Політична історія України - Танцюра В.І. -
Ідейно-політична боротьба в 20-ті роки

Нужен натяжной потолок в Киеве, Ирпене, Буче? тогда тебе сюда SkyKey
STOP! Тебе нужен реферат, курсовая, дипломная работа? тогда нажми КЛАЦ Промокод на скидку 5% для пользователей нашего сайта fr054-330

На політичний розвиток країни суттєво вплинула ідейно-політична боротьба в 20—30-ті роки у більшовицькій партії. Саме її результати визначили стратегічний курс більшовиків, формування політичної та економічної структури країни, позначились на долі мільйонів людей.

Економічний плюралізм, який зміцнів із запровадженням НЕПу, вимагав і політичного плюралізму. Однак на той час в країні сформувалася однопартійна система, тому політичні інтереси різних груп населення могли знайти свій легальний вияв тільки всередині Комуністичної партії. Саме різнобій інтересів збурив ідейно-політичну ситуацію в партії. Суттєво вплинула на ідейно-політичне протистояння боротьба за владу в партії та країні загалом. Групові й особисті інтереси, взаємовідносини, що раніше склалися між керівниками партії, відіграли при цьому істотну роль.

Перший етап внутріпартійної боротьби пов'язаний з так званою "дискусією щодо профспілок", що почалась наприкінці 1920 р. Складне соціальне становище в країні суттєво позначалося на настроях робітників, селян, на процесах всередині правлячої партії. Пошук виходу з кризи призвів до загострення ідейно-політичної боротьби серед більшовиків, які дотримувалися різних, часто протилежних, точок зору щодо перспектив розвитку країни. Головна дискусія розгорнулася навколо питання про роль і місце профспілок. Вони були наймасовішою організацією трудящих, тому вирішення пов'язаних з ними стрижневих питань визначало форми й методи роботи з масами, бачення структури та сутності політичної системи країни.

Початок дискусії поклав Лев Троцький, який висунув гасло "одержавлення" та "перетрусу" профспілок. Він вважав, що профспілки мають зосередити в своїх руках усе керівництво економічним життям, наголошував на необхідності збереження принципу "призначенства", захищав мілітаризацію виробництва, пропонував продовжувати "зрощування" господарського апарату з апаратом спілок. Керівництво профспілок мало щодо цього іншу думку, вважаючи за необхідне розширювати самодіяльність спілок та розвивати демократичні засади в їх роботі.

У зв'язку з наростанням протиріч в партії та суспільстві наприкінці грудня 1920 р. було вирішено розпочати дискусію в партії щодо порядку денного чергового з'їзду. Під час ЇЇ сформувалося кілька ідейних груп з відповідними платформами. Представник групи "демократичного централізму" В. Осінський (Оболенський) стверджував, що важливою передумовою успіху партії є визнання в ній течій та угруповань. "Без зіткнення точок зору, без боротьби течій і груп, без "опозиції" не може існувати пролетарська демократія" — писав він. Ця теза стала однією з центральних у внутріпартійній боротьбі протягом наступних майже 10 років. Опозиція обстоювала право меншості висловлювати свою думку. Сталін і його прибічники виступали за "єдність" партії, що не допускало інакомислення і вимагало підкорення меншості позиції більшості.

Дещо інші ідеї висувала "робітнича опозиція". її представники стверджували, що вплив робітничих союзів зведено до нуля, й пропонували передати організацію управління народним господарством "всеросійському з'їзду виробників". Це означало відсторонення правлячої партії та держави від управління економікою, тому Ленін різко виступив проти. В Україні ця платформа спочатку мала досить значну підтримку.

Позиція більшості ЦК була висловлена у "платформі 10-ти" (названа за кількістю осіб, які спершу підписали її). Ленін сформулював її у кількох пунктах: 1) звичайний демократизм (без будь-яких перебільшень, без всякої відмови від прав ЦК "призначати" і т. ін., але й без упертого захисту помилок і крайнощів деяких "призначенців", що потребують виправлення); 2) виробнича пропаганда (йдеться про все, що є слушного... в "формулах" "виробнича демократія", "виробнича атмосфера" та ін.). Під час дискусії виникла так звана "буферна група" на чолі з Миколою Бухаріним, яка намагалася поєднати погляди Леніна й Троцького.

Підсумки дискусії підбив X з'їзд РКП(б). За "платформу 10-ти" було подано 83% голосів делегатів. Резолюція з'їзду "Про єдність партії" фактично означала суттєве обмеження політичної демократії, оскільки передбачала розпуск усіх інших угруповань, недопущення будь-яких фракційних виступів. За невиконання цієї вимоги загрожувало виключення з партії. Спроби підвищити роль профспілок не мали успіху, оскільки це обмежувало б роль правлячої партії. Профспілки залишились "привідним пасом" — засобом впливу більшовицької партії на маси. Не були схвалені й пропозиції щодо розширення політичної демократії, плюралізму думок. Загалом рішення X з'їзду РКП(б) багато в чому визначили подальший розвиток ідейно-політичної боротьби, долю політичної демократії, ознаменували еволюцію партії у бік тоталітаризму.

Нове загострення ідейно-політичної боротьби відбулося у 1923—1924 pp. Криза НЕПу, яка призвела до погіршення політичної та економічної ситуації, недоліки в діяльності комуністичної партії, загострення боротьби за владу та особисте суперництво в керівництві більшовицької партії у зв'язку з хворобою Леніна зумовили нову внутріпартійну дискусію.

Її знову розпочав Л. Троцький, який у листі від 8 жовтня 1923 р. до керівних органів партії піддав критиці бюрократизацію партійного апарату й згортання внутріпартійної демократії. Економічні труднощі він пояснював не-плановістю економіки, перетасуванням господарських і політичних кадрів, неправильним і нездоровим партійним режимом. Його підтримали 46 відомих членів партії, які вказували на завмирання життя в парторганізаціях у зв'язку з хибним курсом ЦК на безсистемність господарської політики.

Терміново скликаний пленум ЦК і ЦКК за участю представників 10 найбільших (в тому числі Харківської та Донецької) парторганізацій засудив "заяву 46-ти" як крок фракційно-розкольницької політики. Водночас було вирішено розпочати дискусію статтею Володимира Зинов'єва "Нові завдання партії", в якій зверталась увага на деякі недоліки в партійному житті ("штиль", "застій"), пропонувалося на ділі застосувати робітничу демократію. Після її публікації в пресі з'явилося багато відгуків, які містили найрізноманітніші думки про стан і перспективи розвитку внутріпартійної демократії. Активно обговорювалися ці питання на зборах місцевих парторганізацій.

Дискусія кристалізувала дві основні точки зору щодо розвитку демократії: в першій обстоювались наріжні її принципи, у другій стверджувалося, що все це призведе до зниження дисципліни, ослабить партію. Саме на останню позицію опирався Сталін, прокладаючи собі дорогу до диктаторської влади.

Під час дискусії рядові комуністи висловлювали обурення з приводу матеріальної нерівності серед членів партії, відриву відповідальних працівників від партійних осередків, партії від робітничих мас, недемократичності окремих керівників. Пропонувалося налагодити вільний обмін думок, щоб рішення приймались з урахуванням пропозицій первинних організацій, покласти край "призначенству", організувати звіти відповідальних і керівних працівників, підвищити рівень політичних знань.

Дебатувалось також питання про особливості дискусії в Україні, про специфіку діяльності КП(б)У та її завдання щодо національного питання. Полеміка з цього приводу виникла між першим секретарем ЦК КП(б)У Б. Квірінгом та публіцистом М. Равичем-Черкаським.

Квірінг Еммануїл Йонович (1888—1937) — радянський партійний і державний діяч. Народився на Поволжі, в сім! німецького полоніста. Навчався у земській школі та приватній прогімназії в Саратові, закінчив фармацевтичні курси. 31912 р. — у більшовицькій партії. Уроки Першої світової війни займався революційною діяльністю в Катеринославі, у 1915—1917 pp. перебував у засланні в Сибіру. З кінця 1917 р. — голова Катеринославської Ради робітничих і солдатських депутатів. У1918—1919 pp. — секретар ЦК КП(б)У, 1919—1920 pp. — голова Української Ради народного господарства, згодом секретар Донецького губкому КП(б)У. З квітня 1923 р. — перший, а з січня 1925 р. — генеральний секретар ЦК КП(б)У. З квітня 1925 р. працював у Москві на посадах заступника голови ВРНГ СРСР, заступника голови Держплану СРСР. У1934 р. йому одному з перших в країні було присвоєно науковий ступінь доктора економічних наук. У1937 р. репресований. Реабілітований посмертно.

М. Равич-Черкаський піддав критиці ЦК КП(б)У за те, що "у нього не виявилось своєї власної лінії" в дискусії, вважав, що полеміку було занесено "з далекої Півночі" і залучено до неї тих, хто "живе настроями Москви". Особливі завдання Равич-Черкаський вбачав у становленні КПУ(б) як української партії. Разом з тим він виступав проти розгортання внутріпартійної демократії, вважаючи, що це призведе до планового збільшення кількості в КП(б)У "осіб російського походження, які мають перевагу... в партстажі й питомій вазі в партії". У статті порушувалися питання щодо розширення самостійності КП(б)У, надмірної залежності її верхівки від Москви, необхідності враховувати специфіку України в діяльності більшовицької партії. Цілком справедливими були зауваження про переважання в КП(б)У представників некорінного населення (у 1923 р. українців у компартії України було лише 24%, а в державному апараті України — лише 5%).

Більшість членів Політбюро КП(б)У визнали суттєві недоліки в партійній роботі та внутріпартійній демократії, але жодних змін у керівництві не відбулося. Нерідко учасники дискусії твердили, що вона нав'язана з боротьбою за владу, схвалювали діяльність Л. Троцького і критикували Й. Сталіна.

Наприкінці грудня 1923 р. у пресі та парторганізаціях почалося обговорення економічних питань. Представники більшості ЦК вважали однією з головних причин економічної кризи надвиробництво хліба в країні. Серед заходів, спрямованих на подолання кризи, передбачалося розширити можливості для надання сільськогосподарського кредиту, збільшити виробництво сільськогосподарських знарядь і машин, удосконалити політику цін, впорядкувати виплати зарплати. Опозиція виступала проти активного зовнішньоторговельного балансу, за широку товарну інтервенцію, тобто за активний імпорт.

Дискусійні збори на місцях відбувалися досить бурхливо й подекуди тривали по кілька днів. У Москві опозицію підтримувало 38,5% членів партії, в Києві — приблизно 50%, в Одесі — 1/3, у Донбасі — незначна кількість учасників дискусії. Одним із наслідків дискусії було прийняття "організаційних" заходів ЦК Компартії України щодо тих, хто опонував лінії більшості (Сталін і К°) чи виявляв хитання. Так, за опозицію більшості ЦК КП(б)У й відмову засудити Троцького був звільнений з посади нарком внутрішніх справ України І. Ніколаєнко, за "нездатність згуртувати партійні маси на боротьбу з опозицією" секретар Київського губкому Компартії Й. Варейкіс.

Опозицію підтримували в основному люди з більш високим рівнем освіти — комуністи навчальних закладів, установ. Водночас більшість у партії орієнтувалася не на логіку життя, а на вказівки парторганів, які теж керувались директивами зверху. Загалом опозиція зазнала поразки. В резолюції XIII конференції РКП(б) (січень 1924 р.) зазначалося, що опозиція — це "ревізія більшовизму" та "дрібнобуржуазний ухил".

Дискусії початку 20-х років справді були дискусіями в широкому розумінні, під час яких відбувалися обговорення, полеміка і, звичайно, політична боротьба. При цьому меншість не мала змоги висловитись у пресі, виступити на зборах. Це було однією з причин того, що дискусія не привела до істотних змін у політичному житті, шанс демократизувати суспільство не було використано, політична ситуація погіршувалася.

На цьому боротьба за владу не припинилася. Позиції Троцького та його прибічників, хоч і ослабли, та все ж залишалися досить міцними. Смерть Леніна спричинила новий виток політичної боротьби. Імпульсом для неї стали публікації Троцького з історії більшовизму. Цим скористалися його опоненти. У пресі з'явились критичні статті на публікації Троцького "Про Леніна" та "Уроки Жовтня". Це вже була не дискусія (хоч її назвали "літературною дискусією"), а критичне обговорення і паплюження Троцького. Головний дискусійний матеріал — "Уроки Жовтня" — більшість членів парти навіть не читала. Під час цієї дискусії, фактично, не було боротьби думок, а лише однобічна критика; вперше предметом обговорення стали питання історії й теорії більшовизму; в основному відбувалася вона на газетних шпальтах.

У багатьох критичних публікаціях йшлося про не більшовицьке минуле Троцького, що тоді вважалося істотним компроматом, розвінчувалася його теорія "перманентної революції", детально аналізувалися основні епізоди жовтневих подій 1917 р. Троцького намагалися звинуватити в тенденційності, для чого були певні підстави. Деякі епізоди в історії революції він висвітлював справді суб'єктивно, зосереджуючись на власній ролі в подіях.

Попри те що рядові комуністи не були знайомі з публікаціями Троцького, вони майже одностайно засудили його. Троцького звинуватили в "ревізії ленінізму" й зняли з поста голови Реввійськради. Дискредитація Троцького під час "літературної дискусії" відтіснила його до межі політичного краху. Троцького умовно залишили в Політбюро, але він не міг уже претендувати на роль лідера в країні.

У результаті цієї пропагандистської кампанії зріс авторитет Сталіна як "борця за єдність Комуністичної партії та чистоту марксизму-ленінізму". До того ж його не звинувачували у помилках на відміну від інших членів партійного керівництва — Зинов'єва, Каменева, Рикова, Бухаріна. Саме після цих подій Сталін почав висуватись на перші ролі в країні та партії.

Знову були зроблені "оргвисновки" щодо тих, хто не чітко розумів лінію московського партійного керівництва й мав окрему думку. На цей раз постраждав головний комуніст України — генеральний секретар ЦК КП(б)У Б. Квірінг, який під час дискусії висловив думки, що збігалися з позицією Зинов'єва та Каменева. Крім того, Квірінг мав необережність висловитися за звільнення Сталіна з посади генсека і призначення його на іншу посаду — голови Реввійськради.

Економічні труднощі 1925 р. зумовили порушення питання про перспективи розвитку НЕПу, доцільність і правильність обраного політичного курсу. Зміна співвідношення сил у керівному ядрі, висунення Сталіна на перші позиції не влаштовували інших більшовицьких лідерів, зокрема Зинов'єва та Каменева, які об'єдналися у так звану "нову опозицію". Розходження стосувалися теоретичних питань, передусім щодо характеру соціально-економічного ладу в СРСР, про ставлення до куркулів (заможних селян), про можливість побудови соціалізму в СРСР. "Нова опозиція" вважала, що державний капіталізм, а не соціалізм, є домінуючою формою народного господарства в країні, оскільки існує свобода торгівлі, оренда, концесії.

Показовим було ставлення більшості комуністів до висунутого у 1925 p. М. Бухаріним гасла "Збагачуйтесь!". "Селянам, усім селянам треба сказати: збагачуйтесь, розвивайте своє господарство і не турбуйтесь, що вас притиснуть". У ті часи Це гасло суперечило загальноприйнятим поглядам. Більшовики вважали, що їх завдання не сприяти збагаченню, а боротися з ним, з багатими людьми, в тому числі з селянами-куркулями. Бухаріна змусили відмовитися від цього гасла, причому кілька разів тільки у 1925 р.

"Нова опозиція" вважала, що побудувати соціалізм в окремій державі без перемоги революції в інших країнах неможливо. Сталін, Бухарін та їх прибічники, навпаки, наполягали, що це реально.

Окрім теоретичних, під час боротьби вирішувалися ще й питання про владу. "Нова опозиція", зокрема Каменев, різко виступила проти Сталіна як керівника партії, але вже було запізно. Антисталінські виступи були сприйняті партійцями як замах на владу та єдність партії, тому їх пропозиції не були підтримані. Це підштовхнуло лідерів "нової опозиції" до об'єднання з Троцьким, що відбулося влітку 1926 р. Знову дискутувалися питання про можливість побудови соціалізму, про єдність партії, критикувалась політика керівництва, передусім Сталіна. Все це перепліталося із взаємними особистими випадами, з вишукуванням помилок, з обвинуваченням в немарксистських поглядах.

Найбільшого загострення ідейно-політична боротьба набула у 1927 р. з появою опозиційних платформ щодо лінії Сталіна. Найрадикальнішою з них була "платформа 15-ти" (названа за кількістю підписів під нею). Серед її авторів було чимало тих, хто в різні часи працював в Україні (Т. Сапронов, Т. Харечко, І. Дашковський та ін.).

У цьому документі зазначалося, що "партійний апарат перетворюється зі слуги партії в її господаря", сталінська група застосовує фашистські методи боротьби з опозиційним блоком, заборонені дискусії, практикуються виключення з партії, погрози звільнити з роботи. Пропонувалось відновити режим внутріпартійної демократії, забезпечити партійцям право обговорювати всередині партії будь-які питання, ліквідувати матеріальну залежність посадових осіб як від вищих парторганізацій, так і від радянських та господарських органів; відновити виборність усіх парторганів, відмінити практику надання привілеїв... На той час ці тези були досить сміливими й актуальними, але у пресі їх піддали нищівній критиці, заборонивши пропагувати. В боротьбі проти опозиції дедалі частіше використовувались "організаційні методи", особливо висилання у віддалені райони, а також за кордон. Лише за липень-серпень 1927 р. з партії було виключено до 600 осіб за поширення опозиційних вимог. Отже, у вирішенні внутріпартійних проблем тогочасне керівництво Компартії почало активно використовувати адміністративні заходи й репресивний апарат.

Коли у серпні 1927 р. на пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У генерального секретаря Компартії України Л. Кагановича запитали, чому Зинов'єву й Троцькому не дають друкувати свої статті, він змушений був визнати, що це справді так, оскільки опозиція є маленькою групкою, яку не можна порівнювати з більшістю партії. Ця група дійсно не була численною, проте її лідери ще були членами ЦК і мали право на висловлення думки. Однак цього зробити їм не давали.

Опозиція не мала можливостей для проведення агітації та пропагандистської роботи, оскільки преса й апарат влади перебували під контролем Сталіна. Це значно послаблювало її, оскільки більшість комуністів через низький рівень освіти не могла розібратися у складних економічних питаннях. Багато з них голосувало автоматично, за вказівкою партійного керівника. Об'єднана опозиція зазнала поразки, її лідерів було виведено з керівних органів, що ще більше посилило позиції Сталіна, якого багато хто щиро вважав відданим захисником "ленінського" курсу та єдності партії.

На цьому політична боротьба не закінчилася. Новий її виток викликала третя криза НЕПу (1927—1928). Восени 1927 р. знову виникли труднощі з хлібозаготівлею. Погіршилось міжнародне становище країни, тому селяни, побоюючись війни, почали притримувати хліб. Іншою причиною були низькі ціни, через які селяни не продавали зерно, очікуючи на зростання ціни на нього. У відповідь уряд вжив надзвичайні заходи. Дозволялось застосовувати репресії до селян, які притримували хліб і мали його надлишок більше ЗО т. Це означало повернення до воєнно-комуністичних методів управління. Проти такої партійної лінії виступали М. Бухарін, О. Риков та їх прибічники, обстоюючи економічні, ринкові методи господарювання. Проте й група Бухарін а зазнала поразки. її оголосили "правим ухилом" і вивели з керівних органів. Це сталося тому, що в тих конкретно-історичних умовах програма Бухаріна не була оцінена більшістю ЦК як значно краща, ніж політика групи Сталіна. По-друге, Сталін і на цей раз вдався не стільки до захисту своїх поглядів, скільки до боротьби проти опонентів, яких було різко засуджено у пресі та партійних документах. Крім того, значна кількість партійців не позбулася настроїв і психології "воєнного комунізму". Вони, як і Сталін, виступали за використання рішучих, "революційних" методів будівництва соціалізму. З виведенням групи Бухаріна з керівних органів партії Сталін фактично став диктатором країни. Швидко почав формуватися культ його особи.

Створення партійно-державної кадрової номенклатури
Підвищення ролі репресивних органів у політичному житті країни
Громадсько-політичні організації в тоталітарній системі 20-х років
Націонал-комунізм
10.3. Створення командно-адміністративної системи в економіці. Посилення тоталітарного режиму
Політика індустріалізації та її наслідки
Аграрна політика тоталітарного режиму. Голодомор 1932—1933 pp.
Компартія — ядро та знаряддя тоталітарного режиму
Ради в тоталітарній системі 30-х років
Посилення компартійного контролю над громадськими організаціями
© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2017
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru