Риторика - Олійник О.Б. - 6.5. Стиль вимови і мова руху тіла

Для оратора велике значення має техніка мови, складовими якої ? постановка мовного дихання, дикція та орфоепія (тобто правильна літературна вимова).

Суть техніки мови - в координації дихання, голосу, артикуляції при дотриманні норм вимови. Це забезпечує такі такі якості голосу, як звучність, темп, тембр, висоту, чіткість дикції.

Сила голосу оратора має дуже велике значення для аудиторії. Якщо він говорить надмірно голосно, до того ж маючи галасливий голос, це викликає роздратування у людей, які його слухають, і ефект виступу суттєво знижується.

При жестикуляції користуйтеся зазначеними нижче правилами.

1) Жести повинні бути недовільні. Вдавайтеся до жесту у міру відчуття потреби в ньому. Не пригнічуйте імпульсу наполовину. Якщо почали піднімати руки, але не дали їм вільного руху вгору, то вийде щось подібне до жесту, яким розполохують кури: киш — киш. Така жестикуляція досить звична для новачків.

2) Жестикуляція не повинна бути безперервною. Не жестикулюйте руками впродовж всієї промови. Не кожна фраза потребує підкреслення жестом.

3) Управляйте жестами. Не прагніть бути схожим на вітряний млин, прибережіть сили; пам'ятайте, що жестикуляція -елемент рівноваги всієї пози. Ніколи жест не повинен відставати від підкріплюваного ним слова.

4) Вносіть різноманітність до жестикуляції. Не користуйтеся без розбору одним і тим же жестом у всіх випадках, коли потрібно додати словам виразність.

5) Жести мають відповідати своєму призначенню, їх кількість та інтенсивність повинні відповідати характеру мовця.

6.5. Стиль вимови і мова руху тіла

Стиль вимови. Людину легко впізнати за особливостями її вимови. При цьому очевидна естетична та смакова оцінки якості вимови людини та відповідна реакція на це. Відомо, що ставлення до людини на етологічному рівні формується на основі чарівності її тембру, багатства та різноманітності інтонації, енергетики вимови. Це приваблює і зачаровує слухачів . Якщо не усі перелічені якості вимови мають негативний відтінок, вона негативно вплине на слухачів. Очевидно, що з погляду сприйняття мови існують благозвучна, така, що "пестить" слух, і какофонічна, що "ображає" слух, вимова.

В інтонаційно-тембральному звучанні - духовное багатство особи людини. Чи можливо пояснити деякі правила і закони вимови та риторичного впливу на слухачів? Спробуємо назвати категорії вимови с погляду майстерності її сприйняття:

1. постановка дихання

2. ділення мови на такти

3. паузація

4. темпоритм

5. інтонація

6. логічний и психологічний наголоси

7. тембр голосу

8. дикція і артикуляція

9. гучність, звучність

1. Постановка дихання лежить в основі роботи над голосом. Якщо дихання - основа життя, то для ритора володіння диханням водночас означає як підпорядкування риторичному завданню всього Психофізіологічного апарату, так і можливість керівництва емоцією та думкою. Якщо дихання збилося, то зіб'ється і думка, і слово, і опанування емоціями аудиторії. Хвилювання перед виступом доречне лише тоді, коли оратор в змозі оволодіти своїм настроєм. Пошук такої гармонічної міри творчого хвилювання триває упродовж всього творчого життя ритора.

Поставити правильне дихання можна за допомогою дихательних вправ, але, по суті, це технічне питання має вирішуватися на основі практичного досвіду. Проте техніка дихання виробляється як на практиці, так і за допомогою вправ.

Правильне дихання починається з правильної пози тіла (напружені ноги, робота діафрагми, розправлені плечі, розслаблена шия, голова, що прямо дивиться).

2. У ритора повинне бути відчуття ясного композиційного дроблення тексту: як тільки почалася зайва квапливість, донесення думки виявляється "змащеним". Осмислене вкладене ідей і слів у розум слухачів розпочинається з поділу мови на такти. Стихійною, неврегульованою, такою, що підпорядковується якимсь законам сучасної енергетики, народженим сучасним станом суспільного духу і настрою, є часом мова дикторів сучасних молодіжних радіокомпаній, де закони поділу мови на такти не дотримані, існує лише бажання нагнітати емоції та енергетику в максимальному обсязі фрази, де неврегульоване дихання і можливі то максимально довгі за обсягом фрази, то раптом короткі репліки, із зупинками, утрудненими заіканням і меканням...

Невипадково саме з цього пропонував починати роботу над текстом Станіславський: "Беріть по частіше книгу, олівець і розмічайте прочитане по мовних тактах. Набийте собі на цьому вухо, око і руку... Розмітка мовних тактів і читання по ним необхідні тому, що вони примушують аналізувати і вникати в їх суть. Не вникнувши в неї, не скажеш правильно фрази. Звичка говорити по тактах зробить вашу мову не тільки стрункою за формою, зрозумілою за передачею, але і глибокою за змістом, оскільки змусить вас постійно думати про те, що ви говорите... Роботу над мовою і словом треба розпочинати з поділу на мовні такти або, інакше кажучи, з розстановки пауз".

3. Тому доводиться рекомендувати всякому риторові пам'ятати про значення паузи в його мові. Пауза - великий прояв майстерності. Поза паузою не може бути осмислене сприйняття мови. Мова взагалі - чергування звучання і мовчання. Не доцільні як відсутність пауз, так і їх затягування. "Кулеметний" стиль мови пропонується в сучасних уранішніх новинах, аби показати напруженість наших новодемократичних буднів, натренований диктор з красивим низьким баритоном "шпарить" без зупинки всі блоки новин. У слухача, який ще не проснувся, на думку авторів тексту, має з'явитися відчуття енергійного життєвого ритму - шкода, що в результаті думка того, хто говорить, не доноситься, тому що сприйняття думки відбувається під час паузи.

4. Темп, інакше швидкість мови, також необхідна частина сприйняття мови. Помилка сучасних молодих риторів у ЗМІ полягає, що, не володіючи основами мовних наук і заперечуючи колишню культуру мови, намагаючись сформувати новий стиль, вони безупинно і багато говорять, темп їх мови свідчить ніби вони хочуть показати "мистецтво" базікати на різні теми, уміння говорити "розкутою" мовою. До чого призведе така "кулеметность" мови? Насамперед до неможливості говорити на серйозні теми.

Проте якщо оратор передає значущий зміст, він не має висловлюватися у форсованому темпі. Сучасній людині, зануреній в дуже швидкі ритми буття, як правило, рекомендується говорити повільніше. Звичайно, поганий і дуже повільний темп, що викликає бажання слухачів підштовхнути оратора до руху (час дорогий!). Таким чином, і тут рекомендується пошук золотої середини. Під час навчання темп мови встановлюється через читання вголос, поради тримати паузу, усвідомлюючи значущість своїх слів, що не "кидаються на вітер".

Мова має ритм як гармонійне чергування певних частин - у вимові вони вимовляються плавно, благозвучно в поєднанні з окремими сегментами мови. Порушення ритму гармонійної мови може виявлятися в затягуваних, паузах, неузгодженості частин - як крупних відрізків мови, так і дрібних.

5. Основною якістю вимови, що може зробити її привабливою або, навпаки, непривабливою є інтонація того, хто говорить. Інтонація, або мелодика мови, полягає в особливій виразності звучного слова. Інтонаційна виразність разом із фіксацією логічності і змістовності важливих відрізків тексту свідчить про багатство особи, її інтелектуальну підготовку, здібність співвідноситися в звучному слові з аудиторією, для якої мова оратора стає не мукою, а насолодою.

Однак можливі прояви, як недостатності, так і надмірності: недостатність полягає в інтонаційному одноманітні (як правило, воно виникає внаслідок сімейно-шкільної недовченості і риторичної невихованості); надмірність же полягає в тому, що мелодійні ходи бувають перебільшеними. Як правило, ці недоліки усуваються у праці риторичного навчання, але якщо недовченість перемагається навчанням, то надмірності майже непереможні, тому що є наслідком сформованих або зіпсованості смаку, які є переконанням даної людини.

6. Логічний наголос - це наслідок правильного смислового акцентування, яке в спонтанному потоці мови відбувається майже автоматично. Проте саме риторична навченість свідомо співвідноситься з правилами і можливостями логічної акцентуації, що розширює інтелектуальні можливості особи ритора. Логічний наголос як центр акцентуації, силового наголосу в синтагмі свідчить, наскільки ритор грамотно доносить до слухача зміст своєї промови.

7. Тембром називається особливе голосове забарвлення, наявне в кожному достатньо розвиненому голосі. Звернемо увагу на те, що дитячі голоси не володіють тембральною своєрідністю (їх і можна характеризувати як дитячі тембри), але з віком відбувається формування індивідуальних тембральних характеристик голосу. Визначити тембральні характеристики кожного своєрідного голосу, непросто. Свідченням цьому є епітети та метафори, якими описується тембральне звучання. Так, говорять про голос оксамитовий, дзвінкий, м'який, твердий, дзюркотливий, ніжний - характеристики голосів, які наводить Т. В. Матвеева, заздалегідь відкинувши наклеп, що тембр "насилу піддається класифікаціям: оксамитовий, сумний, дитячий, жорсткий, крикливий, мідний, похмурий, ніжний, повний, порожній, світлий, срібний, тьмяний, важний, холодний, жартівливий, ясний і ін." Багато з характеристик, що даються в художній літературі і на одну з яких посилається Т. В. Матвеева, відносяться до загальної характеристики голосу. Чи можливо поставити і розвивати тембр голосу? Основний тон голосу, безсумнівно, зберігається. Кожен ритор вправі сподіватися, що голос його може розвинутися. І відбувається це не так унаслідок тренувань, як унаслідок накопичення життєвого досвіду, переживань, внутрішньої активної роботи (внутрішніх діалогів, внутрішньої мови), яка відображається на обличчі ритора і відповідно, в його голосі.

8. Дикцією називають ясну виразну вимову, що дозволяє забезпечити донесення змісту мови до слухача. Дикція також підлягає риторичній оцінці. Наприклад, кажуть: хороша/ погана, поставлена/ непоставлена мова (дикція). Дикція, як справедливо пише Т.В.Матвеева, "забезпечується правильною і активною артикуляцією і залежить від темпу мови". Без сумніву, вимоги що до чіткої дикції ставляться передусім до професій, пов'язаних з усною публічною мовою: актора, диктора, радіо журналістів, тележурналіста. Сьогодні ми є свідками "поблажливих" вимог до дикції. Існує вимога природного звучання ( що має назву, "ближче до народу") - вимога, що виникла в епоху демократичної перебудови як реакція на колишню "застійну" правильність.

Водночас таке ослаблення аристократизму мови подібне, звичайно, колишній більшовицькій революції (нові демократичні віяння традиційні) - створення нового стилю завжди тяжіє до зниження її якості. До певної міри сучасна радіо - і телемова не виробили нових ідеалів, оскільки всяке створення нового стилю можливе на основі культурних традицій, а всяке забуття традицій призводить до виникнення стилів — одноденок, що і характерно для мови нинішніх засобів масової інформації. Щодо дикції слід відмітити і таке: надмірно правильна артикуляція часом не симпатизує слухачам. Навпроти безліч впливових риторів з тим або іншим дефектом вимови. Інакше кажучи, дефекти вимови неначе спонукають інших ораторів внутрішньо мобілізуватися і взяти реванш у другому, важливішому: реальному зіткненні ідей, аргументації, словесній оригінальності (до дефектів, мовляв, можна і звикнути) - понад те, даний дефект стає відміткою, індивідуальною характеристикою даної людини.

З погляду навчання варто сказати про необхідність занять дикцією (відпрацювання звуків, скоромовок, одночасно працюючи надиханням, інтонацією тощо). Тільки у такій роботі понад усе слід піклуватися не про елегантність і витонченість, а про те, щоб зрозуміти, що ж вимагається від ритора — учня, як йому відкоректувати свій образ мови і, зокрема, стиль вимови. Всяке акторство в заняттях з людьми серйозних професій (політиками, юристами, підприємцями, педагогами) може усунути людину від риторики, тому тренування дикції має відбуватися як психофізичний тренінг особи, близький частково до спортивних занять, тренування мовного апарату, що дає змогу досягти успіхів не одразу, а поступовою працею і довготривалими зусиллями.

9. Здається, що гучність уже сама собою є характеристикою діяльності ритора. Справді, промова на площі або в суці за присутності багатьох людей неодмінно потребує яскравого, звучного, польотного голосу. Проте сучасна картина видів словесності та розвиток техніки значно коректують вимоги до гучності мови. Звичайно, ритора має бути чутно.

Занадто гучна мова не тільки обтяжлива для сприйняття, її не сприймають слухачі (хочеться сказати: "не голосно, не так нав'язливо**). Оскільки будь-яка мова є свого роду насильством над аудиторією, необхідно забезпечити уникнення ЇЇ неприємних моментів. Тому умілий ритор не форсує голос, а швидше заманює до слухання мови, аудиторія ж напружує слух - і тоді встановлюється та благодатна тиша, яка є зовні "шумовою" метою того, хто говорить. Таке слухання в сталій аудиторній тиші знайоме кожному професійному оратору: його або- "слухають" - і тоді чутко, як "муха пролетить", або в аудиторії встановлюється перманентний шум, який, до речі, часто є наслідком форсування голосових зв'язок оратором: аудиторія вважає за можливе нашіптувати під час промови, оскільки "і так чутно". Отже, і тут оратору слід дотримуватися міри: з одного боку, напружувати голос, з другого - не збільшувати гучності, щоб не зашкодити увазі слухачів неприємністю посиленої дії.

Існують також поняття польотності і звучності голосу. Польотність голосу визначається як властивість досягнення звуками голосу будь-якої точки аудиторного простору. Для цього ритор ніби спрямовує свій голос над головами слухачів (не у підлого і не в стелю).

Звучність пов'язана з чистотою, ясністю і голосовими можливостями оратора - вона також регулюється особливим відчуттям міри, що практично покликаний виробляти в собі оратор. Як пише П. Сопер: "Звучність голосу дає ораторові можливість донести мову до всієї аудиторії".

Психологічною основою повноти звучання є "упевненість в собі і підйом, які є невід'ємною умовою хорошої в усіх відношеннях мови. Голос - другорядний механізм, У нім не буде виразного тону, якщо ви не упевнені в собі, і стоїте на ногах, ні живий, ні мертвий. Якщо вам не доводилось узяти слово, відчувати надлишок підйому і добре озброївшись цікавими фатами, - випробуйте це! Напевно, вас самих здивує повне і слухняне вам звучання голосу". Фізичною основою звучності П. Сопер вважає дихання.

Таки чином, ми ніби утворили коло і повернулися до того, з чого почали. Після популярної цитати з книги американського теоретика риторики хочеться відмітити, що ритори мають безліч подібних своєрідних вад, яких сучасна наука не помічає. У результаті відкриваються закордонні "велосипеди" - це можна віднести і до вимови, і до руху тіла (так званий bodi language, описаний у багатьох книгах як "мова тіла" або "тілесне вітійство").

Ті декілька прикладів, які ми наведемо, мають показати реальність традиції, грунтуючись на якій необхідно описати практичну риторичну фонетику. На жаль, нова фонетика, хоча, поза сумнівом, мала мету кінцевого поліпшення вимови в суспільстві, займається більш теоретичними дослідженнями, ніж прикладними розробками.

М. М. Сперанський писав про голос: "Щасливий, кому природа дарувала гнучкий, чистий, такий ллється і дзвінкий голос. Стародавні так поважали це дарування, що винайшли особливу науку робити його приємним. Часті вправи, напруга в грудях і смак в музиці можуть доповнити або приховати недоліки природи". Про дикцію сказано так: "Мова тверда, така, що виливає кожне слово, не стрімка і не повільна, така, що дає кожному звуку належний наголос". Часто ми слухаємо із задоволенням людину тільки тому, що мова її спритна і дикція тверда. Слухач, здається, розділяє всі складнощі оратора, коли він не в змозі опанувати мову і дуже дорого платить за його "холодну" мораль. Тому, хто хоче мати справу з людьми, необхідно мислити добре, але говорити ще краще".

Звернемо увагу на те, що в українській риторичній класиці по-іншому будуть розставлені акценти, але основи вимог до сучасної вимови будуть принципово ті ж: "напруга в грудях" вабить постановку дихання і вимовну енергетику ритора, "твердість" мови, що "виливає" кожне слово, - виразна метафора, цілком ясна для кожного оратора, що займається сьогодні тренінгами з дикції. Темп - "не стрімкий і не повільний"; нарешті, важко описати термін "спритність мови", але ясно, що під ним розуміється рухливість, жвавість, розкутість органів артикуляції.

Можливість звернутися до української класики в аналізі сучасних вимог до поведінки ритора покажемо на одному з найбільш популярних і обговорюваних нині предметів - міміці і жестикуляції, званих рух тіла.

Мова руху тіла. Цікаво, як послідовник М.В.Ломоносова Амвросій Серебряников описує особу, погляд і рухи рук (до речі, ця послідовність збереглася у всіх сучасних підручниках : "Від особи повинен бути прямий, не пониклий, втім відповідати відчуттям душевним, як і голос. Так, наприклад, наморщене чоло і зведені брови зображають гнів, брови, підняті вгору - величавість і презирство.

Звернення очей повинне бути помірне, бо швидкість зображає іноді непостійність, повільність або суворість - грубу натуру; взагалі ж очі мають бути вісниками душі...

Рухи рук мають бути обережними: 1) не потрібно надмірно протягати їх, підносити, ударяти (це виражатиме зухвалість або пристрасть непристойну), ні, навпаки, ховати їх таким чином, можна викликати сміх або принаймні показати свою боязкість.

Найбільш яскравий опис вимови (і чим ближче до нас за часом, тим зрозуміліше і виразно) знаходимо в автора "Правил вищого красномовства" М.М. Сперанського . До "мистецтва вимови", як і раніше, належать не лише "правильна дикція речень і періодів, й пристойне розташування особи і пристойні рухи голови, рук та інше". Підбиваючи підсумки опису змін в особі і рухах голови, рук та ін.., М.М. Сперанський зазначає: "Майстерний рух тіла дає змогу відчувати всю красу мови і приховує багато її недоліків." Жести. Проксеміка як наука вивчає:

1) Просторове розташування співбесідників, їх розміщення стосовно один одного.

Зазвичай виділяються зони спілкування, або "просторові зони'': інтимна (від 15 до 46 см), куди дозволяється проникнути тільки особам, з ким ми знаходимося в тісному емоційному контакті; особиста зона (до 1,2 метра) - відстань , що розділяє нас в дружньому спілкуванні; соціальна зона (доЗ,6 метра) - такої відстані зазвичай дотримуються в офіційному спілкуванні з людьми, яких не дуже добре знають; суспільна зона (понад 3,6 метра) - адресація до великої групи людей.

2) Положення рук, бо руки, звичайно, найвиразніша частина тіла.

3) Жести рук і долонь.

4) Дотик рук до різних частин обличчя.

5) Руки як бар'єри.

6) Манери (пози) сидіти, стояти; положення голови.

7) Сигнали очей (наприклад, при загальній рекомендації мати "очний контакт", розрізняють діловий, соціальний (лінія очей і області рота), інтимний (нижче за підборіддя на інші частини тіла) погляди.

8) Поза, що впливає на тих, кого оточують за допомогою різних положень тіла.

9) Види столів і способи розміщення учасників за ними. Найбільш опукло недоліки або труднощі засвоєння нових рухів тіла виявляються в ораторському монолозі. Тому дамо декілька практичних порад щодо положення тіла і практики руху тіла в ораторському виступі:

1) Стійте на прямих, напружених (але не "дерев'яних") ногах. Ноги - основа ораторської пози ("тремтіння в колінах" якраз наслідок відсутності сили та пружності в ногах). Оратор займає "ногами" потрібну позицію, яку не змінює упродовж всієї своєї промови. При цьому розташування ніг не "військове" (п'яти - разом, шкарпетки - нарізно) і не "борцівське" (ноги на ширині плечей), а класичне, відоме ще з античної практики: одна нога - опорна, інша злегка ви-двинута вперед. Можливе перенесення тяжкості тіла з однієї ноги на другу унаслідок різного змісту промови: вперед - при внутрішньому русі до аудиторії (наприклад, вітанні), назад - при обороні, захисті, внутрішньому відступі.

2) Плечі - розпрямлені, спина - пряма. Як казав К. С. Станіславський, "тіло посаджене на кілочок". Розпрямленість плечей і пряма спина створюють психологічний настрій ораторові і дають змогу набути впевненішого вигляду. При цьому, звичайно, оратор не повинен бути самовпевненим. "Осанковатий", на думку М.В.Ломоносова, "вигляд" сприяє тому, що в оратора з'являється "довгий дух і міцні груди", необхідні для того, щоб володіти диханням під час промови: відоме "в зобу дихання сперло" буває не тільки "від радості", а й передусім від хвилювання, яке відоме кожному оратору - початківцю.

3) Куди дівати руки? Запитання, що хвилює кожного, хто вступає на ораторську дорогу. Положення рук насамперед має бути природне, а жестикуляція виправдана сенсом вимовлених слів. Слухач і глядач ніби не помічають їх, оскільки рух рук природно супроводжує мову. Жест справді супроводжує мову - він "паралінгвістичний" у тому сенсі, що існує поряд зі словами. При цьому однаково негативні як розмахування руками, що походить або від хвилювання (недолік слів спонукає недосвідченого оратора не завжди доречно виражати думки рухами долонь), або від зайвої гарячності і захопленості (аудиторія внутрішньо сміється часто над такими "гарячими" ораторами, залишаючись холодною до сенсу слів), так і скутість, нерухомість у рухах рук і долонь (тіло немов дерев'яніє в інших ораторів, коли вони роблять інстинктивні жести на підтвердження своєї інтонації, хоча мова не потребує обов'язкового супроводу жестами рук).

4) Оцінивши ходу, позу і рухи тіла того, хто говорить, слухачі зазвичай зупиняють увагу на міміці оратора, а точніше, на його очах і погляді, що забезпечують, врешті-решт, контакт з аудиторією. Погляд видає дійсний емоційний стан оратора і його ставлення до аудиторії. Ось чому в старовинних риториках радили приймати "сміло особу" і " очима обертати всюди". Для психологічному настрою оратору рекомендується бути уважним до аудиторії, прагнучи мати "очний контакт", що означає послідовно переводити очі з одного слухача на другого з необхідною (не дуже тривалою) зупинкою погляду на різних слухачах, Зазвичай рекомендується зупинити погляд на одну — дві секунди на кожному слухачі. Однак погляд при цьому не має "бігати" (переведення погляду без зупинки з одного слухача на іншого), і бути "упертим" в одного зі слухачів, нехай навіть і симпатичного оратору.

5) Очі - дзеркало душі, тому поза очним контактом не можливо досягти емоційного сприйняття мови аудиторією. Поширеною помилкою буде також "відсутній" погляд (оратор уткнувся в свої папери і, читаючи текст. Не намагається поглянути на аудиторію - тиловий стан оратора, який вийшов на трибуну з готовою промовою); у такому разі рекомендується вчитися "відриватися від тексту і час від часу поглядати на аудиторію, ніби посилаючи їй сигнали про те, що ви уважні до неї. Якщо є тип ораторів, які опускають очі вниз, то повинен бути тип ораторів, що свідомо зводять очі вгору. Такий погляд вгору властивий ораторам — філософам, або особам, які говорять при складні предмети і упевнені в тому, що аудиторія їх слухає. Таким чином, набравшись сміливості, дивитися в очі аудиторії і, наполегливо доносячи зміст своєї промови, чесно виявляти осіб зацікавлених і нудьгуючих, позитивно' або агресивно налаштованих. Прагніть відчути настрій слухачів і змінити його на свою користь . Останнє не завжди вдається, але ораторська прихильність, виражена в погляді, зазвичай знаходить винагороду в схвалення аудиторією. Крім того, зосередження на контакті з аудиторією дає змову уникнути зайвого психологічного самоаналізу і переживань, знявши увагу з себе і перевівши її на слухачів. При цьому ораторська скромність близька до сміливості, коли однаково перемагаються і зайва боязкість, і безтурботна зухвалість, яка миттєво відчуваються і негативно оцінюються слухачами.

Таким чином, мова виникає ще до власне мови, у відчуттях оратором свого тіла, в свідомому управлінні своїм тілом за допомогою розумово-психологічних зусиль під час промови. Мова тіла або тілесно-семіотичні "невербальні" знаки спілкування повинні відповідати деякій суспільно-естетичній нормі (нормативу) поведінки і в той же час виражати особисту (індивідуальну) своєрідність людини, зафіксовану в образі оратора.