Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 13. Партії. партійні системи

Слово "партія" побутувало ще у часи Стародавнього Риму. Етимологія його бере початок з латинського partis, що означає "частина". До початку XVIII ст. слово "партія" вживалося у негативному сенсі.

У західній політології немає згоди щодо дефініції цього поняття. Так, ві­домий американський політолог Ж. Лапаломбара пропонує при визначенні "політичної партії" вказувати на чотири ознаки:

1) як суб'єкт певної ідеології або особливої світоглядної орієнтації;

2) як організація, тобто достатньо тривке об'єднання людей на різних рівнях політики - від місцевого до міжнародного;

3) мета партії - завоювання та здійснення влади (хоча бувають партії, які вбачають свій обов'язок у пробудженні сучасної думки навколо болючих, на її погляд, проблем);

4) кожна партія прагне забезпечити собі підтримку народу - від голо­сування за неї до активного членства.

Французький політолог Жан-Луї Кермон дає таке визначення: "партії - це організовані політичні сили, які об'єднують громадян однієї політичної тенденції для мобілізації думки з певної кількості цілей та для участі в орга­нах влади або для орієнтування влади на досягнення цих вимог". З такими іс­тотними ознаками партії можна погодитися і взяти їх за основу, аналізуючи партійну систему і партійні процеси в Україні.

Існують різні точки зору на історію становлення партій.

Так, континентальні європейські політологи здебільшого вважають, що партії виникли із запровадженням загального виборчого права, а політичні формування (клуби, асамблеї) часів французької революції є лише прообра­зами партій.

Англо-американські політологи наполягають на тому, що відлік партій у сучасному розумінні треба вести з XVII-XVIII ст., зокрема, коли в 70-80 ро­ках XVII ст. в Англії з'явилися перші справжні партії - торі і віги.

Виникнення партій пов'язане з особливостями політичної ситуації у тій чи іншій країні, тенденціями світового суспільного розвитку. За М.Вебером, партії у своєму розвитку пройшли три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Одні партії виникли внаслідок проведення виборчої компанії, інші (комуністичні партії) з'явилися в нелегальних умовах боротьби проти існуючого політичного ладу в XIX ст., треті (соціал-демократичні) виросли з профспілкового, четверті (християнсько-демократичні) - з католицького рухів, п'яті (об'єднання на підтримку республіки) - з най­ближчого оточення визначних політичних діячів.

Сучасний партійний процес у країнах Заходу має тенденцію до утворен­ня партійних коаліцій (коаліції лівих у період п'ятої Республіки у Франції, соціал-ліберальний альянс у Великобританії, Союз вільних демократів спо­чатку з соціал-демократами, а згодом - з християнськими демократами в Німеччині).

У країнах Східної Європи і СНД партійне життя характеризується по­літичною диференційованістю, коли на підставі розпаду масових об'єднань та рухів виникають нові партії, відірвані від соціальних груп.

У багатьох країнах "третього світу" вагомими чинниками утворення партій є релігійні, класові, часом родові чи племінні інтереси. Подекуди тут відсутній політичний плюралізм.

Аналізуючи діяльність партій, важливо визначити їхні функції:

1) ідеологічну (розробка ідеології і поширення її серед електорату, що сприяє інтеграції і соціалізації певних соціальних груп, категорій ін­дивідів, передбачає їх об'єднання навколо засвоєння певної системи цінностей, норм);

2) наукову (розробка партією різних соціальних проектів, технологій виборчої компанії, законопроектів, програм соціально-економічного, політичного, духовно-культурного розвитку, адміністративно-управ­лінських процедур на основі функціонування інформативно-аналітич­них центрів, центрів стратегічних досліджень, соціологічних лаборато­рій, бібліотек);

3) участі у боротьбі за владу (механізм добору кадрів та підготовки для різних рівнів державної діяльності (депутатської і адміністративно-управлінської), створення "тіньових кабінетів", моделювання держав­ної діяльності своїх політичних опонентів, критика їхнього політично­го курсу, розробка стратегії і тактики передвиборчої боротьби);

4) здійснення влади (розробка політичного курсу, а також пошук управ­лінських моделей його здійснення, формування громадської думки для підтримки цього курсу, розширення контактів з різними політичними силами і соціальної бази для здійснення владного статусу);

5) представництво соціальних інтересів (партія виявляє інтереси тих чи інших соціальних груп, надає їм політичне спрямування через різні за­соби комунікацій, коригує власний політичний курс відповідно до їх­ніх інтересів).

Типологізація партій здійснюється за різними ознаками. Найістотніші з них такі: ідеологія, політична платформа, організаційна структура, методи і засоби діяльності, політичний статус, соціальна основа й електорат.

За ідеологіями як певними системами політичних цінностей партії поділяються на: комуністичні і неокомуністичні, соціал-демократичні, лі­беральні і неоліберальні, консервативні і неоконсервативні, фашистські і неофашистські. Типологія партій передбачає також поділ їх за політич­ним темпераментом - ліві, центристські, праві. Такий поділ бере поча­ток з часів французької революції 1789 р., коли на засіданнях Національної

Асамблеї ліворуч сиділи якобінці (прихильники радикальних змін), в центрі - помірковані (жирондисти), а праворуч - прихильники збереження мо­нархії (роялісти).

Для лівих і правих характерний певний набір цінностей, що зберігають­ся упродовж століть. Скажімо, лівим властиві пацифістські, антикапіталістичні, антирасистські, антиклерикальні орієнтації, прагнення до рівності і прогресу, праві визнають культ влади та ієрархії, прагнуть до збереження усталених порядків, поваги до них. Тому не випадково Ф. Гогель назвав лі­вих "партією руху", а правих - "партією порядку". Сучасна типологізація за ідеологічними критеріями виглядає так: ліві (комуністи), лівий центр (со­ціал-демократи), центр (ліберали), правий центр (неоконсерватори), праві (неофашисти).

Партії конкретизують свої ідеологічні засади у політичних платформах, які визначають стратегічні й тактичні пріоритети відповідно до політичної ситуації. Часто в політичних платформах основні ідеї партій різних ідеоло­гічних напрямів збігаються.

Наприклад, останніми роками на виборах в Іспанії, Франції, Австрії лібе­ральні і навіть консервативні партії враховували кращий досвід соціал-демо­кратії і використовували її гасла у виборчій кампанії, і навпаки, на виборах перемагали ті соціал-демократичні партії, які використовували "ліберальні" цінності. На сучасному етапі домінує тенденція до зближення політичних сил лівоцентристської, центристської, правоцентристської орієнтацій.

Політична платформа, як правило, включає такі блоки проблем: удоско­налення державних і правових інституцій, соціально-економічна стратегія, духовно-культурна політика. Кожний із цих блоків можна розбити на вуж­чі. Наприклад, державні і правові інституції включають такі напрями, як визначення форми державного устрою і правління, діяльність адміністра­тивно-виконавчих, представницьких і судових органів, військово-політичну доктрину, зовнішньоекономічну стратегію.

Організаційна структура передбачає організаційні принципи побудови партії, статус її органів, взаємозв'язки між структурними ланками. У світовій політології виділяються декілька підходів до класифікації партій за їх органі­заційною структурою. М. Дюверже встановив бінарну класифікацію - кадро­ві та масові партії. Кадрові партії виникли на початку ХХ ст. на основі електо­ральних комісій "у низах" та парламентських груп "у верхах". Кадрові партії не мають інституту фіксованого членства і членських внесків, діють переважно під час передвиборчих кампаній через професійних і громадських активістів.

Кадрові партії - це передусім партії впливових людей, котрі мають ав­торитет і можуть розраховувати на підтримку. Первинними осередками та­ких партій є комітети виборчого округу чи району, які намагаються залучи­ти під час виборів якомога більше своїх прихильників. Кадрові партії слабко ідеологізовані, тобто мало займаються розробкою ідеологічних доктрин, а здебільшого керуються виборчим прагматизмом. До типових кадрових пар­тій належать Республіканська і Демократична партії США.

Масові партії об'єднують велику кількість людей, що гуртуються у пер­винних структурах, мають фіксоване членство. Основне джерело їх фінансу­вання - членські внески. Діяльність цих партій має здебільшого ідеологіч­ний характер і відзначається активною виборчою боротьбою. Керівництво в масових партіях здійснюють професійні політики та постійні управлін­ські партійні кадри. Ці партії вимагають у своїх членів пристрасності і ло­яльності, а також активної участі у партійному житті. За структурою серед масових партій розрізняють соціал-демократичні, комуністичні (ленінські) і фашистські. Масові партії, як правило, збюрократизовані, спостерігається сильний розрив між партійними масами і партійною елітою.

Партії комуністичного і фашистського типів - суворо централізовані та ієрархізовані, вимагають залізної дисципліни від своїх членів, сповідують культ вождя. Структурні підрозділи партій фашистського типу здебільшого воєнізовані, що забезпечує їм активні й рішучі дії у боротьбі з противника­ми. Класифікація М. Дюверже певною мірою застаріла, оскільки не допускає існування партій проміжного типу, які б одночасно поєднували риси кадро­вих і масових партій.

Ж. Шарло доповнив типологізацію М. Дюверже третім типом - пар­тіями виборців. Цей тип партій, з одного боку, характеризується виборчим прагматизмом, але не створює мережі організованих прихильників на зра­зок кадрових партій, а з іншого - має централізовану масову організацію, проте не вимагає від своїх членів постійної участі у партійному житті. Таки­ми є сучасні партії центристського спрямування.

За характером внутрішньої субординації розрізняють три типи партій: централізовані з вертикальною структурою управління, децентралізовані з горизонтальними координуючими і управлінськими ланками, фракційні.

Перший організаційний тип характеризується строго фіксованим член­ством, чітко окресленою централізованою владою, відокремленістю апарату від рядових членів партії. Такі партії після війни у Франції, Німеччині, Італії почали втрачати підтримку громадськості. Нині в країнах Заходу централі­зованими є партії лівої ідеологічної орієнтації, а в посткомуністичних краї­нах - ліві, правоцентристські та праві партії.

Багатьом консервативним і ліберальним партіям Заходу властивий де­централізований організаційний принцип. Найбільш яскраво ця структура виражена у партії зелених.

Фракційність чітко простежується у Ліберально-демократичній партії Японії, яка перебуває при владі з 40-х років. Кожна фракція має організа­ційну автономію при координації загальнопартійного керівництва і конку­рує з іншими. Фракційність характерна і для Соціалістичної партії Франції.

За методами і засобами діяльності партії поділяються на авангардні та парламентські. Авангардні партії, які претендують на керівництво всім на­родом, вдаються до силових методів тиску (страйків, пікетування і навіть актів терору) на владу для розв'язання власних програмних цілей. Часто ді­яльність цих партій межує з порушенням законів. Хоча відкрито у правових державах вони не афішують своїх дій. Авангардний тип партій, що відзнача­ються ультрарадикалізмом і екстремізмом, найбільш поширений серед уль­тралівих і ультраправих.

Партії парламентського типу (ліберальні, соціал-демократичні та неоконсервативні) помірковані, вони користуються тими засобами, які не ви­ходять за межі правового поля.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві і державі та пе­редбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним ста­тусом партії бувають легальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації - регіональні, що діють у певному регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію держави; наднаціональні, що мають розвинені міжнародні структури. Владний статус передбачає представ­ництво партій у державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Що стосується соціальної основи і електорату, то до середини ХХ ст. пар­тії мали чітко виражену класово-соціальну орієнтацію. Згодом, коли соціальна структура стала мобільнішою, на зміну класовим почали приходити загально­народні партії, за термінологією західних політологів, "партії для всіх".

Дж. Сарторі доводить, що партія не репрезентує, а відображає соціаль­ну групу, тобто соціальним складом вона дуже близька до ціннісних орієн­тацій тих, хто голосує за цю партію. Скажімо, якщо в партії переважають підприємці, то, очевидно, вона користуватиметься здебільшого підтримкою тих виборців, які поділяють психологію та ідеологію підприємництва. Проте саме цей момент дає змогу партії якоюсь мірою (залежно від рівня політич­ної культури) відстоювати інтереси власного електорату. Це досить виразно простежується у посткомуністичних країнах.

Важливою проблемою є правова інституціоналізація партії, тобто зако­нодавче оформлення і регламентування її діяльності. Уперше правове санк­ціонування партій здійснено в конституціях Чехословаччини (1 жовтня 1920 р.) та Австрії (29 червня 1920 р.).

Законодавче регулювання партійної діяльності в різних країнах здій­снюється по різному. У цьому зв'язку їх можна поділити на три групи:

1) країни, де порядок утворення партії взагалі не регулюється законом, оскільки це - приватна справа громадян (Великобританія);

2) країни, законодавство яких не вимагало формальної реєстрації партії, хоч вона може набути юридичного статусу лише у випадку представ­лення визначених документів у компетентні органи (Австрія, ФРН);

3) країни, правові системи яких передбачають обов'язкову реєстрацію (Україна, Росія).

Законодавство багатьох країн зобов'язує, щоб партії будувалися на де­мократичних принципах, регулярно оприлюднювали основні партійні доку­менти, склад керівництва, відомості про джерела фінансування та викорис­тання коштів.

У більшості країн здійснюється державне фінансування партій з метою обмеження можливостей підкупу партійної еліти зацікавленими групами. Існують способи розподілу державних коштів: залежно від кількості голосів, отриманих на виборах (ФРН, Італія, США) та від кількості мандатів у парла­менті (Данія, Швеція, Фінляндія, Франція, Бразилія).

Практикується і змішаний спосіб (Великобританія, Іспанія). Крім цьо­го, у деяких країнах частина дотацій (у Бразилії - 10%, Італії - 15% від загальної суми) розподіляється порівну між усіма партіями в парламенті. В Австрії, Італії, Іспанії крім дотацій, отриманих відповідно до результатів голосування, виділяються спеціальні кошти для парламентських партійних фракцій.

Партійну систему треба розуміти як сукупність політичних партій, ха­рактер їх взаємодії, місце і вплив у певній політичній системі. Типологія партій передбачає декілька варіантів:

o тритипова схема М. Дюверже, згідно з якою партійні системи поді­ляються на однопартійні, двопартійні і мультипартійні;

o тритипова система Б. Гаврилишина, який поділяє партійні системи на олігархічні, противаг (боротьби за владу) і колегіальні (співпраці при владі);

o семитипова схема Дж. Сарторі з таким поділом партійних систем: однопартійна, гегемоністська, домінування, двопартійна, обмежено­го плюралізму, поляризованого плюралізму, атомізована.

o типова система А. Лейпхарта який поділяє партійні системи за спо­собом утворення коаліцій на підставі їхнього ставлення до існуючих в суспільстві протиріч: лівоцентриська, правоцентристська, ліво-права, ліво-центр права.

Класифікація Дж. Сарторі, на відміну від інших класифікацій, не тільки розрізняє партійні системи за кількістю функціонуючих у політичній систе­мі партій, а й враховує характер їх взаємодії, ступінь політичного впливу на суспільство загалом і політичну систему зокрема. Тому таку класифікацію можна використовувати у наукових дослідженнях як найдосконалішу.

Однопартійній системі властиве конституційне закріплення керівної ролі однієї партії, зрощування партійного і державного апарату, заборона утворення інших партій. Така партійна система існувала у фашистських Іта­лії та Німеччині, а також у колишньому Радянському Союзі. Нині вона існує в Китаї, Північній Кореї, на Кубі, в Іраку та деяких країнах Африки (Кенія, Сомалі, Лівія).

Гегемоністська система характеризується панівним становищем однієї партії при відсутності партійної конкуренції, а також - наявністю декількох партій, які мають організаційну автономію, але визнають керівну роль прав­лячої партії. Така система існувала у соціалістичних країнах Східної Європи.

Система домінування передбачає довготривале (протягом декількох термінів парламентських виборів) керівництво державою однієї партії, яка має достатню парламентську більшість для формування уряду. Ця партійна система мала місце у Швеції, де у 1932-1976 рр. та у 1982-1991 рр. правила Соціал-демократична робітнича партія, і в Японії, де Ліберально-демокра­тична партія від 1955-1994 рр. незмінно формувала уряд.

Двопартійна система відзначається домінуванням двох потужних полі­тичних партій, одна з яких перебуває при владі, а інша - в опозиції. Кла­сичними країнами з двопартійною системою є Великобританія і США. Рес­публіканська і Демократична партії США, Консервативна і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають у полі­тичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю бага­тьох партій, проте у парламенті й уряді представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму формування уряду і поділяється на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.

У першому випадку уряд формується партією, що здобуває абсолютну більшість голосів на парламентських виборах, хоч інші партії також пред­ставлені у парламенті. Типовим прикладом є Іспанія, де уряд формувала со­ціалістична партія, а зараз - консервативна.

Двоблокова коаліція передбачає формування уряду двома політичними силами, як наприклад у ФРН, де від 1982 р. уряд формувався блоком соціал-демократів та християнських демократів (СДПН і ХД-ХСС), а в даний час - соціал-демократів і зелених.

За мультипартійної коаліції уряд формується з представників декількох партій на основі їх пропорційного представлення у парламенті згідно з ре­зультатами виборів, як наприклад, у Швейцарії, Бельгії, Нідерландах.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення бо­ротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної опозиції. Така система іс­нувала в різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціа­лістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку Республіки (ОПР), лівої опозиції - комуністи (ФКП), а правої - неофашисти (НФ), а також в Іта­лії, де головна роль належала християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції - комуністам (ІКП), правої - італійському соціальному рухові - національним правим силам (ІСР-НПС).

Атомізована система характеризується наявністю багатьох маловпливо­вих, малочисельних партій та багатьох позасистемних політичних сил. Вона поділяється на системи крайнього плюралізму і авторитарної псевдопартійності. Перша система існувала у посткомуністичних країнах до виборів на багатопартійній основі і частково збереглася у деяких з них (Україна, Росія, Казахстан). Друга система властива деяким країнам Латинської Америки; існує багато партій, між якими точиться гостра боротьба, а реальна влада пе­ребуває у руках військової верхівки.

А. Лейпхарт на підставі аналізу партійного життя у 21 країні світу виді­лив сім типів протиріч, з а якими можна типологізувати партійні системи: 1) соціально-економічні, які стосуються визначення партійних пріоритетів, щодо державної чи приватної власності, сильної чи слабкої ролі уряду в еко­номічному регулюванні, підтримки чи опозиції щодо перерозподілу суспіль­ного продукту від багатих до бідних, розширення чи зменшення соціальної допомоги; 2) релігійні - ставлення до релігійних організацій і релігійних цінностей (Ізраїль, Японія, Австралія); 3) культурно-етнічні - відстоювання тих чи інших етнічних груп (Бельгія, Канада, Швейцарія, Швеція, Фінлян­дія); 4) між містом і селом - репрезентації інтересів сільського або місь­кого населення (наприклад, Швейцарська народна партія - партія яка ви­ражає здебільшого інтереси сільських верст населення); 5) щодо підтримки режиму - опозиції або захисту існуючого режиму (мало місце 1945-1980 рр. В тих країнах де діяли комуністичні партії - Франції, Італія, Японія); 6) у міжнародній політиці - ставлення до процесів інтеграції і глобалізації;

7) індустріальні та постіндустріальні - ставлення до традиційних ціннос­тей епохи індустріалізму і постіндустріальних цінностей - партисипітарної демократії (демократії участі) і інвероументалізму (якості життя та навко­лишнього середовища).

Урахування цих аспектів дало б змогу зіставити концептуальну модель партії з фактичною інформацією про неї. Такий підхід на Заході відображе­ний у проекті К. Джанди, котрий здійснив спробу побудувати універсаль­ну модель партії, яка відображала б одночасно її ідеологію, організаційну структуру, соціальний склад, її відносини з владою, іншими партіями.