Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Іван Брюховецький, кошовий гетьман, гетьман Лівобережної України.

Іван Брюховецький, кошовий гетьман, гетьман Лівобережної України.

Кар'єра гетьмана Івана Брюховецького (р. н. невід. - помер 1668) здається чи не найдивовижнішою з-поміж кар'єр усіх гетьманів та кошових отаманів України. На відміну від інших державників того часу, він не був ні січовиком, ні реєстровим козаком. Не вкрив себе славою й у визвольній війні. Не став героєм народних пісень і дум. Був лише до самої смерті Богдана Хмельницького вірним його джурою (служником). Нехай навіть, як твердять деякі дослідники, старшим. Але на що він міг важити в такій постаті? Та ні на що. Хіба лишень на те, щоб і по смерті пана зостатися служником при його нащадках.

Так воно, власне, й сталося. Гетьман приставив його до свого сина. Відтак Брюховецький поїхав з Юрасем Хмельниченком, як називали Богданового сина козаки, до Києва, жив з ним на одній квартирі, виконував обов'язки джури.

Можливо, й звікував би отак у служниках, і навряд чи й пам'ятав би хтось його ім'я, якби не щасливий випадок.

Побачивши, що Іван Виговський, який мав бути лише регентом, порушив заповіт покійного Богдана і, скликавши Раду, привласнив собі гетьманську булаву, Юрій Хмельницький вирішив поскаржитись на нього запорозьким козакам. Адже тільки вони ще здатні були хоч якось приборкати Виговського, якого Ю. Хмельницький вважав самозванцем.

Але кого послати на Січ? Та кого ж іншого, як не відданого джуру Івана Брюховецького? Він, родом з небагатих, якоїсь пристойної освіти не здобув, але говорити вмів красно - такий уже хист від Бога мав. А понад те молодий Хмельницький довіряв своєму служникові цілковито, може, навіть більше, ніж комусь із родичів. І Брюховецький на Січ поїхав.

Там його зустріли не як служника. Його пошанували як представника гетьмана Юрія Хмельницького. Не виникає жодних сумнівів у тому, що Брюховецький справді допоміг Юрію Хмельницькому повернути собі булаву. Козаки прислухалися до його скарги та до красномовних пояснень Брюховецького.

Проте до свого пана Брюховецький уже не повернувся. Відчувши, що на Січі до нього ставляться з повагою - як до людини, свого часу наближеної до Б. Хмельницького, він залишився. До того ж, він справді знав чимало таємниць славетного гетьмана і вмів яскраво переповісти різні історії з життя "батька Богдана", та й був таки "своїм" - не з панів. Одне слово, зоставшись на Січі, Брюховецький невдовзі здобув репутацію * душі товариства", і йому довірили, на певний час, можливо, не без допомоги Юрія Хмельницького, навіть булаву кошового гетьмана.

А щойно доскочивши цього, Брюховецький свого пана зрадив.

Подумав, мабуть, що настав тепер час і таких, як він. Що й він може поборотися за гетьманську булаву, як це роблять інші, хто тремтів колись перед Великим гетьманом не менше за самого Брюховецького.

Зі служників гетьмана - в гетьмани? А чому би й ні? Під його командою он скільки козацької голоти!

Брюховецький діяв рішуче і не гребував підступом. Поки по обидва боки Дніпра різні полковники чубилися між собою за гетьманство, він з великим загоном козаків прибув до ставки командувача російських військ Ромодановського. Для чого? Та, певна річ, не для захисту свого недавнього пана. Навпаки - щоб допомогти воєводі повалити Юрія Хмельницького" який відступивсь од союзу з Росією.

Ціле військо запорожців на боці воєводи! Це дуже його втішило. Тож коли група козацької старшини - звичайно, з намови медовустого кошового, що зачарував своїм барвистим словом мало не всіх січовиків, - запропонувала Ромодановському висунути Брюховецького на гетьманство, мовляв, відданішого за нього росіяни в Україні ніколи не мали й не матимуть, - той залюбки погодився. Адже саме відданість у Москві цінували найвище.

Б цей час на Лівобережжі з'явився свій наказний гетьман Яким Сомко, давній знайомий Брюховецького - ще з часів, коли Сомкова сестра була першою дружиною Б. Хмельницького. І він, цей Сомко, теж став до бійки за булаву гетьмана України. А хто йому протистояв? Василь Золотаренко. Полковник ніжинський. Брат, уже на той час загиблого, полковника і наказного гетьмана Івана Золотаренка. До речі, рідна сестра В. Золотаренка Ганна була третьою дружиною Б. Хмельницького. Вплутався до колотнечі й ще один зять покійного, Павло Тетеря, гетьман Правобережної України, який прийняв булаву від Юрія Хмельницького. Як бачимо, похапала один за одного за барки вся Богданова рідня.

Не будемо зупинятись на перипетіях боротьби за владу. Скажемо лише, що Брюховецький перехитрував усіх. Бажаючи поставити його, кошового, на місце, Я. Сомко наказав спалити кілька човнів та плотів, якими козаки користувалися для військових перевезень. Це була помилка. І Брюховецький її спритно використав. Як? Написав цареві, що Сомко наказав попалити геть усі човни та плоти, що їх збудовано з наказу його царської величності. Цар, мабуть, не міг собі й пригадати, чи наказував він колись будувати оті кляті човни. Але як уже є така скарга, то щось там за нею криється.

Одне слово, воєвода Ромодановський дістав наказ: Сомка до булави не підпускати. "Чорна Рада" відбулася 17 червня 1663 року. В Ніжині. Сомко й Золотаренко, які віддавна й неприховане ворогували між собою, зчинили там бійку. До них прилучились прибічники того й того. Виникла буча, що аж ніяк не додавала честі учасникам Ради. І тільки Брюховецький дивився на весь цей шарварок спокійно.

Слушної хвилини, коли всім стало ясно, що ні Сомко, ні Золотаренко булави не варті, вірні Брюховецькому січовики підхопили свого кошового на руки понад голови і винесли в центр кола: маєте собі гетьмана! Оскільки всім присутнім по саму зав'язку набридла гризня основних претендентів, вони залюбки пристали на пропозицію запорожців. Уже хоч би тому, що виступив з нею не хто інший, а таки запорожці. До того ж, Брюховецького волів бачити на чолі України і воєвода Ромодановський, а отже й російський цар.

Отак, не вигравши жодної битви, навіть обминаючи поля боїв, спритний служник двох гетьманів Хмельницьких раптом постав на чолі української держави. Щоб зменшити кількість претендентів на булаву, він уже за місяць-два наказав обох полковників - Якима Сомка і Василя Золотаренка - стратити. А добрий десяток їхніх прибічників зі старшини переправив у кайданах до Москви. Щоб там їх навчили "как надародіну любіть", та заслали до Сибіру.

Деякі дослідники твердять, що саме з часів Брюховецького започаткувалася в Україні жахлива традиція: всякого, хто насмів мати власну думку, - до Сибіру. Про існування якого переважна більшість українців до того навіть не здогадувалася.

Незабаром Брюховецький порозганяв таким способом мало не всю старшину, замінивши її вихідцями із запорізьких низів. Україна дістала змогу чи не першою в світі стежити за цікавим експериментом: сірома, яка ще вчора затято галасувала про утиски адміністрації та військової старшини, сьогодні сама збиткувалася з простого люду. Залосівши вакансії територіально-адміністративних полковників, писарів, сотників, вона похапцем збагачувалася, вчилася писати доноси, випрошувала села та хутори, колінку вала від щастя, здобувши хоч якесь "сопричисленіє" до російського дворянства. Брюховецький зі свого боку ревно дбав про те, щоб дворянами стали всі полковники, яких він призначив.

А ще експеримент переконав народ у тому, яке воно страшне лихо: часто змінювати адміністрацію, та ще й давати при цьому владу голоті, сіромі - "черні", як віддавна і в усіх країнах називали тих, хто шляхом бунту, галасу, розбою, а не шляхом чесної праці, прагнув поліпшити собі добробут. Бо для того, щоб якомога швидше забагатіти, ця "чернь" визискувала й утискувала населення набагато лютіше, ніж це робили багаті попередники.

Згодом, майже через три століття, такий самий експеримент провели в Україні комуністи, створюючи нову, партноменклатурну аристократію. До чого це призводило, ми бачили. Але тоді, в XVII столітті, народ прозрів значно швидше за нас. Соціальне напруження почало наростати з таким прискоренням, що Брюховецький відчув: треба щось діяти. Але що?

Він знову звернув погляд до запорожців, які ніколи особливої любові до Московії, як і до інших чужинців, не плекали. Прислухався й до народу, що дедалі гучніше обурювався зі свавілля російської та його власної адміністрації. Побачив, що назріває повстання. І зміркував: буде краще, коли його очолить він сам, зі своїми прибічниками. Очолить, але скерує в інше русло - на боротьбу за незалежність. Так він, Брюховецький, стане загальновизнаним гетьманом в Україні - яким був колись його пан.

Й ось тут можна дещо спростувати із закидів наших класичних істориків Брюховецькому. Майже всі вони одностайні в думці, що він вислужувався перед Москвою. Тим часом, ми бачимо, що незалежно від мотивів, які спонукали Брюховецького до бунту, саме поривання до непідлеглості України вже мало в собі щось позитивне. Відзначимо цей момент, і повернімось до теми.

Ще коли Брюховецький був кошовим отаманом, гетьман Я. Сомко скаржився на нього цареві та російським можновладцям:

" Чого раптом Брюховецький називає себе гетьманом? У Запоріжжі бувають лише кошові отамани. Брюховецькому не можна вірити, бо він наполовину лях, був ляхом і охрестився, а у війську не служив і козаком не був, слугував Богданові Хмельницькому, й наказано було йому бути у дворі, а на війну Богдан його з собою ніколи не брав".

У цих словах майже вичерпна характеристика того, як сприймало Брюховецького чимало сучасників та яке уявлення склали про нього згодом історики.

Проте Брюховецький мало цікавився чиїмись оцінками. Він готувався протистояти військам правобережного гетьмана Павла Тетері, якого підтримували війська польського короля Яна-Казимира і наказного гетьмана П. Дорошенка.

А хто ж підтримував Брюховецького? Стряпчий Григорій Косагов зі своїми московітами та Іван Сірко.

На Сірка Брюховецький покладав особливі надії - на його талант, його авторитет. Та коли надіслав йому листа з проханням прибути з військами під Чигирин та ще й привести із собою загін калмиків, які союзне заприязнилися на той час із запорожцями, гуртом виступаючи проти кримчаків, Сірко не прибув. Не те, щоб відмовився виконати наказ, а просто так складалися обставини. А може, й не хотів особисто протистояти Тетері й Дорошенкові, та ще й польському королеві. Навіщо псувати стосунки одразу з усіма? Раптом за тиждень-два доведеться воювати вже під їхнім командуванням?

Замість Сірка, до Чигирина підійшов з невеличким загоном отаман Чугуй. Це дуже зіпсувало настрій Брюховецькому. Але, як показали подальші події, даремно. Чугуй напав на польське військо, коли воно переправлялося на лівий берег Дніпра, і завдав йому неабияких втрат.

В цілому ж кампанія розгорталася на користь Брюховецького.

Його війська відтіснили поляків од Глухова, а далі й розгромили їх у битві під Новгород-Сіверським. Така перемога давала можливість Брюховецькому добре зміцнити свої позиції на Лівобережжі. Але він вирішив, що тепер може остаточно покласти край і гетьмануванню П. Тетері чи П. Дорошенка. Для цього треба передусім захопити Чигирин. Одначе місто виявилось добре укріпленим і мало серйозний гарнізон: крім правобережних козаків, його боронили ще й загони татар і поляків.

Зате Черкаси особливого опору не чинили. Але Брюховецький їх все одно випалив - там стояв вірний Тетері гарнізон. Проте довго втішатися перемогою не довелося, оскільки незабаром і самого лівобережного гетьмана заблокували. В Каневі. Здобути міста військам поляків і гетьмана Тетері не вдалося. Канів залишився в руках Брюховецького і став навіть гетьманською столицею. Але не надовго, і не з волі Брюховецького.

Хоч вороги його згодом з-під Канева відступили, та легше від того гетьманові не стало: він устиг нажити собі ще небезпечніших недругів - серед недавніх друзів-запорожців. Як це сталося? Намагаючись зміцнити союз із Московією, а разом з тим і свою владу в Україні, він запропонував росіянам послати своїх воєвод у Кодак і на Січ. Власне, розчинив двері перед російською адміністрацією, щоб вона охопила вже й території, підлеглі січовикам. Ну, знаєте, до такого свавілля не додумувався навіть польський король, утім, може й додумувався, але реалізувати такого плану жодного разу не наважувався. Бо ж варто було б тільки поткнутися комусь до фортеці Кодак, як усе низове козацтво вибухало гнівом. Розгнівалось воно й на Брюховецького. Тим паче, що Січчю гетьман не обмежився.

Ось як змальовує ситуацію Микола Аркас: "Щоб ще більше підлеститись до московського уряду, Брюховецький прохав царя, щоб по українських городах: у Києві, Чернігові, Переяславі, Каневі, Ніжині, Полтаві, Новгороді-Сіверському, Кременчугу, Кодаку й Острі, навіть на Запоріжжі, були посаджені московські воєводи з ратниками, - щоб вони зібрали усю подать грішми з міщан та з селян, котра досі йшла на жалування козацькому війську, та з кабаків (шинків), що мали позаводити скрізь на Україні, і щоб оддавали усі ті гроші просто в царську казну. Усе це дуже сподобалося московському урядові, а цар, обдарувавши гетьмана і старшину подарунками, зробив його "боярином", а старшину, що була з ним (далі йде перелік прізвищ - Б. С), призведено в дворяне".

Отак добувалися дворянські звання: подать мало не з половини України - та простісінько до царської скрині! А чого тут панькатися?! Втім, "не панькатися" гетьман почав трохи згодом, вже як був у Москві (наприкінці 1665 року). А влітку того року під боком у Брюховецького виникло нове вогнище опору і російським військам, і йому самому - полковник Степан Опара, якому вдалося підняти на бунт два полки і захопити Умань. Війська він поки що мав небагато, але незабаром до нього приєднався загін татар, а головне, його посилено підтримували поляки. Отже, столицю свою Брюховецький мусив перенести до Гадяча і знову низенько кланятися січовикам.

Зрештою, не будемо детально описувати всіх сутичок і передислокацій гетьманових військ - це ситуації в Україні істотно не змінювало. Набагато цікавіші речі діялись наприкінці року в Москві, куди гетьман, уперше в історії України, поїхав з офіційним візитом та великим почтом, що складався з полковників, іншого офіцерства. Що ж пропонував цареві наш славний гетьман? Передусім - передати під владу, царя всі міста Лівобережжя і, як уже мовилося, Січ. А також право на подать. І це тоді, коли за Переяславською угодою, підписаною Хмельницьким, царський воєвода мав бути тільки в Києві.

А чого домагався від царя? Заступництва. Більшого війська. "Сопричислении до боярства і... дозволу одружитися з княжною Долгорукою. Неважко здогадатися, що після продажу під подать цілого Лівобережжя вкупі із Січчю, цар не поскупував ні на титул, ні на княжну. Весілля було!... Мед-горілочку, чи то пак, "водочку, пили!... Одне слово, погуляли хлопці!..

Похмілля настало аж в Україні. Щоб зрозуміти, яким тяжким та болючим воно було, надамо слово ще одному історикові - Д. Яворницькому: "Повернувшись на Україну, гетьман Брюховецький зустрів тут одностайну ненависть з боку простих козаків, українських мас, усього духовенства, зокрема, колишнього друга, а тепер найлютішого ворога єпископа Мефодія, і особливо запорізьких козаків. Разом з Брюховецьким ворогами стали й росіяни". І далі історик додає, що кошовий Іван Жданович навіть написав гетьманові прозоро-погрожувального листа. А московським військам, яких гетьман послав на Січ, довелося звідти втікати.

Та й не тільки звідти. Російські бояри почали заливати людям сала за шкуру скрізь. Той-таки Яворницький наводить красномовний приклад, який не був поодиноким: Полтавський воєвода Яків Хитрово відбирав у козаків коней, виганяв їх у заший зі своїх домів, вибирав їм очі кийком і плював на них, відбирав луки і сіножаті, заслужених козаків обтяжував квартирами для своїх людей, себе величав "наибольшим человеком".

Такими "сверхчєловєкамі" вважали себе й інші російські воєводи, офіцери та й просто солдати. Все це призвело до того, що Лівобережжя зайнялося бунтами, а січовики потягли руку за правобережним гетьманом Петром Дорошенком.

Але сам Дорошенко пообіцяв Брюховецькому поступитися булавою, якщо той піде супроти росіян. Пропозиція, погодьтеся, була принадною. Гетьман Брюховецький раптом відчув, що коли стане на чолі бунтів, які вже й без нього палали по всьому Лівобережжю, він, по-перше, візьме під контроль ситуацію, по-друге, поверне собі довіру населення і запорожців, а там, чого доброго, якщо Дорошенко справді додержить слова, то й стане гетьманом " по обидва боки Дніпра ".

Щоб надати своєму відступництву хоч якоїсь подоби законності, Брюховецький терміново, в січні 1668 року, скликає старшинську раду. І про що ж там ішлося? Лівобережний гетьман ошелешив присутніх повідомленням: козаки перехопили листа, що його російський цар пересилав ханові, А в листі тому правитель Московії підбиває кримчаків - так само, як оце недавно поляків, - на спільний виступ проти України, яку має намір остаточно зруйнувати, всю старшину перебити і назавжди покласти край козацтву.

Чи існував такий лист насправді? Існував. Можливо, не все в ньому мовлено настільки категорично, як про це йшлося на раді, але достеменно відомо, що запорожці таки полонили одного разу російське посольство, з яким до Криму рухався і ханський гонець Магомет-ага. І що серед іншого, росіяни везли й листа ханові. Одне слово, підстави для ухвали Ради знайшлися. Але якою була сама ухвала? Категоричною і незаперечною: російські гарнізони, що перебувають в українських містах, треба перебити, воєвод повиганяти і щоб і надалі не бігати від царя до короля та від короля до царя, прийняти протекторат турецького султана. Ідея учасникам ради сподобалася. Хоч ніхто й не крився з нелюбов'ю до Стамбула та з побоюваннями, що союз із султаном не може бути аж таким надійним та вигідним. Проте іншого виходу тодішні тверезі політики (до них належав і Дорошенко, якого на Раді не було) не бачили. Воно й правда: краще піддатися до слушного часу імперії, що вже показує ознаки занепаду, аніж тій, яка агресивно входить у силу.

Повстанський рух з описаним спрямуванням зародили запорожці на чолі з полковником Іваном Сохою. Вони почали очищати від росіян територію Миргородського адміністративного полку. Соху підтримав полковник Урбанович, що розпочав бойові дії в районі Глухова. А далі пішло-покотилося: повстанці штурмували місто за містом, ті з росіян, що не встигали тікати поза межі України, гинули од шабель. Цар Олексій Михайлович намагався попідпирати свої гарнізони військами і звернувся з цим до Брюховецького. Той мовчав. І цар зрозумів: в Україні тепер не просто бунт черні, а збройний виступ самого лівобережного гетьмана, - і спробував підкупом нацькувати запорожців проти "заколотників". Не допомогло.

Тоді на Україну рушив бєлгородський воєвода князь Григорій Ромодановський, який уже мав чималий досвід боїв з нашим народом. І військо зібрав величеньке. Здавалося б, російський наступ мав би сконсолідувати українське воїнство навколо Брюховецького, І схоже, що так би воно й сталося, якби... не дедалі вищий авторитет правобережного гетьмана Петра Дорошенка. Він не давав на відкуп українських земель московським збирачам податей, не виторговував собі титулів, віддаючи українські міста, а з ними й Січ під владу російських воєвод. Тож чи варто дивуватися, що, тільки-но Дорошенко оголосив, що вирушає на війну з росіянами, щоб не допустити військ Ромодановського до окупації Лівобережжя, як деякі полки негайно приєдналися до нього. А за ними подалися загони запорожців і татар.

Отже, як бачимо, дещо припізнився зі своїм антимосковським виступом Іван Брюховецький. Поладнати із запорожцями та дістати визнання народу він вже не допоміг. Дорошенко ж, відчувши, що сила і правда за ним, ультимативно порадив лівобережному гетьманові: "Віддай свою булаву!"

Повіримо Дорошенкові: порада була вельми слушною. Але замість того, щоб прислухатися до неї, Брюховецький надумався дати бій "порадникові". Мало це статись на Лівобережжі, поблизу Диканьки, оскільки Дорошенко вже переправився через Дніпро і заходивсь порядкувати на теренах Брюховецького.

Можливо цей бій і вдався би Брюховецькому, але до нього не дійшло. Зробили свою справу агітатори Дорошенка, які попереманювали на свій бік переважну більшість тих, хто йшов за Брюховецьким. У його ставці залишився тільки запорозький полковник Чугуй зі своїм невеличким загоном, загін татар та кілька сотень найближчих прихильників. Отже, про битву не стало мови.

Розуміючи це, Дорошенко послав до Брюховецького гінця, в ролі якого виступив сотник Дрозденко. Сотник був чоловіком прямолінійним. Тож до дипломатії вдаватися не захотів - визнав за краще просто заарештувати гетьмана разом з його штабом. Втрутився полковник Чугуй, який спробував відбити Брюховецького. І може, й відбив би. Але тут частина козаків, які ще були коло Брюховецького, раптом почала випоминати йому все: і російських воєвод по українських містах, і боярство, і княжну Долгоруку... Вони не дали Дрозденкові виконати свого заміру: а самі схопили гетьмана й брутально притягли до Дорошенка.

Що діялось далі, ми вже знаємо. Дорошенко наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки йтиме над ним суд. Але при цьому нібито необачно махнув рукою. Козаки, які привели Брюховецького, витлумачили цей жест по-солдатському: мовляв, кінчайте його, хлопці! Накинулися на свого недавнього гетьмана і вбили.

Дехто зі свідків подій каже, що Дорошенко, можливо, лише на показ бідкався з цього приводу. Докоряв: "Що ж не ви хлопці накоїли?! Я ж не це мав на увазі. Як же так, без суду?"І козаки так само на показ чухали потилиці та розводили руками: з ким не буває?! Інші твердять, що все це було щиро, без театральності. Але що сталося, те сталося: гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький відійшов у небуття, а Дорошенко проголосив себе гетьманом "по обидва боки Дніпра*. На місце Брюховецького він призначив Дем'яна Многогрішного, але вже тільки гетьманом наказним. Тобто підлеглим собі, гетьманові всієї України.

автограф гетьмана івана Брюховецького

Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.
Лесько Шкура, кошовий отаман запорізького козацтва.
Данило Єрмолаєнко, полковник переяславський, наказний гетьман.
Іван Ждан-Ріг, кошовий гетьман запорізького козацтва.
Іван Біолковський, кошовий отаман запорізького козацтва.
Демян Многогрішний, наказний гетьман, гетьман Лівобережної України, гетьман сіверський
Євсевій Шашол, кошовий отаман запорізького козацтва.
Степан Вдовиченко, кошовий отаман, польовий гетьман запорізького козацтва, генеральний писар війська запорізького, гетьман війська запорізького.
Василь Дрозд, полковник брацлавський, керівник антипольського повстання.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ