Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.

Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.

Він так и увійшов під тим прізвиськом-прізвищем, під яким знали його задунайські козаки - Рогозяний Дід. Зрозуміло, що це лише прізвисько, але так вже повелося серед козаків, що прізвиська, здебільшого досить влучні та характерні, хоч і не завжди делікатні, зазвичай ставали офіційними іменами та прізвищами січового лицарства, і залишалися ними навіть тоді, коли той чи інший лицар сягав високих січових чинів і посад. Саме так сталося і зі славним козаком Рогозяним Дідом (р. н. невід.-помер 1828 року), якому довелося бути кошовим Задунайської Січі в 1813-1815 роках.

Перейняти клейноди кошового йому випало після славного отамана Самійла Калниболоцького, і то в один з найвідповідальніших періодів існування задунайського січового козацтва. У зв'язку з тим, що в Україні в цей час панувала так звана "аракчеєвщина*, котра призводила до посилення кріпосницького режиму та більш жорстоких проявів його, різко збільшився наплив утікачів на пониззя Дунаю. З величезним ризиком для життя долаючи річки Дністер, Прут і Дунай, втікачі, подеколи сім'ями, або гуртами по кілька сімей, пробивалися до задунайського січового товариства, аби приєднатися до нього й осісти на українських козацьких землях. Навмисне підкреслюю: "українських", оскільки в цей час на пониззі Дунаю досить бурхливо розгорталася й громада російських козаків, так званих "некрасівців", а також громада російських старообрядців - липован.

Обидва ці гурти - некрасівці й липовани - хоча й ставилися один до одного насторожено, а подеколи й конфліктували, проте в більшості випадків спільно - політично і збройно - виступали проти українського задунайського козацтва. Й ось тут постала проблема: з одного боку, приплив все нових і нових утікачів змушував січове керівництво дбати про розширення козацької території, розширення орної землі, сінокісних, рибальських та мисливських угідь. З іншого боку, поселенці заснованої в 1776 році Задунайської Січі зазнавали з боку російської козацької та релігійної громад постійного тиску та провокацій, які час від часу переростали у жорстокі збройні сутички, з різаниною, випаленням сіл та мисливсько-рибальських хуторів; а бували часи, коли розпочиналася й справжня війна.

Розуміючи, що далі так тривати не може, кошовий Самійло Калниболоцький, спільно з поважним старшиною Рогозяним Дідом, розпочинає агітацію серед козаків про перенесення Січі з району поселення Рущук, що було в глибині румунсько-турецької території, побляжче до гирла Дунаю. Провівши переговори з турецькими пашами Тульчинської, Сулинської та Бабадазької округ і заручившись, якщо вже не підтримкою, то принаймні обіцянкою не втручатися у конфлікт між ними та росіянами, ці старійшини навесні 1812 року виводять козацтво з району Сеймен (поблизу Силістрії), збирають його в районі селища Вилкове і на човнах виводять в море. Звідти вони входять у протоку Портиця, що протікає між морем та Разин-озером, і, пройшовши по ній, висаджуються поблизу липованського селища Сарикіой.

Липовани, а також некрасівці, які прийшли їм на допомогу, - вже знають що це розпочалося "велике переселення" українських козаків, і зустрічають їх на околицях Саракіоя у всеозброєнні, готовими до бою. І бій справді відбувся. Тривалий, жорстокий, зі значними втратами. Врешті-решт, козаки-задунайці захоплюють це село, витіснивши з нього всіх липован і, залишивши там козацьку громаду, просуваються далі, в бік містечка Тульчі.

Цей похід відбувається у майже безперервних боях та сутичках з липованами і некрасівцями, але українські козаки вперто ідуть до своєї мети. Відомо, що в передмісті Тульчі три дні тривала жахлива різанина, в якій, з одного боку, брали участь українські козаки, з другого — некрасівці й липовани. Цікаво, що ця, як і безліч інших, сутичок і різанини, відбувалася не між українцями і турками чи татарами, тобто мусульманами, з якими, як, втім, і з валахами, молдованами та представниками інших національностей, що обітували в цих краях, українські козаки досить швидко знайшли спільну мову і мирно співіснували, - а з росіянами. Єдина національна громада, з якою українці від початку своєї появи в гирлі Дунаю перебували в жорстокій ненависті і кровопролитті - була російська, і це росіяни постійно нацьковували, чи принаймні намагалися нацьковувати, на українців і турецьку владу, і місцеве румунське населення.

Для того, щоб закласти нову Січ, впорядкувати її і розгорнути козацькі поселення, потрібна була придатна для цього земля, і, бодай на певний час, мир та спокій. Аби знайти те й інше, українські козаки, отримавши відповідний дозвіл у турецької влади (яка, слід це відзначити, у більшості випадків зі співчуттям ставилася до задунайського козацтва, у багатьох ситуаціях ідучи йому назустріч), перебираються в район Катирлезу (Сфинту Георгія), де негайно засновують нову, Катирлезьку Січ. Закладення цієї Січі відбувається навесні 1813 року, і здійснюють його козаки вже під проводом кошового Рогозяного Діда, який видався їм значно поміркованішим і досвідченішим, ніж імпульсивний і дещо гарячкуватий Самійло Калниболоцький. Одначе Картилезька Січ проіснувала всього два роки. Козаки навіть не встигли розбудувати свої паланки та збудувати січову церкву. З документів, які дійшли до наших часів, відомо, що будівництво ЇЇ довели лише до вікон, і покинули. Чому? Що сталося?

Річ у тому, що, навіть перебравшись сюди, українські козаки зазнавали постійних нападів та провокацій з боку липован і некрасівців, які заповзялися остаточно витіснити їх з гирла Дунаю. Восени 1814 року, під час чергового жорстокого бою з некрасівцями та липованами, українським козакам вдається здобути центр некрасівців — селище Верхній Дунавець. Мало того, розуміючи, що некрасівці на цьому не заспокояться й далі продовжуватимуть свої напади на українців, турецький уряд видав Указ про насильницьке переселення росіян до Малої Азії, причому їх попереджають, що коли й там вони поводитимуться таким чином, їх просто знищать.

Звичайно, в гирлі все ще залишалася інша російська громада - липован, з якими українські козаки так ніколи й не примирилися, але все ж таки здобуття ними Верхнього Дунавця та переселення некрасівців зафіксувало суттєву перемогу задунайського козацтва. Щоб увічнити її, навесні 1815 року козаки переносять свою столицю, свій кіш до Верхнього Дунавця. Відтак кошовому отаманові Рогозяному Дідові випало стати засновником ще однієї, нової Січі, котра ввійшла в історію козацтва як Дунавецька.

Схоже, що Рогозяний Дід добре пам'ятав і шанував традиції та звичаї Запорозької Січі, отож вирішив, що й Дунавецьку (Задунайську) Січ теж треба закладати, виходячи з її звичаїв, традицій, і навіть побутових ознак.

Місце було обране дуже зручне. Передусім, Січ розташовувалася на березі протоки Дунавець, що породжувало чимало вигод. Козаки негайно влаштували тут свою пристань, біля якої завжди стояли рибальські човні, котрі, в разі потреби, перетворювалися на бойові. Крім того, протока значно зміцнювала обороноздатність Січі, дозволяючи козакам в критичні моменти відступати в річкові плавні, а звідти - густо порослою очеретами і, хоча й мілководними, але з широкими заплавами протокою - аж до Дунаю. Зручність цього місця полягала ще й у тому, що воно було оточене давніми валами, насипаними - за припущеннями сучасних дослідників - ще, можливо, генуєзцями. Козаки лише підправили та вивищили їх, обвели ровом, і в такий спосіб перетворили Січ на досить надійну фортецю.

Тут же, поблизу протоки, у найбільш безпечному місці кошовий Рогозяний Дід наказав збудувати церкву Святої Покрови, котра завжди була шанованою козаками-запорожцями; і... шинок. Ось щодо шинку, то тут він явно відійшов від звичаю, бо ж відомо, що "богоугодний" заклад цей запорожці завжди розташовували поза стінами Січі. Але Рогозяний Дід вирішив, що так надійніше.

З його ж таки волі, схваленої січовою радою та радою старійшин, на Січі було засновано 38 куренів: саме стільки, скільки їх було на Запорізькій Січі напередодні її зруйнування росіянами. Декотрі з них навіть мали старі, ще запорізькі, назви. Ностальгійність, а відтак і вірність традиціям, проглядалася й у всьому іншому побуті. Курені будували з чамуру, тобто зі спеціального замісу; стріхи робили очеретяними. Біля кожного куреня була своя комора, свій невеличкий городик-садочок. Зброя вивішувалася на стінах, щоб завжди виявлялася під рукою. Кожен курінь мав свої рибальські човни, свої неводи і майже кожен - свій невеличкий рибальський заводик.

Цікаво також, що Січ було поділено на дві частини, одну з яких посідала січова старшина. У цій "старшинській ладанці" постійно проживали кошовий, писар, осавул, скарбник та інші січові посадовці. Тобто це був такий собі столичний адміністративно-діловий центр, куди паланкові та селищні отамани могли прибувати зі всіма своїми проблемами, і де керівництво Січі могло приймати представників турецької влади та місцевих громад.

Одначе зрозуміло, що Січ була лише військово-політичним та адміністративним осердям Задунайського козацтва. Основна ж маса козаків проживала в самому селищі Верхній Дунавець, котре стало українською козацькою столицею, а також на територіях між озерами Разін та Бабадаг. На відміну від січовиків, тут, на Раї, як, на турецький лад, називали цю козацьку територію, проживали сімейні козаки. Тут козацтво активно засновувало свої села та хутори, чимало з яких існує і досі, вже на початку XXI століття. Так, козаками було засновано села Нижчий Дунавець, Телиця, Балабалча, Чукурова, Муругіль, Пошта...

Після виселення некрасівців, українське козацтво отримало більш-менш тривалий перепочинок, можливість зайнятися господарством. Тим паче, що франко-російська війна 1812-1814 років відчаділа без їхньої участі. Щоправда, Рогозяному Дідові довелося сформувати загін козаків, який змушений був іти в складі турецької армії в Сербію, щоб там, упродовж 1816-1816 років, упокорювати бунтівливих сербів, котрі не бажали коритися турецькому гнітові. Проте існують свідчення, що під час цього походу козаки намагалися, наскільки це було можливо, з розумінням і співчуттям ставитися до православних братів-слов'ян, з якими, на відміну від росіян чи поляків, ніколи досі не ворогували. Отож намагалися поводитись так, щоб і після завершення цього походу між ними не залишилося ворожнечі.

Рогозяний Дід вже був у тому віці, коли слід подумати про спочинок. І наприкінці 1815 року він складає повноваження, передаючи клейноди своєму наступникові. Можливо, ми вже нічого не дізналися б про нього, про його подальше життя та смерть, якби ж не події 1828 року, котрі переорали все попереднє життя-буття Задунайської Січі. Пов'язані були ці події зі зрадницькими, по відношенню до всього січового товариства, діями кошового отамана Йосипа Гладкого.

Скориставшись з того, що розпочалася ще одна, котра вже за ліком, російсько-турецька війна, внаслідок якої росіяни опинилися на Дунаї, поблизу Січі, кошовий Й. Гладкий вирішив перейти на бік росіян. Загалом, рішення це має виправдання, але питання в тому, як саме Гладкий вчинив цей акт. Здобувши завдяки ньому особисто для себе чини і маєтності, він, водночас, поставив під смертельну загрозу все козацтво, призвів до загибелі кількох тисяч козаків та їхніх родин, до загибелі самої Січі.

Відправивши в район Силістрії двотисячний полк своїх козаків, до якого включив, здебільшого, тих, котрі не бажали переходити на бік росіян, Йосип Гладкий посадив на човни близько п'ятисот козаків і, навіть не пояснивши їм свого наміру, про який знало лише вузьке коло його прибічників, та прихопивши січову скарбницю, печатку і всі канцелярські документи, вийшов у море, а далі, Кілійським гирлом, подався до Ізмаїла. Там він поклав до ніг царя - в буквальному розумінні цього дійства - клейноди Задунайської Січі і здобув собі чин полковника.

Дізнавшись про цю зраду, турки буквально оскаженіли. Майже дві тисячі козаків, на чолі з наказним отаманом Іваном Баланом, вони запроторили до в'язниці, а в деяких поселеннях, в дельті Дунаю, влаштували справжню різанину. Побоюючись помсти, той незначний гарнізон, що був на Січі, всього кілька десятків козаків, залишив її, рятуючись по навколишніх поселеннях та плавнях. Й ось тоді на політичну арену знову виходить поважний сивобородий козак. Рогозяний Дід.

Знаючи, що турки неминуче увірвуться на Січ і знищать її, він вирішив мужньо, до кінця, залишатися на ній, як представник січового товариства. Достеменно відомо, що з ним залишилося ще четверо таких самих древніх дідів-запорожців. Ось їхні прізвища: Яків Люлька, Тиміш Мамалиґа, Федір Дурний та Келеповський. Ці п'ятеро, на чолі з Рогозяним Дідом, якраз і склали отой останній гарнізон Дунавецької Січі, котрий мусив гідно зустріти каральний загін турецького війська, що прибував спеціально для того, щоб знищити Січ і всіх, хто на ній виявиться.

Поклявшись умерти, не полишаючи Січі, козаки, шануючи звичай, обрали собі Рогозяного Діда за кошового. Відтак, саме він і зустрів турецьких офіцерів та представників влади, намагаючись з гідністю пояснити їм, що за дії колишнього кошового Йосипа Гладкого вони відповідальності не несуть. Як і тисячі інших козаків-задунайців, вони дотримуються домовленостей з турецьким урядом, отож подаватися під руку російського царя не збираються.

Пояснення ці, звичайно, не допомогли. Втім, старі мужні козаки, що зібралися на січовому майдані, і не розраховували на те, що турки помилують їх. Вони знали, що їх чекає жорстока смерть, і готові були прийняти її. Завдання ж їхнє полягало в тому, щоб дати зрозуміти туркам, що Січ не залишилася без господарів і що вони вмирають з усією належною козакам гідністю. Так воно й сталося. Там же, на січовому майдані, турки порубали їх шаблями. Церкву, курені і всі будівлі, які були на Січі, турки зруйнували і випалили. І лише після завершення війни, коли турецька влада знову почала більш-менш терпимо ставитися до українського козацтва, котре потрібно було їй для охорони кордонів та ведення воєн, сюди, в Верхній Дунавець, почали прибувати старі козаки та втікачі з України. Проте відродити Дунаве-цьку Січ вже не вдалося.

Ну а щодо Рогозяного Діда, то бачимо, що смерть свою він зустрів гідно, по-козацьки, як і належить кошовому, як і належить січовому лицареві.

Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
Василь Смик, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Григорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії, Великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморських, Головнокомандуючий російськими військами.
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.
Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Григорій Матвєєв, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Василь Незамаївський, кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва.
Йосип Гладкий, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, генерал-майор російської армії.
Олексій Безкровний, військовий отаман, наказний військовий отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор російської армії.
Григорій Рашпиль, наказний отаман Чорноморського козацького війська.