Історія України - Пасічник М.С. -
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.

Щодо зовнішньополітичної діяльності гетьмана, то вона сприяла поліпшенню міжнародного становища Української держави. На початку жовтня укладено вигідний договір зі Швецією, хоча його реальна вартість була незначною, бо Швеція пішла на зближення з Річчю Посполитою. Було відправлено посольство до Порти з проханням заборонити ханові нападати на Україну, зроблено кроки до порозуміння з Кримом. Переговори з С. Беньовським завершилися домовленістю про те, що обидві сторони утримуються від ворожих дій і визнають кордон, який для України проходив рікою Случ, а для Польщі — рікою Горинь.

І. Виговський та його найближче оточення добре розуміли, що чвари й розбрат між українцями часто інспірує своєю політикою Москва. Старшина Ю. Немирич у "Маніфесті до володарів Європи" (1658 р.) звинувачував царську адміністрацію у порушенні положень Березневих статей 1654 р. щодо української автономії, в підтримці опозиційних сил і партій, а отже, й у роздмухуванні міжусобної війни, в постійній загрозі збройного втручання в "малоросійські" справи, у спробі накинути ярмо на Україну. Він застерігав, що "московити" виношують намір "...приєднавши нас до себе, зробити союзниками по рабству", а в листі до герцога Адольфа Іоана, брата шведського короля Карла X Густава, від 11 жовтня 1658 р. зазначав: "Московити звалили на нас тяжче ярмо, ніж те, що від нього не так давно хотіли звільнитися козаки, котрі боролися з поляками за віру і свободу".

Разом з тим на рубежі 1657—1658 рр. окреслився новий аспект у зовнішньополітичній діяльності Івана Виговського, що зумовлювався поверненням до Речі Посполитої. Як відомо, така політика зародилася під час міжусобної війни, потаємно спровокованої Москвою, яка оволоділа й Литвою і змушувала Річ Посполиту виконати необережно дану раніше обіцянку, про те, що польський уряд на найближчому сеймі ухвалить рішення, згідно з яким рід Романових буде визнаватися наступником католицької Речі Посполитої. Український гетьман побоювався такої комбінації. До гетьмана доходили чутки, що і Швеція шукала порозуміння з Москвою і вже зробила певні кроки до таємного з нею договору. Юрій Любомирський, один із найконсервативніших тодішніх польських політиків, визначив справжню причину цього повернення Виговського до Польщі. Гетьман розумів, що взаємини з Москвою зайшли в глухий кут і для виходу з цього становища шукав опори, намагаючись спочатку допомогти Польщі встановити добрі стосунки з сусідніми державами, а в нагороду за це сподівався, що польський уряд з вдячності дасть йому змогу об'єднати всі українські землі.

Такий фінал десятилітньої боротьби для багатьох українців і справді видавався надзвичайно невигідним вирішенням польсько-українського питання, проте це рішення випливало тепер із зовсім іншого тлумачення того, що відбувалося. Традиційна політична засада польської шляхти, що визначала гегемонію Польщі на неволі українського народу, була вже деяким анахронізмом і втратила свою силу. Тепер той, хто мав серйозний намір врятувати Річ Посполиту, не міг і думати про союз з Україною без ширших, автономно політичних поступок. Для польських патріотів тільки така позиція видавалася єдиним порятунком. Отже, в результаті десятилітньої війни відбулися зміни у сфері політично-національних стосунків і, врешті, ворожі сторони дійшли до порозуміння.

У самій польській короні проекти союзу з великим задоволенням зустріла дрібна волинська, подільська і брацлавська шляхта, яка протягом 10 років вагалася в непевності двох впливів і весь тягар війни переносила на собі. Як за Б. Хмельницького, так і за І. Виговського для неї не настали ліпші часи, і вона терпіла ще більші утиски від польських і українських військових постів, що стояли у бойовій готовності в межиріччі Горині й Случа. У своїх благальних листах вона звертається, з одного боку, до гетьмана з проханням взяти їх під опіку і забезпечити спокійне життя, а, з другого, — просить відомого в Польщі з давніх зв'язків із козаками за Б. Хмельницького Станіслава Беньовського якнайшвидше довести до кінця дану угоду. Вороже настроєна до цієї угоди була лише литовська шляхта. На початку 1658 р. гетьман І. Виговський відрядив львівського купця Т. Томкевича з листами до короля та інших сановників з повідомленням про намір порозумітися з Річчю Посполитою. Томкевич мав доручення усно засвідчити "покору" гетьмана під час зустрічі з королем. Водночас гетьман відрядив посольство до хана з пропозицією поновити договір, який в минулому мав з Кримом Б. Хмельницький. При цьому він поставив вимогу, щоб після підписання договору татари приєдналися до його виступу проти Москви. Хан погодився з цією вимогою і уповноважив Карач-бея підписати угоду.

Які ж фактори Івана Виговського змусили розірвати стосунки з Москвою і повернутися до підданства польському королеві? Виявлені в джерелах документи, на думку В. Степанкова, не дають однозначної відповіді на це непросте питання. Однак важко погодитись з тією думкою, що гетьман одразу ж почав реалізацію задуманого плану об'єднання з Річчю Посполитою або що "непереможні обставини" штовхали його в "обійми Польщі". Ситуація була значно складнішою, і її не можна зводити лише до дії тих чи інших обставин. Джерела не засвідчують того, що Виговський з самого початку виношував якісь попередні плани щодо участі Війська Запорозького у війні Речі Посполитої проти Москви.

У 1658 р. у Гадячі І. Виговський підписав угоду з представниками польської держави. Згідно з нею Українська держава об'єднувалась з польською. У соціально-економічній сфері вона передбачала відновлення тих форм феодального землеволодіння, що існували до початку національно-визвольної війни поневолення селян і міщан, а також повернення панів до їхніх маєтків. Козакам, "як людям рицарським", підтверджувалися усі права і вольності. Вони звільнялися від сплати податків і виконання повинностей, підлягали лише гетьманській юрисдикції, здобували дозвіл на "виробництво напоїв". За гетьманським клопотанням щонайбільше по сто козаків з кожного полку могли здобути шляхетство. Разом з цим вони мали право жити лише в тих місцях, де були до 1648 р. Для карбування грошей з зображенням королівської особи дозволялося відкрити карбівню.

В українських землях, згідно з договором, відновлювалися всі права православної церкви (куди "сягає мова народу руського"). Римська церква на території Руського князівства діставала однакові права з православною. Щодо унії, то в одних випадках передбачалося її збереження, в інших — вона підлягала ліквідації не лише в Україні, айв Литві та Речі Посполитій. Уніатам давали змогу вибрати віросповідання — грецьке чи римське. Щодо освіти, то дозволялося відкрити дві академії (з такими ж правами, як і краківська) і не обмежувалось відкриття середніх шкіл та друкарень.

Зміст угоди свідчить, що вона, по-перше, узаконювала розподіл українських земель на дві частини і унеможливлювала їх об'єднання в межах національної держави. По-друге, докорінно змінювала чинний політичний устрій Української козацької держави і зводила нанівець її автономію. Уряд князівства втрачав самостійність у проведенні внутрішньої політики і позбавлявся права на зовнішню політику. Зрозуміло, що козацька рада втрачала функції верховного законодавчого органу. Відновлення польської форми адміністративно-територіального поділу вело до ліквідації національного адміністративно-територіального устрою — полко-во-сотенного. По-третє, угода передбачала ліквідацію створеної в ході війни моделі соціально-економічних взаємин. Козацтво відходило на другий план, оскільки основне місце тепер посідала шляхта. Відновлювалися велике і середнє феодальне землеволодіння, фільварково-панщинна система господарства, кріпацтва та інші форми визиску населення. По-четверте, реалізація угоди погрожувала вибухом народного повстання — адже основна маса населення не могла миритися з втратою своїх завоювань. По-п'яте, угода ознаменувала розрив договору 1654 р. з Москвою і несла загрозу втягнення руського князівства у війну з Москвою, в якій довелося б захищати не стільки національні інтереси, скільки інтереси Литви і Речі Посполитої.

Звісно, немає ніяких підстав оцінювати Гадяцький трактат як якусь визначну пам'ятку української і польської політичної думки. Його основні положення (за В. Степанковим) запізнилися принаймні на сто років. Можна було б говорити про їхнє прогресивне значення під час підписання Люблінської унії, і то за умови, коли б усі українські землі об'єднувалися в межах Руського князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: "Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська?"

Звичайно, прихильники відповідали: "Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійносте!, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподрлима...".

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!

Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося "заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віл енський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьєв знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців"

Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова-Ростоцького захопили в полон "полковника могилівського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані "на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її у куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій князівства, яке своєю чергою разом з Польщею і Литвою створило триєдину федеративну державу Річ Посполиту. Тепер же, коли внаслідок національно-визвольної війни козацька держава домоглася незалежності і у переговорах з Москвою здобула визнання - за собою статусу фактично незалежної держави, Гадяцький трактат був кроком назад, бо не лише перекреслював основні соціально-економічні завоювання народних мас, а й зовсім відхиляв державний суверенітет козацької України. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що польська сторона не погодилася на державну рівноправність України, дала тільки автономію для Наддніпрянщини, усувала все те, що нагадувало б українську державність, а сам трактат був новим виправленим виданням Зборівської угоди 1649 р.

Щоб трактат, підписаний в Гадячі, набрав юридичної сили, треба було, щоб його затвердили польський сейм, сенат і заприсягли король та інші державні представники.

Противники трактату доводили: "Україна, давна провінція Річи Посполитої, умовляється з нею немов чужа країна... Бачимо, що Руське Князівство буде зовсім незалежною державою, тільки слава, що злучене з Річчю Посполитою... Чи можемо сподіватися, щоб український гетьман був вірним королеви і Річи Посполитій, коли він матиме трохи не царську власть та кілька десятків тисяч війська?"

Звичайно, прихильники відповідали: "Нам треба згоди. В нас три вороги. Не треба вважати, що вони бажають самостійності, хочуть власного уряду. Та спілка буде така, яку вже маємо з Литвою. Нехай нарід народом не верховодить: через те й буде ціла наша держава, бо перевага доводить до ворохобні. Часто під видом свободи гнетуть других і через те повстає колотнеча. Коли ми поєднаємося, то наша сила буде неподолима...".

У Варшаві, куди прибуло козацьке посольство на чолі з Ю. Не-миричем, після місячних дебатів Гадяцький договір був ратифікований сеймом, що вселяло надію, що Гадяцька унія нарешті започаткує новий період у міжнаціональних стосунках на Сході Європи. Скільки було в ті дні мрій і політичних проектів, яким не судилося збутися!

Обидві палати, сейм і сенат, затвердили Гадяцький договір. Після цього відбулося "заприсяження". Спочатку присягав король Ян Казимир, потім примас Польщі, відтак віденський єпископ, три великі гетьмани (2 коронні й 1 литовський), 2 великі канцлери (коронний і литовський), 2 підканцлери і маршалок посольської палати, наприкінці козаки (між ними були два Виговські — Костянтин і Федір, Юрій Немирич, Верещака, Носач та ін.).

Але саме тоді в Україні розпочалося велике протигетьманське повстання. Запорожці висунули нового претендента на булаву — Юрія Хмельницького. До повстанців приєдналися полковники І. Богун, Т. Цицюра, В. Золотаренко, Я. Сомко. Т. Цицюра захопив Переяслав, знищивши при цьому гетьманську піхоту, яка захищала місто, і запросив до себе Трубецького. Того не треба будо просити двічі — 27 вересня московське військо вже крокувало вулицями Переяслава. Повстання супроводжувалося цілковитим знищенням гетьманських регулярних частин, які складалися переважно з українців. Вважають, що повстанці вбили тоді 3 тис. найманців.

Але реальні втрати були далеко більшими. Лише регулярний полк Груші втратив повністю 12 хоругв (кожна хоругва налічувала від 100 до 200 вояків). Воєвода Шереметьев знищував непокірні міста: було спалено Гоголів, Вороньків, Трипілля, Стайки, Макарів, Горностай-поле, загинуло багато мирних мешканців.

Погано йшли справи і в Білорусі. Залишені тут полковники не змогли вчинити ефективного спротиву: московські війська князя Лобанова -Ростоцького захопили в полон "полковника могил І. Виговського, гомельського та чауського" Івана Нечая та полковника бихівського Самуїла Виговського. У полоні опинилося також багато родичів гетьмана — Василь, Данило, Ілля, Юрій. 12 грудня всі вони, за винятком Данила, були заслані "на великую реку Лену, в Якутский острог", куди прибули 24 травня 1660 р. Брат гетьмана Данило Виговський був закатований десь під Калугою — його навіть не довезли до Москви. Йому повідрізували пучки, вертіли свердлами у вухах, очі залили сріблом.

Війна 1658—1659 рр. мала для України катастрофічні наслідки: сотні зруйнованих міст і сіл, десятки тисяч загиблих і найголовніше — знищення молодої державності й перетворення її У куцу автономію.

Сьогодні багато сперечаються: були чи не були геополітичні підстави для виникнення Української держави в XVII ст., чи взагалі могла вона існувати в оточенні трьох наймогутніших імперій тогочасного світу? Безперечно, Україна з її величезним потенціалом мала всі шанси для досягнення незалежності. Єдина причина, яка заважала цьому, — внутрішній розбрат, неспроможність об'єднати всі національні сили у моноліт.

Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО
Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.
Звичаї та обряди українського народу.
Розвиток мистецтва в XVI—XVII ст. та його характерні риси.
Народне пластичне мистецтво.