Козацькі вожді України - Сушинський Богдан -
Павло Носковський, полковник, головнокомандувач козацького війська в Австрійській імперії.

В угоді, яку полковник Носковський підписав з австрійським урядом, його названо так: "Головнокомандувач війська, випробуваний королем Польщі та імператором". Серед тих козацьких полководців, що діяли поза межами України, постать полковника Носковського чи не найцікавіша. Йому та його воїнам випало брати участь в 30-літній війні на боці Австрії. З публікацій, що їх зробив дослідник О. Баран за матеріалами віденських архівів, та досліджень В. Сергійчука, історія експедиційного корпусу Павла Носковського вимальовується така. В Австрії вже знали, що то таке є - козацька військова сила. Звідки? Бо козацькі підрозділи не раз бували в складі польських військ, що їх король посилав на допомогу Фердинанду II. Навіть збереглися свідчення, що австрійський головнокомандувач Валленштайн делікатно підказував королеві, щоб той надсилав до Австрії козаків - вони здавалися йому надійнішими за поляків. А король не був проти. Козаків він радий був посилати, куди завгодно, аби тільки менше їх лишалось у Речі Посполитій.

У жовтні 1635 року під командуванням Носковського в Австрії вже зібралося понад 4 тисячі українських воїнів. Усі вони пройшли там нетривалу підготовку, під час якої їх призвичаювали до методів війни регулярної армії та до армійської дисципліни.

Коли в Парижі дізналися, що козацьке військо рухається до Рейну і що воно воюватиме проти Франції, кардинал Рішельє спробував домовитися з представниками польського уряду, щоб той відкликав козаків на батьківщину. Та у

Варшаві сказали: "Пардон, ці козаки не є регулярним військом Речі Посполитої. Вони найманці. Ото ж, за всієї нашої поваги до Франції...".

Перше бойове хрещення козаки полковника дістали в Люксембурзі. Носковський розумів, що козакам миліша їхня власна тактика, дуже наближена до партизанської. її українці й почали додержуватись у боях проти французів та шведів, що діяли на цій ділянці фронту. Відомо, зокрема, що в першому ж бою козаки розпорошили великий шведський загін і здобули три прапори. Такі трофеї у Європі завжди були ознакою розгрому.

Тримались власної тактики вони й у бою під містом Понта-Мусон. Козаки басували кіньми попід брамою, вдаючи, що готуються до штурму; обстрілювали вежі й стіни з мушкетів. Французам це набридло, і вони вирішили раз і назавжди відучити українців від звички докучати оборонцям міста. Повиходивши за стіни фортеці, французи рішуче вдарили на козаків. І були приємно вражені тим, як швидко войовничі українці почали від них утікати. Це ж бо ті, про яких уже пішли чутки, ніби вони неперевершено хоробрі та завзяті.

Про одне тільки не подумав гарнізон: що їх елементарно заманюють у пастку. Щойно французи втяглись у приміську долину, за якийсь там лісок, як з зусібіч на них налетіли інші козацькі підрозділи. І весела гонитва зі свистом та гуками перетворилася на різанину. Багатьох козаки порубали, багатьох полонили. За фортечні мури пощастило повернутися якійсь жменьці.

Так само завзято воювали козаки і в провінції Шампань, де, розгромивши кілька французьких загонів, здобули значні трофеї. Під містом Ландау козаки, разом із загонами найманців-хорватів, ішли в ар'єргарді австрійської армії. Це вони затримали наступ французів і таким чином допомогли армії імператора без значних втрат перейти на нові позиції. Одначе цього всього ніхто не поцінував: Австрія заборгувала козакам за цілих півроку служби. Що мали діяти за таких обставин козаки? Звичайно ж, бунтувати. Ухвалили собі кидати австрійську армію та вертати додому. До планів австрійців це не входило: ситуація надзвичайно складна, кожна шабля та ще така, як козацька, - аж ніяк не до втрати. Розпочалися переговори між австрійським командуванням і польським урядом. Посол Польщі у Відні звернувся до полковника Носковського з листом: мовляв, погамуй своїх хлопців, а гроші вам видадуть.

Носковський і сам не квапився в Україну. Бо з чим мав повертатися? Поєднуючи тактику дипломатії з тактикою погроз, він змусив австрійський уряд вкласти з ним новий контракт, а головне - повернути значну частину боргу. При цьому понад тисячу козаків - хворих та поранених - відправили додому, а зо три тисячі, на чолі з тим таки Носковський, влилося до військ фельдмаршала Геца. Але і в складі корпусу австрійського фельдмаршала українські козаки залишалися самостійною бойовою одиницею, підлягаючи наказам тільки полковника Носковського. Очевидно, якби полковник і інші козацькі офіцери забажали того, вони взагалі могли б перейти на службу в австрійській армії, прийнявши австрійське підданство Проте Носковський наміру такого не виявляв.

Ще чимало пригод чатувало на це закордонне товариство. Фельдмаршал не раз відзначав надзвичайну відвагу українців. Але уряд, як і перше, платні козакам не давав. Полковник Носковський з кількома офіцерами навіть побував на прийомі в імператора. Можна уявити собі, що пробитися до імператора полковнику-найманцю було нелегко. Але Носковський виявився наполегливим. Та й фельмаршал Гец допоміг.

Імператор повівся з ним чемно, вислухав, похвалив за хоробрість, подякував за допомогу. Та коли дійшлося до козацької платні, холодно пообіцяв. Мабуть, наперед знаючи, що платити нічим.

Поклавшись на обіцянку (воно ж ніби слово королівської особи!), козаки отаборилися в Сілезії, поблизу міста Графенберг, і почали чекати. Грошей, звичайно. А дочекалися австрійських військ під командуванням графа фон Мансфельда. Розуміючи, що тримати козаків на території імперії небезпечно, це військо, після кількох сутичок, витіснило - скажемо так, - козаків за межі Австрійської держави.

Кажу "витіснило", оскільки козаки не хотіли провокувати австрійців на справжні бойові дії і, по суті, лише демонстрували опір.

Отак, досить конфузно - і передусім для тих, хто козаків наймав, а плати не дав, - закінчилася участь військ полковника Павла Носковського в загальноєвропейській війні. Але це аж ніяк не применшує ролі козаків, не накладає карбу на їхню хоробрість і доблесть. І нам слід пам'ятати, що існував такий козацький головнокомандувач - полковник Павло Носковський, який воював і в Австрії, і в Франції та Люксембургу. Тобто, по суті, в особі полковника Носковського маємо полководця європейської ваги.

І ще одне. На жаль, навіть у повстанській армії Богдана Хмельницького - підкреслюємо: армії, а не повстанському війську - не існувало звання "генерал", що мало вже поширення по багатьох арміях світу. Найвищим званням залишався "полковник". Крім гетьмана, звичайно. І це частенько збивало з пантелику іноземців, які не зовсім розуміли, з ким вони мають справу в особі того чи того полковника. Заводить на манівці й сучасників. Так от: полковник Носковський, за всіма вимірами європейських армій, мав би зватися генералом. Так само, як згодом повинні були б мати генеральські звання й славетні полковники армії Хмельницького: Кривоніс, Богун, Глух...

Як склалася подальша доля бойового полковника Павла Носковського, "головнокомандувача війська", ми, на жаль, не знаємо. Зате вже добре знаємо, що забувати таких полковників-полководців не повинні. Це - воїнська слава українського козацтва.

КАРПО ПІВТОРАКОЖУХА, полковий осавул, гетьман повстанської армії.
Максим Гулак, гетьман повстанської армії.
Іван Барабаш, наказний гетьман реєстрового козацтва.
Книга Друга. Клейноди козацької слави.
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ
Богдан Хмельницький, гетьман Визвольної армії, Великий гетьман України.
Іван Виговський, генеральний писар, гетьман України.
Максим Кривоніс, полковник черкаський, перший полковник визвольної армії.
Іван Богун, полковник вінницький, наказний гетьман визвольної армії.
Филон Джалалія, полковник прилуцький, полковник кропивнянський, дипломат, наказний гетьман визвольної армії.