорядку займає право буржуазії, а в радянському правопорядку - пролетарське право.

Спираючись на марксистську тезу про зникнення держави й права при комунізмі М. Рейснер вважає, що вся історія права - це "історія його згасання". При комунізмі право "згасне", тобто зникне, назавжди.

Таке класове перетлумачення інтуїтивного права фактично відкидає підставу й суть психологічного праворозуміння взагалі - індивіда з його правовою психікою, правовими домаганнями, емоціями і т. д.

Слід зазначити, що у той же час М. Рейснер вирішував певну проблему, пов'язану з марксистським розумінням права, а саме, що в умовах соціальних перетворень, які здійснювали більшовики. Як пише Г. Синченко: "підміна об'єктивного права соціальними інтуїціями справедливості була в сформованих умовах неминучою. Щось схоже колись перетерпіли християни. Поки друге пришестя очікувалося чи ледве не із хвилини на хвилину, вони жили не так розумом, як євангелічним сердечним настроєм, тому що "царство Боже всередині нас". Однак через те, що земна історія все не закінчувалася іі не закінчувалась, треба було всерйоз визначити відношення до навколишнього занепалого світу, з розуміння від чого іі почалася християнська філософія права. На юридизацію менталітету історія відвела християнам кілька сторіч. Комуністичному ж духу довелося перебудовуватися буквально на ходу. Партія й держава усе ширше привласнювали правотворчі й правозастосовчі повноваження. Пророцтва Ф. Енгельса про поступове переміщення керування з людей на речі здійснювалося "навиворіт", за допомогою "уречевлення" керованих. "Окрема особа, тим більше посадова особа, - завжди виконавець, навіть коли є найбільш відповідальним організатором", - проголосив Д. І. Курський, народний комісар юстиції у 1918-1928 рр. За кілька років розбіжність державної іі правової політики з теоретичними викладеннями Маркса й Енгельса стали безперечним і кричущими".

Саме цю проблему М. Рейснер, спробував вирішити за рахунок класового трактування права, як "інтуїтивно виробленого поза будь-якими офіційними рамками у рядах пригнобленої іі експлуатованої маси".

Таким чином, виходило, що разом із захопленням влади "пролетаріатом" у 1917 р. об'єктивне пролетарське право вже як би існувало в адекватній формі спонтанної правосвідомості цього самого пролетаріату.

Важливі ідеї психологічної школи поділяв і Я. М. Магазинер. Зокрема, він писав, що "Юридичні норми поводження, які особистість визнає для себе обов'язковими по своїй власній правосвідомості, без усякого посилання на суспільний авторитет, утворять інтуїтивне право (наприклад, правосвідомість революціонера, що заперечує авторитет даного закону, звичаю, суспільної думки і т. д.).

Від позитивного слід відрізняти офіційне право. Позитивне право - це пануюча в даному суспільстві правосвідомість, тобто норми по праву належного, що не допускають психічної протидії з боку зобов'язаного й що дають управомоченому таку енергію вимоги, що здатна перебороти енергію опору зобов'язаного. Це - правосвідомість ідейно пануючої частини суспільства. Вона звичайно є і і фактично пануючою частиною того ж суспільства, тобто в її руках перебуває економічне й політичне панування, звичайно співпадаючі, тому що економічний суверенітет спричиняє суверенітет політичний. Ця пануюча частина суспільства створює офіційне право, тобто норми, що приводять у життя організованою міццю суспільства в особі його органів"⁷⁸.

Також слід звернути увагу на зв'язок поглядів М. Рейснера із психоаналізом, що на тім етані давала потенційно багатообіцяючу можливість поглянути на соціальну дійсність у контексті психологічних процесів, завдяки яким багато в чому індивід стає частиною суспільства. І вважається, що саме М. Рейснер був одним з перших хто це зрозумів. Не випадково М. Рейснер на початку 20-х років XX ст. написав серію статей, присвячених психоаналізу.

На практиці реалізація психологічного підходу до права вилилася в концепцію "революційної правосвідомості", що в умовах Радянської Росії фактично перетворилася в основу для свавілля з боку різних учасників подій тих років, масових страт і т. д. Член ВЧК М. Лаціс говорив; "Ми винищуємо буржуазію як клас. Не шукайте на слідстві матеріалу й доказів того, що обвинувачуваний діяв справою або словом проти радянської влади. Перше питання, що ви повинні йому запропонувати, якого він походження, виховання, утворення або професії. Ці питання й повинні визначити долю обвинувачуваного. У цьому зміст і сутність червоного терору".

Коли вся небезпека "революційної правосвідомості" була усвідомлена й оформилася в розуміння, що на його основі важко сформувати стабільну цілісну правову систему, яка б забезпечила нормальне функціонування суспільного організму почався пошук інших підстав щодо формування юридичної науки й практики, а відповідно іншого праворозуміння. І тут погляди звернулися на соціологічну школу права, а відповідно на можливість соціологічного трактування розуміння права в рамках марксизму.

Це було зумовлено тим, що в міру досить тривалого панування марксистської ідеології в суспільному житті складалися нові, засновані на марксистських інтерпретаціях, суспільні відносини, з'явилася можливість, як ми вже відзначали вище, використати соціологічну складову марксистського розуміння права для формування цілісної юридичної теорії. Це зробив проф. Московського університету, Голова Верховного Суду РСФСР, а також колишній голова Уряду Радянської Латвії у 1919 р. П. Стучка, який відіграв помітну роль у процесі зародження й становлення радянської теорії права.

Основними початками нового, революційно-марксистського соціологічного праворозуміння, згідно з П. Стучки, є: 1) класовий характер усякого права; 2) революційно-діалектичний метод (замість формальної юридичної логіки); 3) матеріальні суспільні відносини як базис для пояснення й розуміння правової надбудови (замість пояснення правових відносин із закону або правових ідей). При цьому радянське право він розглядав як "пролетарське право".

Ці погляди П. Стучки знай шли своє відображення у загальному визначенні права, даному в офіційному акті НКЮ РСФСР (грудень 1919 р.) "Керівні початки по кримінальному праву РСФСР", у якому право визначене, як "система (або порядок) суспільних відносин, що відповідає інтересам пануючого класу й охоронювана його організованою силою (тобто цього класу)"⁸'.

Ще однією фактично соціологічною школою праворозуміння в радянській науці розглянутого періоду, була теорія члена Комуністичної академії (потім її віце-президента), а з 1936 р. зам. наркома юстиції Е. Б. Пашуканіса. Він розглядав право як буржуазне явище, і після буржуазного права неможливий який-небудь новий тип права, якесь нове, після буржуазне право. Із цих позицій він відкидав можливість "пролетарського права". Звідси очевидно, що теорія права - це марксистська критика основних юридичних понять як містифікацій буржуазної ідеології"⁸².

При цьому право — не ідеологічна конструкція, воно реальність: певні відносини між людьми. Звідси вводить право (форму права) до товару (форми товару) і генетично виводить право з мінових відносин товаровласників. У цьому зв'язку його теорія права в літературі того часу одержала назву "міновою" або "трудовою теорією" права, оскільки в його концепції "категорії трудової вартості відповідає категорія юридичного суб'єкта".

Справді, соціологічний підхід був більш зручним для становлення Радянської держави, проте характер відносин, що складався на території СРСР був дуже мозаїчним, поліваріантним, а в умовах чіткої лінії на побудову жорстко централізованого суспільства соціологічна концепція влаштовувала мало. А так само з огляду на ту обставину, що до кінця 20-х років XX ст. в СРСР виникла досить значна кількість нормативно-юридичних актів, здійснена державною владою "робітників і селян", поступово почала перемагати нормативістська інтерпретація марксистського розуміння права. Причому ця концепція оформилася як пануюча шляхом прийняття відповідного акта. Після цього до середини 30-х років XX ст. саме ця інтерпретація одержала статус "єдино правильної".

Головним провідником нормативного розуміння права в ці роки у світській науці та практиці був ви пуски и к Київського університету А. Я. Вишинський (1883-1954). Однак, слід зазначити, що нормативне визначення права - це не плід інтелектуальної діяльності тільки А. Вишинського, - це результат розвитку юридичної науки того часу. Не випадково М. Байтін зауважує, що "зусиллями багатьох відомих вчених-юристів, у числі яких були М. А. Аржанов, М. М. Агарков, С. А. Голунський, Н. Н. Полянський, М. С. Строгович, Н. Г. Александров,

С. Н. Братусь та ін., наприкінці ЗО—40-х років було вироблено нормативне розуміння й визначення права як системи діючих у державі юридичних норм"⁸⁴.

Оскільки це праворозуміння у вітчизняній науці детально розглянуто вище, то тут немає потреби зупинятися докладніше.

Після смерті И. Сталіна, і настання т. зв. "відлиги", у середині 50-х - початку 60-х років XX ст. відбулося певне послаблення адміністративного тиску на всі сторони життя суспільства, у тому числі на юридичну науку. Це знайшло своє відображення, крім іншого в тім, що з'явилися альтернативні нормативістському тлумачення права, що стало здобувати характеристику догматичного підходу. З'явилися вчені, які фактично повертаються до обґрунтування психологічного та соціологічного напрямів марксистського вчення про право. При цьому все це відбувалося у межах введеного в цей період у обіг поняття "широке розуміння права".

До перших можна якоюсь мірою віднести концепції праворозуміння С. Кечекьяна, А. Піонтковського та ін., які трактували право через норму й правовідносини, а до других - Я. Ф. Миколенка, який розглядав право як єдність норми, правовідносин і правосвідомості. З'являються навіть такі точки зору, які, власне кажучи, можна віднести до природно-правового. Це, зокрема, стосується поглядів Е. Лукашевої, В. Нерсесянца, Л. Мамута, які порушили питання про розмежування права та закону.

Звертаючи на це увагу, М. Байтін відзначає, що "поряд з нормативним складалося й більш широке розуміння права, зародки якого, як і нормативного, виникли ще в 20-х роках Наприкінці 30—40-х років А. К. Стальгевич, а потім в 50-і роки С. Ф. Кечекьян й А. А. Піонтковський запропонували розуміти під правом, крім норм, також і правовідносини. Згодом Я. Ф. Миколенко висловився за включення в поняття права ще й правосвідомість".

Слід зазначити, що в цей період (60—80-х роках XX ст.) також одержала свій розвиток концепція нормативістського розуміння права. Значний вплив на її розвиток у ці роки зробив П. Недбайло.

На наш погляд, найбільш повною мірою та вдало його виклав С. Алексєєв у своїй двотомній праці "Теорія права", що була написана наприкінці 70-х - початку 80-х роках минулого століття.

Тенденція плюралізації праворозуміння була продовжена в роки "перебудови", зокрема, після розпаду СРСР. У цей же період відкрита критика вузького (у цьому випадку можна сказати: нормативного) розуміння стала дуже гострою. І якщо дискусії 60-70-х роках XX ст. не змогли подолати гегемонію нормативної школи праворозуміння у вітчизняній науці, то в 90-х роках XX ст. нормативна школа було відсунута на другий план природно-правовими та інтегративними теоріями праворозуміння.

Таким чином, на підставі всього вищевикладеного можна:

• констатувати певну динаміку в зміні пануючій у вітчизняній науці праворозуміння залежно від того, які етапи розвитку проходила країна;

• історія розвитку вітчизняної юридичної теорії та практики багато в чому пов'язана (зумовлена) змінами, які відбувались в питанні праворозуміння, точніше залежали від домінування того або іншого праворозуміння в науці;

• плюралізм праворозуміння - це не нове явище для вітчизняної юридичної науки;

• нині у вітчизняній юридичній теорії явно проглядається тенденція, спрямована на розширення впливу природно-правових та інтегративних теорій праворозуміння.