Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Дмитро Горленко, полковник прилуцький, наказний гетьман українського козацтва.

Дмитро Горленко, полковник прилуцькийЮ наказний гетьман українського козацтва.

Дмитро (Лазар) Горленко був одним із тих козацьких полковників, яким довелося взяти участь у Північній війні на боці росіян. Навесні 1706 року, підкоряючись наказові царя, гетьман Мазепа відправив у союзне Росії Литовське князівство ще один корпус, що налічував близько 5 тисяч козаків. Командувати ним довірив досвідченому воякові, полковникові прилуцькому (був ним з 1693 р.) Дмитру Гор* ленку, наділивши його правами наказного гетьмана. Цікаво, що французькі дослідники І. Борщак і Р. Мартель, які приділяють у своєму нарисі "Іван Мазепа" полковникові Горленку лише кілька рядків, називають його "одним з найбільше шанованих провідників козацтва".

До речі, його ім'я виникає в історії України ще в 1669 році, під час міжусобної боротьби Многогрішного, Дорошенка, Суховія. Проте не підтримував якогось одного з претендентів, а помірковано очікував, коли це братовбивство вгамується. І куму своєму, полковнику прилуцькому Івану Маценку радив "бути дволикою китайкою для всякого на час", тобто стримано балансувати між претендентами.

За наказом командувача російської армії фельдмаршала Шереметєва, згаданий корпус поділили на дві частини. Одна з них базувалася під Гродно, а друга під Ригою. Але і там і там козаки зазнавали однакових утисків - і від російських офіцерів, і навіть від солдатів. Дійшло до того, що Горленко мусив їхати з-під Гродно в Батурин, і там, у присутності багатьох полковників, гнівно звинувачувати російське командування в "нахабстві", зверхньому ставленні до козаків. Скаржився, що росіяни силою забирають у козаків коней, принижують українців іншими способами. Відібрали - провокуючи козаків на бунт - коня навіть у нього, командира корпусу. Та найбільше обурювало полковника, наказного гетьмана, те, що, за рішенням Петра І, полки його корпусу мали йти до Прусії, і там переформуватись на драгунські, тобто стати кінними полками регулярного російського війська.

Ця доповідь командира корпусу настільки вразила Мазепу, що він уперше, не криючись, пошкодував, що відкинув пропозицію польського короля Станіслава Лещинського об'єднатися для боротьби проти росіян. Це його шкодування Кочубей згодом використає в своєму доносі на ім'я російського царя.

Хоч частина корпусу зосталась у Литві та Латвії, сам Горленко зі своїм прилуцьким полком повернувся в Україну і незабаром став одним з найактивніших учасників боротьби проти російських військ. Козаків його полку агітувати за перехід на бік шведів не треба було: вони вже стільки натерпілися од росіян, що самі рвалися в бій проти них. Одну сотню його полку разом з іншими козацькими підрозділами залишили для оборони Батурина (і, як на лихо, в ній знайшовся негідник, який, зрадивши товаришів, прокрався темної ночі до росіян і показав таємний вхід до замку), а весь полк під командою Д. Горленка перейшов з гетьманом Мазепою через Десну, приєднався до війська Карла XII і взяв участь у Полтавській битві.

Не кинув полковник Мазепи і при відступі до Бендер. В еміграції він був найстаршим за віком полковником. Козаки, особливо ті, що лишилися з його полку, дуже його шанували. Тож коли по смерті Мазепи було вирішено скликати раду (5 квітня 1710) й обрати нового гетьмана, козацтво запропонувало кандидатуру Горленка.

Шансів він, звичайно, не мав, бо були й впливовіші за нього претенденти зі старшини, скажімо, генеральний писар Пилип Орлик, чи племінник і юридичний спадкоємець майна гетьмана Андрій Войнаровський, та сам факт - Горленка розглядали на Раді як можливого гетьмана - свідчить: він був помітною постаттю мазепинської еміграції.

Не здобувши гетьманської булави, полковник Горленко не став, однак, розгортати опозиційної боротьби - вірно служив Україні. Командував, зокрема, полком у поході гетьмана Орлика на Правобережжя. А 1713 року, коли Орлик виїхав до Бендер, полковник Горленко очолив усе військо, що спів-діяло на Правобережжі з поляками. Гетьман навмисне залишив це військо, сподіваючись, що козаки приживуться тут і стануть йому колись у пригоді.

Горленко справді в еміграцію не повернувся, справді осів на Правобережжі, а згодом, коли репресії росіян до учасників Полтавської битви дещо пригасли, перебрався і на Лівобережжя.

Але, перш ніж сказати про це кілька слів, зауважу, що Горленко виступав в ролі дипломата. Відомо, що в грудні 1711 року він очолював посольство гетьмана Орлика до Стамбула. Мета переговорів полягала в тому, щоб приохотити Туреччину допомогти орликівцям у боротьбі проти Росії. І частково цього досягти вдалося. Принаймні султан наполіг на тому, щоб Росія позбулася права на Правобережну Україну - крім, на жаль, Києва, - залишивши під своєю юрисдикцією тільки Лівобережжя.

А що ж Горленко? Перебравшись, як уже мовлено на Лівобережжя, він був на службі в гетьмана Скоропадського, потім - у Полуботка. Про те, що російські урядовці пробачили йому соратництво з Мазепою та антиросійську діяльність в еміграції, свідчить і той факт, що в квітні 1725 року він був одним з командирів корпусу, який разом з росіянами пішов у Гилянський похід - на територію сучасних Дагестану та Азербайджану (козаки дійшли тоді аж за Дербент). Відомо, що в цьому поході корпус пробув п'ять років.

Можливо, цей тривалий і тяжкий похід виявивсь останнім у житті літнього полковника...

Федір Іваника, кошовий отаман запорізького козацтва.
Филон Лихопій, кошовий отаман, полковник запорізького козацтва.
Іван Скоропадський, гетьман України.
Яків Лизогуб, полковник чернігівський, генеральний бунчужний, генеральний обозний, канцлер України, наказний гетьман.
Петро Сорочинський, кошовий отаман, полковник Війська Запорізького.
Яким Богуш, наказний кошовий отаман запорізького козацтва.
Йосип Кириленко, кошовий отаман запорізького козацтва.
Іван Малашевич, кошовий отаман запорізького козацтва.
Павло Полуботок, наказний гетьман України.
Данило Апостол, полковник миргородський, гетьман України.