Риторика - Олійник О.Б. - 6.2. Літературна мова

Літературна мова - це чітко унормована форма загальнонародної національної мови. У літературній мові обробці і нормалізації піддаються всі сфери національної мови: лексика, вимова, словотворення, граматика. Сукупність правил, що регламентують вживання слів, вимову, правопис, творення слів і їх граматичних форм, поєднання слів і побудову пропозицій, називається літературною нормою. Існують норми лексичні, вимовні, орфографічні, словотворчі та граматичні.

Літературні норми з'являлися упродовж тривалої історії мови: із загальнонаціональних мовних засобів виокремлюваний найуживаніші, у свідомості носіїв мови вони оцінюються як правильні й обов'язкові для всіх.

Мовні для літератури норми закріплені в словниках, довідковій та навчальній літературі, вони обов'язкові для радіо і телебачення, масового друку.

Норма - одна з найважливіших умов стабільності, єдності і самобутності національної мови. Літературна норма стійка, але все-таки рухома: вона розвивається.

Ступінь рухливості норми неоднаковий на різних рівнях мови. Наприклад, орфоепічні норми (літературна вимова та наголос) зазнали значних змін упродовж XX ст., а граматичні норми (правила творення слів, словосполучень і пропозицій) - стійкіші. Коливання граматичних норм виявляються в наявності варіантів, одні з яких відображають норму, а інші сприймаються як спрощення, як розмовні варіанти (просторічні).

Правила, що визначають зразкове застосування мовних засобів, грунтується на тривалій мовній практиці. "Створити мову, — писав В.Р. Белінській, - неможливо, бо творить народ; філологи тільки відкривають її закони та приводять їх в систему, а письменники тільки творять на ній згідно з цими законами".

Літературна норма має важливе суспільне значення: вона захищає національну мову від того, що привнесло в неї все випадкове, відсіває приватне, залишаючи загальне та головне.

Українська літературна мова функціонує у формах усної та письмової мов. Обидві мовні форми використовують одні і ті самі одиниці мови, але по-різному.

Мова усна і мова письмова розраховані на різні рівні сприйняття, тому відрізняються лексичним складом і синтаксичними конструкціями.

6.3. Вимова. Орфоепія. Просодія.

Залежно від типу мови розрізняються стилі вимови: повний і неповний. При повільному темпі мови повний стиль вимови характеризується чіткістю звуків, ретельністю артикуляції;

Для неповного стилю характерна менш чітка вимова і стислість, або редукція звуків.

Розрізняються також високий (академічний) стиль вимови, якому властива особлива емоційність, і розмовний, що використовується у спілкуванні.

Повний стиль вимови можна спостерігати, слухаючи мову дикторів радіо та телебачення. Високим стилем наділена мова акторів театру та кіно.

Для успішного виступу оратора суттєве значення має виразність мови, що досягається чіткістю і ясністю вимови, правильною інтонацією, уміло розставленими паузами. Особливу увагу доцільно приділяти темпу мові, силі голосу, тону, а також позі, жестам і міміці. Важлива роль відводиться також наголосу, що вивчається у спеціальному розділі науки про мову, - орфоепії.

Усе перелічене досягається за допомогою тренувань, постановки голосу, ідеальної літературної вимови та певних акторських здібностей.

Українська орфоепія включає правила вимови ненаголошених голосних, дзвінких і глухих приголосних, правила вимови окремих граматичних форм, слів іншомовного походження, а також постановку наголосу.

Просодія високо цінувалася в Стародавній Греції, вона вивчається в сучасних театральних закладах. Інтонації, тембр голосу, фразові наголоси, паузи несуть у собі смислове навантаження. Швидка мова передає хвилювання того, хто, гучне вигукування - це або наказ, або протест. Засоби просодії, як правило, не нормативні, а спонтанні, властиві здебільш розмовному стилю.

Однак їх багата палітра свідчить про високу культуру того, хто говорить, тоді як монотонна, невиразна, безпристрасна мова зовсім не прикрашає оратора, навпаки, ставить перешкоду між ним і слухачем, оскільки неемоційна мова утрудняє сприйняття і розуміння проблеми.

Мовний потік поділяється на сегменти, різні за величиною: це фрази, складні синтаксичні цілі, або над фразова єдність. Ці конструкції розділяються різними типами пауз і мають інтонаційну структуру. Дрібніші сегменти - це синтагми, фонетичні слова, чергування наголосів. Сукупність всіх цих елементів створює ритміку мови.