Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.

Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.

Важливим випробуванням для всього запорізького козацтва: і того, що зосталося на службі в російській імперії, і того, що опинилося під рукою турецького султана, стала російсько-турецька війна 1806-1812 років. Трагедія українських козаків полягала у тому, що їм доводилося йти, в буквальному розумінні, брат на брата, бо навіть відомі випадки, коли в бою справді сходилися рідні брати; та найжахливіше, що в битвах цієї війни, винищуючи один одного, вони мусили захищати інтереси двох ворожих їм самим імперій.

" Під час бойових дій зустрілися козаки (чорноморці - Б.С.) ЗІ своїми колишніми запорозькими братичками, котрі заснували за Дунаєм Нову Січ і воювали за султана. Чорноморець Павло Помело зустрів там свого рідного брата, котрий утік за Дунай після зруйнування Січі, І той попередив його про ворожу засідку, що чекала на козаків. Зібравшись із силами, чорноморці розігнали турків і татар, а через деякий час відсвяткували з дунайцями радісну зустріч.

Зауважу, що описувані тут події відбувалися в 1790 році, ще за часів А. Головатого, але такі ж зустрічі, а подеколи - й братовбивчі сутички, відбувалися на Дунаї і під час війни 1806-1812 рр.

Якщо отамани Іван Губа і Федір Бучинський, зі своїми козаками, воювали на боці росіян, та Самійлу Калниболоцькому довелося воювати на боці турків. Загалом, українські козаки зі зневагою ставилися і до турецької, і до російської імперій, але ж української держави не існувало і треба було якось виживати між цими двома ворожими їм, а до того ж, ще й ворогуючими між собою, силами.

Щойно розпочалися бойові дії, Калниболоцький дістав наказ прибути з полком козаків до містечка Рущук, щоб з'єднатися там з турками і протистояти російським військам. Але зажив собі слави серед козаків їхній кошовий не стільки в боях, скільки в іграх із турецькими інтендантами. Ось який вигляд це мало, за А. Кащенком: "Щоб дістати запорожцям якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав візирю, наче їх удвічі більше, ніж було насправді. Та той прислав когось перевірити, І Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця по двічі й по тричі, користуючись вузькими вулицями Рущука".

Ясна річ, кошовий важив головою. Зате вміння щось вихитрувати завжди мало свою ціну між запорожцями. Втім, у боях з російською армією козаки-задунайці теж показали себе, хоч і намагались уникати сутичок із козаками-чорноморцями. Тобто, де тільки можна було, задунайці прагнули бити тільки росіян, а чорноморці - тільки турків. Ось така, суто козацька, була в них тактика.

Не встигла дійти кінця російсько-турецька війна, як задунайці згадали: землі в гирлі Дунаю, що їх подарував свого часу султан, і досі перебувають у володінні російських козаків-не-красівців. Несправедливо? Несправедливо! Тим паче, що росіяни вже одного разу - за кошового Ляха - напали на Січ, перебили значну частину залоги, а всі січові споруди спалили. Й ось тепер, 1811 року, задунайці вирішили остаточно з'ясувати стосунки з російськими козаками. Передусім Калниболоцький завітав до кожного з місцевих турецьких чиновників і, з султановою грамотою в руках, довів, що земля в гирлі належить їм. Паші мали змогу переконатися: так, їм. А тому вирішили в конфлікт не втручатися. Наблизившись до Кілійського гирла, задунайці почали тіснити некрасівців у степ, а всіх, хто чинив спір, убивали. Та оскільки опір був шалений, то й сутички ставали дедалі затятішими. Особлива лють охопила всіх у Тульчі. За свідченням літописців, задунайці, зрештою, заскочили до міста і вчинили там жахливу різанину, кладучи трупом усе, що звалося "некрасівцем"(або ж "липованом"). Мало не три роки точилися такі - з вирізуванням населення - бої, в яких однаково лютували і некрасівці, і задунайці. А ще нестерпнішим стали їхні стосунки після того, як росіяни розіп'яли на плоті українського козака Притику і пустили це розп'яття за течією. Виловивши розп'ятого вже мертвим, українці заповзялися помститися за нього.

Першим актом помсти було взяття "столиці" некрасівців - містечка Дунавець, після чого задунайці заходилися очищати від росіян усе гирло Дунаю.

"Дельту, яка могла б забезпечити їм (козакам - Б.С.) постійний промисел, а значить, і сталий обсідок, - пише з цього приводу сучасний дослідник Володимир Бойко, - активно обживали некрасівці та липовани (росіяни-старові-ри ). Назрівав великий конфлікт, що згодом переріс у справжню війну. Коли ж некрасівці, знесилені військовими діями, не могли чинити опір козакам, на початку 1813 року запорожці повертаються то Катирлезу, засновують кіш, починають будувати січову церкву. Однак із економічного й стратегічного погляду Катирлез не відповідав їхнім потребам, бо лежав на місці випливу Дунаю в Чорне море. Кілька десятків гектарів на піщаній косі не могли забезпечити тривале перебування численного війська. Село Верхній Дунавець, заселене липованами, було значно відповіднішим. Канал Дунавець (від якого й дістало назву село - Б.С.) мав судноплавне русло і сполучав Дунай з Чорним морем. Високе й сухе місце було стратегічно вигіднішим, ніж суцільні плавні площею 900 тисяч гектарів. З північного заходу низка височин Беш-Тепе, що простяглись між озером Разін і Дунаєм, не мала болотисто-плавневих ділянок. Не випадково тут виникли давньоримська, а згодом і візантійська, фортеці. Тому й козаки прагнули витіснити некрасівців на південний захід і збудувати тут Січ. 1813 року запорожці зайняли Верхній Дунавець, До 1828року Січ, закладена тут, відігравала важливу роль у згуртуванні українців, які прийшли в дельту за різних обставин".2

Залишається додати, що здобуте й розбудоване козаками отамана Самійла Калниболоцького селище Верхній Дунавець і в наш час залишається одним із центрів українства в Румунії. Зараз у цьому селі, що знаходиться на території області Тульча, є понад сто дворів, будівлі та побут його жителів зберігають ознаки українського козацького побуту, українського духу, українських традицій.

Це зараз... А тоді, щоб якось припинити цю "задунайську війну" двох значних груп слов'ян-переселенців, турки змушені були більшу частину росіян-некрасівців та липован переселити до Малої Азії. Це було досить мудре рішення, яке схвально зустріло все українське козацтво. Натхненні своєю перемогою та підтримкою турецької влади, українські козаки негайно влаштували в цьому селі Дунавецьку Січ. У ній Самійло Калниболоцький одразу ж заходився відроджувати традиції Запорозької Січі. І це йому загалом вдалося. "Почалися між запорожцями та некрасовцями сварки і лайки, - пише М. Аркас. - Скінчилися вони на тому, що запорожці виперли їх з їхніх осель, забрали їх землі і стали новим кошем у Сеймені. А звідтіль, у 1812році, перейшли у Катерлез, на березі моря, а ще звідтіль - у Дунавець, котрий одбили у некрасівців і заснували там Січ. Вона стояла там до 1828 року. Кошовим у той час був Самійло Калниболоцький". В жовтні 1990 археологи, учасники Першої Задунайської експедиції, організованої співробітниками історико-культурного заповідника на острові Хортиця, які провели значну роботу по визначенню козацького минулого Верхнього Дунавця, встановили на місці Задунайської (Дунавецької) Січі пам'ятний знак, котрий нагадує сучасним нащадкам запорозьких козаків про славне минуле їх предків.

"Канал Дунавець змінив річище, - описує сучасний стан колишньої Січі та її околиць історик Володимир Бойко. - Його затока стала мілкою, поросла очеретом, південно-західна частина її має типовий плавневий краєвид. Колись на Дунавці, в самому селі, були пристань і розвідний міст. Ще й тепер є дерев'яні стовпи від того мосту, видно й обриси дороги, що колись вела до нього. Вгору від Дунавця йде вузька дорога, а метрів за 80 ліворуч, на крутому високому березі, " містяться рештки козацького шинку. Нині це пагорб заввишки до одного метра й площею близько 60 квадратних метрів. За двадцять метрів від дороги — місце січової церкви, що стояла на залишках генуезької фортеці. ..Мулиця праворуч повторює шлях між куренями на Січі, проте будь-яких ознак розташування куренів не лишилося. Це, певно, тому, що на початку XIX століття, як і нині, житло в дельті будували з глини й очерету, очеретяним був і триметровий дах.

Сучасні будинки Верхнього Дунавця мають виразні українські ознаки. Село має нову церкву, збудовану далеко від берега, теж Покровську. І їй притаманні типові риси української церковної архітектури XVIII століття. Фундатором церкви в 1906 році був українець козацького походження Тиміш Олексіїв".

Як же завершив своє отаманування і свій життєвий шлях кошовий отаман Задунайської Січі Самійло Калниболоцький? Гідно! Коли наприкінці 1814 року козаки зібралися на раду, маючи намір знову обрати його кошовим, Калниболоцький, перебуваючи вже в дуже статечному віці, порадив козакам обрати когось молодшого та вдатнішого і віддав булаву січовому товариству. За деякими даними, незабаром, очевидно, йдеться про початок 1815 року, колишній кошовий помер.

м. Вилкове на Одещині. тут, у гирлі Дунаю, селилися запорізькі козаки

Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.
Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
Василь Смик, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Григорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії, Великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморських, Головнокомандуючий російськими військами.
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.
Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Григорій Матвєєв, військовий отаман Чорноморського козацького війська.
Василь Незамаївський, кошовий отаман Задунайського запорізького козацтва.
Йосип Гладкий, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник та кошовий отаман Азовського козацтва, генерал-майор російської армії.
Олексій Безкровний, військовий отаман, наказний військовий отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор російської армії.