Історія України: відповіді на екзаменаційні білети - Лазарович M.B. -
32. Боротьба гетьмана Петра Дорошенка за незалежність і територіальну цілісність Української держави

У сер. 1660-х років Українська держава внаслідок між-старшинських усобиць опинилася перед загрозою повної катастрофи. її фатальний розкол на дві окремі частини дедалі поглиблювався. І все ж серед цього безладу й зневіри знайшовся лідер, мета життя якого полягала в об'єднанні всіх українських земель у складі незалежної держави — гетьман Петро Дорошенко (1665—1676).

Вважаючи головною метою визволення й об'єднання всіх українських земель в єдиній незалежній державі, новообраний гетьман змушений був виходити з тогочасних несприятливих реалій, коли розколоту Україну контролювали Московія і Польща. Тому насамперед необхідно було зміцнити гетьманську владу в Правобережній Україні, заручитися підтримкою народу, а тоді приступати до реалізації основного завдання.

Та воювати самотужки проти таких потужних держав, як Польща й Московія, було неможливо, потрібні були союзники. Тому гетьман розпочинає діалог з Кримським ханством про військовий союз і Туреччиною — про політичний протекторат.

Восени 1666 р. П. Дорошенко, очевидно, отримавши перші звістки про зміст Андрусівських перемовин, які фактично загрожували вже міжнародним поділом Української держави, стає на шлях відкритого розриву з Польщею. Запросивши на допомогу татар, він витіснив поляків із Поділля і дійшов до Галичини. Вирішальні події розвивалися біля села Підгайці на Тернопільщині, де козацьке військо разом із татарською ордою та турецькими яничарами оточило польську армію. Перемога була близькою, але на заваді стала недолуга політика кошового І. Сірка, який разом із запорожцями напав на Крим. Дізнавшись про це, татари пішли на мирову з поляками, отримавши дозвіл брати ясир з українських земель. П. Дорошенку нічого не залишалося, як також підписати 19 жовтня 1667 р. договір, який передбачав визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків тощо. Водночас Польща змушена була визнати автономію Правобережної України.

Зазнавши невдачі в справі возз'єднання українських земель у боротьбі з Польщею, П. Дорошенко вирішив спробувати щастя на переговорах з Московією наприкін. 1667 — на поч. 1668 рр. Однак цар не ризикнув опинитися віч-на-віч з об'єднаною Україною на чолі з енергійним гетьманом, воліючи дотримуватися Андрусівського перемир'я.

Сприятливі обставини для реалізації політичної програми гетьмана П. Дорошенка склалися в сер. 1668 р., коли в результаті антимосковського повстання на Лівобережжі більша його частина була звільнена від окупантів. За таких умов правобережний гетьман, заручившись підтримкою татар та значної частини лівобічної старшини і козацтва, здійснив похід на Лівобережну Україну. Після вбивства І. Брюховецького Козацька рада обрала П. Дорошенка гетьманом возз'єднаної Української держави. Це був момент його найбільшого тріумфу.

Та, на жаль, успіх тривав недовго, незабаром почалися невдачі. Ні Московія, ні Польща не збиралися миритися з втратою українських земель. П. Дорошенко довідався про вторгнення польських підрозділів па Брацлавщину, тому був змушений покинути Лівобережжя, щоб рятувати ситуацію. На Правобережжі він отримав ще одну лиху звістку: претензії на гетьманську булаву заявив запорізький писар Петро Суховій (1668—1669), підтриманий Запоріжжям та Кримом. Та най дошкульні того удару П. Дорошенко отримав із Лівобережжя, де більшість старшини на чолі з раніше призначеним ним наказним гетьманом Дем'яном Многогрішним перейшла на бік Москви. Шанс возз'єднання України знову було втрачено.

Такий перебіг подій змусив П. Дорошенка до тіснішого зближення з Туреччиною. У березні 1669 р. у Корсуні було скликано Генеральну старшинську раду, яка схвалила прийняття турецького протекторату. Тексту українсько-турецької угоди не збереглося, але аналіз інших джерел засвідчує, що Українська держава мала об'єднати у своєму складі всі українські землі, передбачалися Гарантії забезпечення національно-політичних і релігійних прав України.

Прийняття турецького протекторату не полегшило становища правобережного гетьмана. Як і раніше, багато клопоту завдавав П. Суховій, а згодом проголошений замість нього новим гетьманом Михайло Ханенко (1669—1674), який був прихильником утвердження козацької республіки під зверхністю польського короля. Восени 1671 р. поляки спільно з М. Ханенком розпочали наступ на Правобережжя, захопивши до кінця жовтня майже всю Брацлавщину.

На допомогу гетьману П. Дорошенку в червні 1672 р. на чолі понад 100-тисячної армії вирушив турецький султан. Протягом кількох місяців союзники оволоділи Поділлям, Волинню і частково Галичиною. 18 жовтня вони змусили польського короля підписати Бучацький мирний договір, який, серед іншого, передбачав визнання Польщею Українсько! держави "в старих кордонах" та перехід Поділля з Кам'янцем і частини Галичини з Чортковом до Туреччини. Такі умови негативно позначилися на настроях П. Дорошенка. Адже вони, по суті, обмежували терени Української держави лише Брацлавщиною і Південною Київщиною. Волинь, Північна Київщина і Галичина й надалі мали залишатися у складі Речі Посполитої.

Розчарувавшись у турецькій протекції, гетьман прагнув знайти порозуміння чи то з Польщею, чи то з Московщиною, домагаючись від них широких автономних прав для України. Однак переговори з цими державами не увінчалися успіхом. Безвихідь посилювалася нескінченними воєнними діями, що велися на українських землях. Правобережна Україна перетворювалася на згарища і руїни. За таких умов П. Дорошенко 19 вересня 1676 р. зрікся влади на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича.

На жаль, після зречення П. Дорошенка від гетьманства українські землі так і не об'єдналися під булавою І. Самойловича. Цьому завадила Туреччина, яка проголосила гетьманом Правобережжя Ю.Хмельницького (1677—1681). Остаточний поділ України був затверджений 16 травня 1686 р. "Вічним миром" Московії і Польщі, який підтверджував Андрусівське перемир'я 1667 р.

Отже, Українська національна революція 1648— .1676 рр. зазнала поразки, причинами якої насамперед були внутрішня міжусобна боротьба та зовнішня агресія. Українцям так і не судилося створити в етнічних межах свого проживання незалежну соборну державу. Вдалося лише зберегти державні інституції на теренах Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Московщини.

33. Становлення Гетьманщини. Дем'ян Многогрішний та Іван Самойлович
34. Гетьманування Івана Мазепи. Полтавська катастрофа
35. Гетьман Пилип Орлик та його Конституція
36. Обмеження політичної автономії України в першій половині XVIII ст.
37. Остаточна ліквідація автономного устрою України в другій половиш XVIII ст.
38. Слобідська та Південна Україна в козацько-гетьманську добу
39. Правобережні та західноукраїнські землі в другій половині XVII — XVIII ст. Гайдамацький та опришківський рух
40. Культура України в другій половині XVII — XVIII ст.
41. Політика російського царату на українських землях наприкінці XVIII — першій половині XIX ст.
42. Початки національного відродження в Наддніпрянській Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. Кирило-Мефодіївське братство