Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Трохим Гайдабура, отаман Задунайських та Усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.

Трохим Гайдабура, отаман Задунайських та Усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.

В листопаді 1806 року сталося те, чого давно очікували й задунайські козаки, і в Османській імперії: російський імператор Олександр І наказав своїй Молдавській армії форсувати кордонну ріку Дністер і розпочати бойові дії проти Туреччини. У відповідь, в грудні 1806 року, уряд Туреччини оголосив війну Росії.

Цим подіям передували тривалі політичні баталії та війна нервів. Зокрема, Туреччина все активніше почала втручатися у справи Валаського та Молдавського князівств, намагаючись вирвати їх з-під політичного впливу та опіки Росії, хоча ще недавно, в 1802 році, умовами спеціальної угоди підтвердила право Росії на дипломатичний протекторат (опікунство) над цими територіями.

Упевненості в своїх діях Туреччині додавали успіхи французької армії (в тому числі і в боях з російськими військами), а ще те, що Наполеон давав зрозуміти: він не заперечуватиме, якщо Туреччина витіснить Росію за межі Південного Бугу, тобто повернеться до давніх кордоні Османської імперії.

Розуміючи, що без війни не обійтися, росіяни почали підтягувати до Дністра значні військові контингенти й активно формувати загони з українських "вєрних казаков". Про стрімкість бойових дій свідчить вже хоча б той факт, що 1 грудня російські війська та українські козаки оволоділи Аккерманом (Б.-Дністровським), а вже 9 грудня їм вдалося здобути Кілію. Відтак, на початку березня 1807 року російські війська завдали поразки турецьким частинам під Ізмаїлом, де, до речі, в складі 2 корпусу російських військ під командуванням генерала К. Мейндорфа, воював відомий український письменник Іван Котляревський. Але штурмувати саму ізмаїльську фортецю росіяни не наважилися. Здобули її лише 14 вересня 1809 року. І воювали тоді козаки у військах генерала А. Засса, що перебували під загальним командуванням генерала П. Багратіона, командуючого Дунайською російською армією.

Проте ми не вдаватимемося до подробиць перебігу російсько-турецької війни, а лише нагадаємо, що саме в грудні 1806 року, опинившись на Дунаї, росіяни почали поспішливо створювати Усть-Дунайське Буджацьке військо, прагнучи якомога швидше підсилити свої війська полками українських козаків, котрі досі вдавали, що нібито служать турецькому султанові. А формувати подібне військо вони могли завдяки тому, що великі групи козаків-задунайців почали переходити на бік російської армії, приєднуючись до тих козацьких частин, що вже діяли на боці росіян. Все ж таки воювати проти мусульман, та ще й одвічних ворогів своїх - турків, психологічно легше, ніж проти земляків-українців та єдиновірців-росіян.

Так ось, одну з таких груп, котра ще 23 грудня 1806 року перейшла на бік російської армії, очолював отаман Трохим Гайдабура (за іншими даними - Майдабура). Під командуванням його опинилося трохи більше сотні козаків, тобто сила незначна. Але для росіян важливим був сам той факт, що на їх бік перейшов такий авторитетний отаман, під пернач якого можна було закликати інших перебіжчиків. Козаків вони зустріли досить приязно - ще б пак! Щоб підсилити авторитет Т. Гайдабури, його одразу ж було возведено в офіцерський козацький чин - хорунжого (цікаво, що чин цей він отримав за особистим наказом відомого нам генерала, новоросійського генерал-губернатора Емануїла Ришельє). Чин, щоправда, скромненький, могли б розщедритися хоча б на осавула, але що вдієш. Зате Гайдабурі з його загоном було дозволено перебазуватися під Кілію і розпочати формування козацького полку.

В якому ж становищі перебували в цей час задунайські козаки. Розселені вони були здебільшого між Катирлезьким та Сулинським гирлами (рукавами) Дунаю. З Турецькою владою спільну мову вони знайшли. В 1777 році, згідно з рішенням турецького уряду та з волі султана, всі вони одержали турецьке підданство і, що найголовніше, їм дозволено було відродити Січ, з усіма її традиціями, атрибутами, побутом. Щоправда, не на Дніпрі, а в подунайському урочищі Караорман, але що вдієш, на Дніпрі в цей час господарювали росіяни. А тут - будь-ласка: козаки могли заселяти весь простір від Галаца до Браїли. Але на заваді знову постали росіяни, старовіри-некрасівці, які виявилися їх найлютішими ворогами. В 1785 році, після кількох кривавих сутичок, справжніх боїв, українські козаки, під тиском турецьких урядовців, яким не хотілося доводити справу до винищення українцями й росіянами одні одних, залишили приморську частину дельти Дунаю, але на острові Летя і на березі Катирлезу поселення ті все ж таки вистояли. На той час вже існувала й Нова Кілія (тепер румунське місто на правому березі Дунаю, напроти української Кілії). Частина козаків подалася в австрійські землі в пониззі Тиси, в так званий Банат, але не прижилася там і повернулася в Добруджу, поближче до Дунаю. Отож на той час, як Трохим Гайдабура взявся формувати свій полк, Січі в гирлі Дунаю не існувало. Але було кілька значних поселень. Крім того, значна частина козаків жила за козацьким звичаєм - рибальсько-мисливськими ватагами (куренями).

Козаків на тому відтинку пониззя дунайського, між Кілією та Вилковим, справді виявилося чимало, отож до середини січня під перначем отамана було вже щось із 250 задунайців, котрі офіційно, у зведеннях російського командування, почали називатися "чорноморськими пішими волонтерами". Тобто добровольцями. Та оскільки козацьке військо посилено розросталося, то постало питання: "Що робити з ним далі?" Звичайно, можна просто сформувати з козаків полк російської армії, і всі проблеми. Але з досвіду росіяни знали, що це негайно відштовхне від них українців. Тим паче, що треба було думати про подальшу охорону нового російського кордону, тепер уже по Дунаю. Отже залишалося інше рішення - негайно створювати козацьке військо. І воно було створене. Спочатку - з 18 січня 1807 року - на підставі наказу новоросійського генерал-губернатора Е. Рішельє та командуючого Молдавською армією І. Міхельсона, а вже з 20 лютого - на цілком законних підставах, згідно з Указом імператора Олександра І. Назву це військо отримало Усть-Дунайського Буджацького, що цілком відповідало території базування. А найголовнішим завданням його визначалося: активне збройне та пропагандистське протистояння турецькій Задунайській Січі.

Щоб зробити в очах козаків це нове військо привабливішим, російські генерали та імператор дозволили відродити в ньому той самий устрій, і навіть назви тих самих куренів, що існували на Запорозькій Січі. Ну як тут, скажіть, було не розмріятися українським козачкам, стосовно того, що, можливо, незабаром їм дозволять перейти з усім січовим товариством назад, на Дніпро, та відродити там одвічну козацьку вольницю? Проте росіяни виходили з інших міркувань. Ні на Дніпрі, ні взагалі де б то не було, українське козацтво їм не потрібне. Потрібна лише українська земля. Та ще - шаблі і багнети українських козаків. Створення Усть-Дунайського війська росіяни сприймали, як захід тимчасовий і вимушений. І досить швидко вони це наочно продемонстрували.

Першого удару зазнав від них сам отаман Трохим Гайдабура. Козаки мали всі підстави назвати його на Січовому Колі своїм кошовим отаманом. Але росіяни оголосили, що віднині кошовий отаман і старшина будуть не обиратися козаками, а - ти ж бач! - призначатися російським Військовим командуванням та адміністрацією краю. "Тю на вас!" - обурилися козаки і, почухуючи потилиці, задумалися над тим, що ж воно за козацтво таке, де вже й старшину рідну козакам не дозволено ні обирати, ні, що іноді ще приємніше, - відсторонювати від влади?!

Кого ж призначили кошовим? А давнього старшину, єли-саветградського поміщика Івана Підлесецького, для котрого все це козацтво було лише збіговиськом голоти і на яке він дивився, як міг дивитися поміщик, з маєтків якого чимало кріпаків утекло саме сюди, на Дунай, на козакування. Зате, росіяни вважали його своїм, перевіреним. Під час створення в 1787 році Васильківського Коша на лівому березі Бузького лиману, що офіційно називався "Вєрним войском Запорожским", І. Підлесецький був обраний (призначений) військовим писарем.

Ну а хорунжий Т. Гайдабура? Він залишився серед старшин. І коли, за наказом Міхельсона, військові формування козацтва розосередили трьома групами, одна з яких мала стояти в районі Кілії, друга в районі Галаца, а третя - рейдувати на бойових човнах по Дунаю, він очолив той полк, що базувався під Кілією. Відтак йому знову вдалося відзначитися в очах командування. Наприкінці лютого 1807 року до гирла Дунаю підійшла велика російська флотилія, котра мала добутися до Ізмаїла з військовою силою та припасами. Так ось, отаман-хорунжий Т. Гайдабура взяв цей караван під особисту охорону і, з допомогою козацької флотилії, провів його Кілійським гирлом.

Тобто в даному випадку козаки виступали і в ролі лоцманів, оскільки росіяни не знали гирла, і в ролі моряків ескадри супроводу. На своїх човнах вони могли рухатися попід берегами, заходити в лимани та мілкі, вузькі протоки, вступаючи в сутички з турецькими кораблями та загонами піхотинців.

Варто згадати й таке: в 1807 році генерал Міхельсон звернувся до задунайських козаків з "одкритим прігласітєль-ним листом*, в якому закликав козаків-українців рішуче відмовитися від турецької підлеглості і приєднатися до Усть-Дунайського козацтва. Ясна річ, що живим прикладом такого приєднання (а відтак і найпопулярнішою агітацією для всіх задунайців) був саме приклад переходу на бік росіян отамана Т. Гайдабури. На чому в тім "прігласітєльним" листі й наголошувалося. Все ж таки, як бачимо, постать є постать! Щоправда значна частина задунайських запорожців з недовірою поставилася і до листів генерала Міхельсона, і до листів, які дещо раніше надсилали на Дунай зі своїми гін-цями-агітаторами Захар Чепіга та інші отамани "Войска вєрних запорожцеві. З приводу "щедрих" листів Чепіги навіть існувала така іронічна пісенька:

Харко листи розсилає,

На Кубань-річку зазирає,

Дарує ліси, рибними плесами,

І ще вільними степами.

Відомо, що Кілійській групі Т. Гайдабури (я назвав би її полком), котра налічувала близько 700 козаків, довелося брати найактивнішу участь в бойових діях проти турків. Увійшовши до складу корпусу генерала, графа Андро де Ланжерона (майбутнього градоначальника Одеси), ці козаки проявили себе в облозі Ізмаїла, відзначаючись під час розвідувальних рейдів у ворожий стан та під час патрулювання на Дунаї. Висаджувався Гайдабура зі своїми козаками і на дунайські острови, щоб штурмувати укріплення, витісняючи турків на правий берег Кілійського гирла. Проливали вони кров під час штурму міст Тульча та Ісакча.

За характером бойових дій, полк Гайдабури нагадував дії морської піхоти, яку росіяни використовували для висадки десантів на острови, якими помережане величезне гирло Дунаю. Нагадаю, що на той час у тцрків уже існував спеціальний рід військ - морської піхоти, бійців якої вони називали "азабами".

Найлихіші передчуття, які давно заполонювали душі козаків, справдилися вже влітку 1807 року. Щойно росіяни відчули, що військові дії згасають (у липні 1807 року між Росією та Туреччиною було укладено Слободзейське перемир'я), як імператор Олександр І негайно наказує генералу І. Міхельсону та губернаторові Е. Рішельє ліквідувати Усть-Дунайське козацтво і забути, що воно колись існувало.

. З цього наказу випливало, що всі козаки, які свого часу належали до Задунайської Січі, повинні бути переселені на Кубань, на Харкові "рибні плеси". Тобто подалі від Дунаю, аби знову не подалися на правий, турецький берег його. Тож найімовірніше, що серед цих переселенців виявився і наш отаман-хорунжий Трохим Гайдабура, сліди якого на історичній царині тогочасся так недоречно губляться.

Іван Губа, отаман Задунайських та усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Федір Бучинський, кошовий отаман Усть-Дунайського козацького віська.
Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.
Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
Василь Смик, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Григорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії, Великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморських, Головнокомандуючий російськими військами.
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.
Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Григорій Матвєєв, військовий отаман Чорноморського козацького війська.