Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 17. Взаємодія політичної системи і громадянського суспільства

Громадянське суспільство, яке виникло в умовах формування бур­жуазного ладу протягом історичного свого розвитку зазнало рід істотних змін і на сучасному етапі вирізняється більш якіснішою інституційною та соціальною структурою. Для того, щоб зрозуміти еволюцію розвитку грома­дянського суспільства, відображену в різноманітних соціологічних та полі­тологічних концепціях необхідно розглянути концепцію Дж. Александера В цій концепції громадянське суспільство розглядається як єдина солідарна сфера, в якій певний різновид загальної громади набуває визначеності і ре­презентується громадською думкою. Соціальна взаємодія за Дж. Александером в рамках громадянського суспільства ґрунтується на таких цінностях як коректність, рівність, критичність і повага.

Дж. Александер виділяє три етапи розвитку громадянського суспільства, які він позначає терміном "громадянське суспільство" - І, II, III. Громадян­ське суспільство-І (охоплювало період кінця XVII і першої половини XIX ст.) було молодим буржуазним суспільством, яке ґрунтувалося на засадах свобо­ди, верховенства права, вільного ринку і мінімального втручання держави в економіку та суспільне життя. Його основні положення були сформульовані такими видатними мислителями, як Дж. Лок, А. Фергюсон, Ш.-Л.Монтеск'є, І. Кант, Ґ. Геґель, А. де Токвіль. В їхньому розумінні громадянське суспільство виступає як творець держави (згідно теорії суспільного до­говору. і водночас як її партнер, опонент та контролер. В рамках цього етапу необхідно звернути увагу на концепцію громадського суспільства, відображе­ну в творах Ф. Гегеля та А. Токвіля. Ф. Гегель розумів громадянське суспільство як множину особистостей кожна з яких переслідує власні цілі і задовольняє власні потреби. Він вважав, що громадянське суспільство може реалізовувати свої цілі тільки через державу, яка є "самосвідомою етичною сутністю" і най­вищим проявом духу громадянського суспільства. Тобто німецький філософ ототожнював громадянське суспільство з державою, розглядаючи їхню вза­ємодію в органічній єдності. А. Токвіль в праці "Демократія в Америці" роз­крив суть взаємодії політичної демократії і громадянського суспільства. Він підкреслював, що успіх демократії залежить не стільки від географічних умов, законів, скільки від моральних звичаїв - тобто рівня моральної свідомості громадян. А. Токвіль виділив не тільки позитивні риси громадянського сус­пільства завдяки в умовах демократичного розвитку, але і негативні. Позитив­ні риси громадянського суспільства виявлялися у здатності людей критично мислити, об'єднуватися у різні організації, а негативні у надмірному егоїзмі громадян, які покладалися у вирішенні своїх проблем на державу і нехтува­ли громадською діяльністю і "тиранічній" громадській думці, яка могла мати примусовий вплив на позицію тих чи інших критично мислячих людей.

Громадянське суспільство - ІІ охоплювало період другої половини ХІХ і першої половини ХХ століття. Для цього періоду характерним є як і актив­ний розвиток громадянського суспільства в окремих регіонах так і його згор­тання в інших. Особливо активне громадське життя було в країнах Цен­трально-Східної Європи, в тому числі і в Галичині. В цей період зароджується тоталітарні концепції (комунізму та фашизму), які заперечують самосуть громадського суспільства. Крім цього формуються тоталітарні політичні ре­жими і тоталітарні політичні рухи. Серед концепцій громадянського суспіль­ства цього періоду варто звернути увагу на концепцію А. Грамші, який дещо змінює акценти у розумінні функцій громадських інститутів. Він розглядає громадянське суспільство як автономну сферу неполітичної соціальної актив­ності, яка не здійснює контроль над владними інститутами, а швидше за все співпрацює з ними.

Громадянське суспільство - ІІІ виникло у другій половині ХХ століття піс­ля краху спочатку фашистських режимів, а пізніше комуністичних. Основні теоретичні положення громадянського суспільства формувалися в контексті концепцій критики тоталітаризму, модернізації та транзитології. Особливо великий вплив на розвиток теорії громадянського суспільства справили праці Ю. Габермаса, які він сформулював поняття соціальної комунікації та публіч­ної сфери і тим самим заклав методологічні основи для розробки стратегій трансформування диктаторських режимів.

В українській політичній думці появилося ряд праць присвячених про­блемі розвитку громадянського суспільства в умовах державної незалежності України. Найбільш повне висвітлення ця проблема отримала у праці "Осно­ви демократії". В ній громадянське суспільство розглядається як сфера спіл­кування, взаємодії, спонтанної самоорганізації та самоврядування вільних індивідів на основі добровільно сформованих асоціацій, яка захищена необ­хідними законами від прямого втручання і регламентації з боку держави і в якій переважають громадянські цінності.

Хоч ця дефініція правильно відображає сутність громадянського суспіль­ства, однак вона не дає відповіді на питання про ті його основні атрибути, які забезпечують ефективний вплив громадськості на політичну владу. Тому є потреба уточнити зміст даної дефініції. На нашу думку, громадянське сус­пільство, в сучасному розумінні, це сукупність громадян, громадських інсти­тутів і груп, які мають необхідні правові умови та належні фінансові і орга­нізаційні ресурси для самовираження і захисту своїх інтересів на всіх рівнях політичної влади.

Ця дефініція є зручною з огляду на такі моменти: по-перше, дозволяє ви­значити сферу суспільних інтересів не тільки незалежних від державної, але й від регіональної та місцевої влади; по-друге, виявляє фундаментальні умо­ви нормального функціонування громадянського суспільства, його здатності впливати на процес прийняття політичних рішень і забезпечення ефектив­ного громадського контролю над органами політичної влади; по-третє, спри­яє розумінню основних параметрів розвитку громадського сектору, який в значній мірі залежить від ефективності політичних інститутів, так і від рівня громадянської культури.

Виходячи з даної дефініції структура громадянського суспільства включає:

o окремих громадян, які здатні формулювати нові ідеї концепції пара­дигми і впливати на суспільні процеси;

o суспільні групи (професійні, соціально-класові, етнічні, культурні, гендерні, територіальні, конфесійні), які в рамках громадських ін­ститутів здатні виразити і захистити свої інтереси, права та свободи;

o громадські інститути - громадські організації, асоціації, громад­сько-політичні рухи;

До атрибутів громадських інститутів слід віднести правові норми (кон­ституційні, законодавчі та статутні), які регулюють їх статус, організаційну структуру та громадський менеджмент. Інституційний рівень громадських інститутів розкриває рівень внутрішньо-організаційної солідарності та засо­би їхнього впливу на процес формулювання громадських ініціатив і ухвален­ня політичних рішень.

Типовими інститутами громадянського суспільства можна вважати профспілки, спілки та асоціації підприємців, культурні товариства, спілки національних меншин, правозахисні організації, благочинні фонди, органи самоврядування у вищих та середніх школах і ЗМІ. Деякі вчені у структуру громадянського суспільства включають партії, які ще не задіяні в механізмах влади. Таку позицію не можна вважати точною оскільки вона суперечить принципу розмежування політики і громадської діяльності, політичної сис­теми і громадянського суспільства. Крім цього партії і громадські організації вирізняються за метою, масштабом і формою діяльності, а також кількістю членів. Якщо метою партії є здобуття, використання і утримання політичної влади, то метою громадської організації - вплив на владу є реалізація інтер­есів і прав передусім своїх членів а також і представників інших соціальних категорій. Партії, як правило, виражають загальні інтереси (національні, ре­гіональні та місцевих громад), то громадські організації - специфічні інтер­еси, які стосуються окремих видів діяльності та соціальних умов життя. Та­кож партії мають набагато складнішу організаційну структуру та потужніші засоби і інструменти інформаційного впливу на суспільний процес.

До структури громадянського суспільства у певних політичних ситуаціях не можна включати громадсько-політичні рухи, коли вони мають тоталітар­ний і екстремістський характер. Такі рухи існували в Європі 30-40-х роках, а сьогодні їх діяльність спостерігається в багатьох мусульманських країнах.

Громадянська культура суб'єктів громадянського суспільства включає: ідеї концепції парадигми в якій відображений передовий світовий досвід взаємодії громадських інститутів із інститутами політичних систем; ціннос­ті свободи, соціальної справедливості, віри в соціальний прогрес довіри між громадянами та поваги один до одного; раціональні прагматичні моделі по­ведінки (активної, інтернальної, екстравертної).

Громадянське суспільство виконує такі функції:

o артикуляції і агрегації потреб та інтересів членів громадських об'єднань;

o вплив на правотворчий процес (конституційний, законодавчий, ста­тутний);

o вплив на процес ухвалення політичних рішень;

o захист прав та свобод своїх членів громадських організацій та інших соціальних категорій;

o сприяння формуванню політичної нації та її консолідації;

o громадський контроль над політико-владними та адміністративни­ми інститутами;

o сприяння публічній та відкритій комунікації між суб'єктами грома­дянського суспільства і політичними адміністративними правовими та військово-силовими інститутами.

Суть взаємодії між політико-владними інститутами і інститутами грома­дянського суспільства полягає в тому, що з одного боку перші створюють на­лежні правові та фінансові умови для розвитку громадянського сектору, а він в свою чергу спонукає політичну владу не виходити за межі правового поля і ухвалювати рішення вигідні з позиції громадських та національних інтересів.

Рівень розвитку громадянського суспільства і можливості його впливу на політику залежить від моделі політичної системи та моделі політичного управління. При тоталітарній політичній системі громадянське суспільство відсутнє хоч існує величезна мережа громадських організацій, які контролю­ються правлячою партією і адміністративним апаратом. Імітуючи бурхливу діяльність, вони позбавлені реального впливу на процес прийняття політич­них рішень.

Сприятливі умови для громадянського суспільства відсутні також у авто­ритарних і олігархо-кланових режимах. Тут часто спостерігається залежність громадських організацій від політико-бізнесових, які вміло маніпулюють громадською думкою, використовуючи громадськість для обслуговування своїх інтересів.

Слабкість інститутів громадянського суспільства в таких режимах в пер­шу чергу обумовлена такими факторами як: відсутністю належних правових умов для стимулювання громадських ініціатив; фінансовою залежністю ліде­рів громадських організацій від грантодавців і політики-бізнесових структур в силу надмірної концентрації капіталу в руках олігархів; свідомому галь­муванню розвитку громадських інститутів з боку бюрократично - управлін­ської вертикалі на всіх рівнях політичної та адміністративної влади; низько­му рівні громадянської культури і громадського менеджменту.

Для забезпечення ефективної взаємодії між громадськими та владними інститутами необхідно забезпечити в першу чергу належні правові умови. До таких правових умов, які стимулюють громадську активність і забезпе­чують ефективний вплив громадськості на політико-правову систему і по­літичне управління, слід віднести наявність правових актів, які регулюють:

o функціонування інститутів прямої демократії;

o статус і повноваження громадських організацій;

o порядок здійснення легальної лобістської діяльності;

o механізми соціального партнерства;

o порядок здійснення громадської фахової експертизи;

o статус та повноваження органів самоврядування у вищій та серед­ній школах;

o статус вільних ЗМІ.

Інститути прямої демократії мають великий вплив на розвиток грома­дянського суспільства оскільки дозволяють громадськості: по-перше, ініці­ювати конституційні і законодавчі зміни, відхиляти закони, які не відпо­відають національним чи громадським інтересам; по-друге, брати участь у затвердженні конституції та ухваленні законів на референдумах; по-третє, впливати на процеси дострокового припинення повноважень глави держа­ви і парламенту а також регіональних та місцевих представницьких органів і органів політичного управління на цьому ж рівні; по-четверте, конструк­тивно взаємодіяти з партіями в плані ініціювання важливих суспільних про­ектів і забезпечення партійних структур творчим кадровим резервом, який рекрутується із активних громадських діячів.

Найбільш ефективними з точки зору світової та європейської консти­туційної практики для реалізації прав народу як суверена загалом і громад­ських організацій зокрема є:

o вільні, чесні та прозорі вибори; народна законодавча ініціатива;

o народне законодавче вето;

o законодавчі та конституційні референдуми;

o конституційні асамблеї, сформовані із представників громадськості та політиків, яким заборонено після ухвалення конституції протягом певного періоду обіймати політичну посаду.

Вільні, чесні і прозорі вибори можна вважати в таких умовах, коли ви­борець має право вибирати не тільки партійний список, але й окремих кан­дидатів у цьому ж списку або декількох списках. Крім цього виборець має мати право отримати достовірну інформацію про доходи і майно політиків, доходи і видатки партій і виборчих блоків, які беруть участь у виборчій кам­панії, а також - оцінювати професійні якості політичних лідерів через по­літичні дебати або різні форми дискусійного діалогу із залученням незалеж­них фахових експертів.

У деяких країнах, зокрема в Австрії, Іспанії та Італії, Словенії, Швей­царії існує народна законодавча ініціатива, яка означає, що парламент має розглянути законопроект, запропонований виборцями. Підставою для та­ких ініціатив є кількість виборців, що змінюється залежно від кількості на­селення. Якщо, наприклад, в Італії потрібно п'ятдесят тисяч підписів, то в Іспанії - в десять разів більше. Однак народна законодавча ініціатива не поширюється на всі без винятку законопроекти. Крім народної законодав­чої ініціативи конституції деяких країн ( зокрема у Італії і Швейцарії) наді­ляють громадськість таким потужним інструментом впливу на владу як на­родне законодавче вето. Так, в Італії названа процедура скасування закону у вигляді народного вето може бути здійснена шляхом референдуму за ініці­ативою півмільйона виборців або п'яти обласних рад. Референдум може не відбутися, якщо парламент прийме новий закон з того ж питання, або буде відтермінований на рік після розпуску парламенту. У Швейцарії для здій­снення народного законодавчого вето проводиться референдум за ініціати­вою 50 тисяч виборців або 8 кантонів.

Законодавчий референдум передбачає затвердження або ухвалення зако­ну шляхом народного голосування. Така форма референдуму має різні варі­анти. Так у Естонії Державні збори виносять законопроект на референдум і після його ухвалення глава держави негайно його пронульгує. В разі неухвалення такого закону Президент республіки має право розпустити парламент і призначити дострокові парламентські вибори. У Словенії Скупщина може винести будь-який законопроект на референдум на вимогу одної третини де­путатів нижньої палати, Національної Ради або 40 тис. виборців. Законодавчі референдуми проводяться не тільки на національному рівні але і регіональ­ному (як, наприклад, у Швейцарії). Конституційний референдум проводить­ся як для затвердження Основного закону або конституційних поправок, так і опитування виборців з приводу необхідності внесення таких змін. Що сто­сується референдуму з приводу доцільності проведення конституційної ре­форми, то він застосовується як на федеральному рівні, так і на рівні суб'єктів федерації. У Швейцарії такий референдум проводиться в рамках повного пе­регляду Конституції за ініціативою однієї або двох палат Федеральних зборів або 100 тис. виборців. У США на регіональному рівні такий референдум про­водиться з приводу доцільності ухвалення основного закону штату.

Референдуми з приводу дострокового припинення повноважень глави держави і парламенту проводяться в таких країнах як Латвія, Естонія і Ав­стрія. У Латвії Президент республіки має право запропонувати розпуск Сей­му. Пропозиція про розпуск має бути винесена на народне голосування. Якщо більше половини учасників народного голосування висловиться за розпуск Сейму, розпуск вважається здійсненим і мають бути призначені нові вибори, які повинні відбутися не пізніше ніж через два місяці з дня розпуску Сейму. В разі відхилення на референдумі пропозиції глави держави, він вважається усу­нутим з посади. Шляхом референдуму здійснюється також дострокове при­пинення повноважень законодавчих і виконавчих органів на рівні суб'єктів федерації (Швейцарія) і місцевих представницьких органів у Японії.

Якщо інститути прямої демократії можуть використовуватися для ухва­лення важливих для суспільства законів і конституційних змін І передба­чають для реалізації своєї мети скоординовані зусилля різних громадських організацій і політичної еліти, то спеціальні закони, які регулюють статус громадських організацій дозволяють їм досягати успіху саме в площині ре­алізації своїх власних специфічних інтересів ( чи то професійних, чи етно­культурних). Основні принципи, які мають визначати правовий статус гро­мадських організацій сформульовано в Рекомендаціях Комітету міністрів Ради Європи для країн членів цієї організації.

Важливе значення для розвитку громадянського суспільства і його впли­ву на політичну систему має законодавче закріплення статусу легального лобіювання групових інтересів. Відсутність такого закону дозволяє політикам лобіювати інтереси фінансово-промислових груп, а також власного бізнесу.

Такий лобізм завдає непоправної шкоди суспільству, оскільки продукує полі­тичну та інші види корупції, забезпечує несправедливий розподіл національ­ного багатства на користь окремих груп. Нелегальне лобіювання спрямоване на отримання для "своїх" привабливих преференцій у вигляді: бюджетних субсидій і дотацій; пільгових кредитів під гарантії уряду; податкових та мит­них пільг, земельних ділянок за непомірно низьку ціну у престижних райо­нах, а також високоліквідних об'єктів власності у промислово-фінансовому та аграрному секторах; ліцензій на здійснення високоприбуткових експорт­них і імпортних операцій.

При розробці такого закону необхідно враховувати досвід високо розви­нених країн. При цьому слід сказати, що окреме законодавство про лобізм існує в США, Канаді та Японії, а у Франції, Німеччині існує лиш часткове правове регулювання цього процесу. В інших країнах таких як Італія, Шве­ція, Польща взагалі відсутнє правове регулювання лобізму.

В США в 1946 році був прийнятий спеціальний закон про лобізм, який передбачав публічну реєстрацію лобістських структур і сплату податків за гонорар, отриманий за таку діяльність. Лобісти змушені були надавати під присягою звіти про свою фінансову діяльність. В Німеччині така діяльність (тобто взаємодія між групами інтересів і органами політичної та адміністра­тивної влади) відбуваються у формі консультацій. Лобістську діяльність ре­гулює низка правових актів, зокрема закон від 1972 року, який зобов'язує публікувати у спеціальному виданні перелік лобістських організацій. Відпо­відно до закону кожен депутат зобов'язаний офіційно реєструвати докумен­ти про свої лобістські контакти.

У деяких країнах, таких як Австрія, Франція, Голландія, Італія лобізм здійснюється через такий інститут як соціально-економічна рада, яка має повноваження консультативного дорадчого органу, а також має можливість впливати на законотворчий процес, як суб'єкт законодавчої ініціативи.

Одним із різновидів легального лобіювання можна вважати механізм со­ціального партнерства, де професійні спілки, бізнес і держава укладають так звані соціальні угоди. Це явище називається трипартизмом. Такі угоди вигідні для всіх трьох сторін: профспілки домагаються отримання ви­щих зарплат і кращих умов праці; бізнес-фінансову стабільність і сприятли­ві умови для досягнення продуктивності праці; держава - оптимальне дже­рело бюджетних надходжень. Однак, представники ліберальних сил часто критикують механізм соціального партнерства, вважаючи, що він негативно позначається на ринку праці, оскільки профспілкам вдається досягти підви­щення зарплат, які випереджають підвищення продуктивності праці.

Важливим інструментом громадянського контролю є законодавче закрі­плення права громадян на громадську експертизу. Це право дає громадянам оцінювати відповідність законодавчих проектів, проектів адміністратив­них актів, проектів політичних рішень на предмет їх відповідності крите­ріям соціальної вигоди, екологічної безпеки, і антикорупційних мотивів. Цей процес має відбуватися прозоро і відкрито. Йдеться насамперед про те, що органи влади повинні надати всю необхідну інформацію для експерти­зи, забезпечити опублікування результатів цієї експертизи у електронних та друкованих ЗМІ, а також мотиви відмови врахувати експертні результати в процесі ухвалення рішень.

Розвиток громадянського суспільства крім належних правових умов, не можливий без відповідної фінансової бази громадських організацій, яка до­зволяє їм фінансувати свою діяльність. Особливо гостро стоїть ця проблема в країнах, які вибрали олігархічну модель суспільного розвитку (або олігархіч­ний капіталізм). Саме відсутність коштів у більшості населення не дозволяє їм брати активну участь у громадському житті. Крім цього держава виділяє мізерні кошти для підтримки громадського сектору. Якщо до цього додати і те, що в таких країнах набагато менше отримують грантів, то стає зрозу­мілою причина залежності громадських лідерів від влади, бізнесових кіл та грантодавців. В основі цього явища лежить різка соціальна диференціація населення, яка є незмінним супутником олігархічного капіталізму.

Для того, щоб проілюструвати ступінь соціального розшарування в Україні, варто послатися на коефіцієнт К. Джіні, який зафіксований як у високорозвинених , так і слаборозвинутих країнах. Так, в Бразилії доходи 10 процентів найбагатших перевищують доходи 10 процентів найбідніших у 58 разів, в Аргентіні - 35 разів, в Росії - 17 разів, Японії - 4,5 разів, в краї­нах Скандинавії - 5-6 разів. Як бачимо, що в розвинутих країнах цей коефі­цієнт не перевищує 10-ти разів, а в слаборозвинених він може сягнути до 50 разів, а то й більше. На цю закономірність вказував ще М. Фрідман, обґрун­товуючи думку про те, що вільного ринку капіталізм сприяє меншому соці­альному розшаруванню ніж інші типи суспільних систем.

Чим більше розвинуте суспільство з точки зору політичної демократії вільного ринку та верховенства права, тим меншу воно має соціальну ди­ференціацію і потужніший середній клас. Як відомо, що основою розвитку політичних партій та громадських організацій є середній клас. Для розумін­ня середнього класу як потужної соціальної основи для розвитку громадян­ської активності, доцільно виділити його найбільш значимі соціальні риси. Від робітників середній клас відрізняється родом занять, вищим рівнем до­ходів та рівнем освіти. Від вищих суспільних груп він вирізняється більшою практичністю, більшою моральною цілеспрямованістю і необхідністю по­стійно заробляти (не просто на відтворення фізичного існування а на забез­печення достатньо широкого спектру потреб).

Представники середнього класу, як правило, у високорозвинених краї­нах складають кістяк як партій, так і громадських організацій і забезпечу­ють самостійне фінансування тих організацій за рахунок сплати членських внесків і пожертв. Однак, фінансування громадських організацій відбуваєть­ся не тільки за рахунок членських внесків і пожертв, але і включає інші дже­рела доходів. Якщо узагальнити національний і зарубіжний досвід, функці­онування громадських організацій, то він ґрунтується на таких джерелах: бюджетні субсидії (державні, регіональні, місцеві); зарубіжні програми до­помоги, спрямовані на фінансування соціального захисту малозабезпечених, організацію дозвілля і масових заходів, освітньої, науково-дослідної, а також правозахисної і консультативної діяльності; пожертви фізичних та юридич­них осіб; членські внески; гранти; публічний збір коштів; власна комерційна діяльність; банківські відсотки. У постсоціалістичних країнах, які стали чле­нами ЄС , бюджетні субсидії складають 20-30 % коштів неурядових органі­зацій. Натомість, у багатьох високорозвинених країнах питома вага бюджет­них коштів у структурі фінансів громадських організацій є значно більша. Так, у Бельгії вона становить 76 %, у Франції - 57 %, у Німеччині - 64 %.

Повноцінний розвиток громадянського суспільства є неможливий без наявності сучасних інститутів, які забезпечують формування громадянської культури, збагачують інтелектуальний та моральний потенціал людини та суспільства. До таких інститутів слід віднести в першу чергу вільні ЗМІ та вільні ВНЗ (насамперед університети).

Сутність вільних ЗМІ полягає в тому, що в суспільстві існують теле- і ра­діоканали, преса, видання, які функціонують не для обслуговування інтересів політичних і бізнесових кіл, спрямовані на інформування масового спожива­ча. Статус вільних ЗМІ можливий лише за умов:

o відсутності державного протекціонізму (вибіркового фінансування деяких видань чи телерадіоканалів) і монополізму в інформаційно­му просторі;

o наявності потужних іноземних та вітчизняних телерадіокомпаній і пресових груп, які забезпечують між собою жорстку конкуренцію за поширення впливу на масову аудиторію;

o законодавчого забезпечення функціонування громадського радіо­мовлення і телебачення вільного від комерційної та політичної ре­клами, яке утримується за рахунок абонентної оплати масового спо­живача, доброчинних внесків і частково бюджетних коштів;

o впровадження західних стандартів журналістики, які передбачають покарання у вигляді штрафу або позбавлення прес картки журна­ліста, якщо в його публікаціях простежується прихована реклама; а також статус спеціальних національних комісій, які формуються журналістським корпусом на виборних засадах і наділені правом ви­давати прескартки та здійснювати контроль за дотриманням норм хартії або кодексу журналістів;

o наявності вільних журналістських спілок, здатних захистити свої корпоративні інтереси на різних рівнях влади.

Потужним засобом формування елітарних кадрів для діяльності як гро­мадських так і політичних організацій є ВНЗ (університети). Однак вони мо­жуть виконати цю функцію, коли вони функціонують в рамках академічної автономії, конкуренції та правового забезпечення інтелектуальної свободи. В той же час широкий державний контроль обмежує здатність ВНЗ (універ­ситетів) формувати вільних, освічених, критично мислячих громадян здат­них виконувати елітарні функції в умовах глобального розвитку.

В Україні рівень громадянського суспільства значно відстає від країн розвиненої політичної демократії. Це насамперед зумовлено: різкою соці­альною диференціацією; відсутністю належних законодавчих умов для здій­снення легальної лобістської діяльності та незалежної громадської екс­пертизи; поєднанням бізнесу та політики; невідповідністю системи вищої освіти стандартам Болонського процесу; відсутністю громадського телеба­чення та радіомовлення.

Якщо брати до уваги кількісні показники, які відображають питому вагу громадських організацій у структурі населення, то ця ситуація виглядає та­ким чином: в Україні на 10 тис. населення - 11 зареєстрованих громад­ських організацій, в Угорщині - 46, у Хорватії - 85, а в Естонії - 201. Ді­яльність громадських організацій охоплює практично всі сфери суспільного життя України.

До позитивних моментів у сфері розвитку громадського сектору мож­на вважати відкриття Міністерством юстиції України на своєму веб-сайті "Єдиного реєстру громадських формувань". Незважаючи на певні зрушен­ня у сфері інституалізації громадської активності, треба відзначити, що цей сектор далеко не відповідає параметрам розвитку у країнах розвиненої по­літичної демократії. Це, зокрема, стосується участі громадських організацій у процесі публічного обговорення та прийняття нормативно-правових актів та політичних рішень, легальної лобістської діяльності своїх інтересів, фахо­вої експертизи важливих політико-правових проектів.

Громадяни України не мають достатніх прав, щоб з допомогою інсти­тутів прямої демократії впливати на конституційні та законодавчі зміни, припиняти достроково повноваження глави держави чи парламенту або представницькі чи виконавчі органи на місцевому і регіональному рівнях. Хоч чинна Конституція проголошує принцип згідно якого народ визнається суб'єктом змін конституційного ладу, але порядок внесення конституційних змін передбачає право на таку суб'єктність лише за Президентом і ВРУ. Крім цього народ, згідно Основного, закону має право затверджувати конститу­ційні зміни, ухвалені двома третинами депутатів ВРУ відповідно до статті 156 і ініціювати проведення референдуму, якщо цю ініціативу підтвердже­но підписами не менше як 3 мільйонів громадян, зібраних у двох третинах областей. В двох випадках референдум призначає глава держави. Отже, кон­ституційна процедура реалізації прав народу як суверена, є складною і без­умовно слабо стимулює громадську активність у сфері вдосконалення політико-правових інститутів.

В Україні давно ведеться дискусія з приводу розширення прав народу як суверена. В цьому напрямку є багато напрацювань як з боку політиків, так і громадськості. Найбільш вдалу політико-правову конструкцію вирішення цієї проблеми запропонував В. Ющенко у своєму конституційному проекті під назвою "народна конституція". В цьому проекті пропонується закріпи­ти такі інститути прямої демократії як: народна законодавча ініціатива, для реалізації якої потрібно підписів 100 тисяч громадян; законодавче народне вето - півтора мільйона підписів; конституційний референдум для затвер­дження, ухваленого 2 палатами парламенту проекту конституційних змін або нового проекту конституції; конституційна ініціатива щодо вирішення питання про внесення змін до Конституції України.

Крім того Закон "Про об'єднання громадян" від 1992 р. та інші норма­тивно-правові акти містять положення, що суперечать Європейським кри­теріям у цій галузі. Найістотнішими з них є: унеможливлення створення спільних об'єднань фізичними та юридичними особами; поділ громадських об'єднань за їхнім територіальним статусом на міжнародні, всеукраїнські та місцеві; дозвіл громадським об'єднанням захищати права тільки своїх чле­нів; ускладнена процедура реєстрації; заборона громадським об'єднанням займатися безпосередньо комерційною діяльністю.

Виходячи із досвіду високорозвинених країн щодо законодавчого вре­гулювання лобізму вважаємо за необхідне ухвалення в Україні закону про легальне лобіювання. Такий закон мав би наділити право на лобістську ді­яльність тільки громадські організації, які здійснюють лобізм як через від­повідні юридичні структури, так і через створені громадські ради на всіх рівнях політичної влади (парламенту, уряду, регіональних та місцевих пред­ставницьких органів). Лобістська діяльність мала би здійснюватися в рам­ках правового моніторингу з боку державних фінансових органів та громад­ських інститутів. Закон мав би гарантувати право громадян на отримання інформації про різні форми лобістської діяльності.

В Україні механізм соціального партнерства немає законодавчого за­безпечення. Мало того законодавство, яке регулює профспілкову діяльність, потребує вдосконалення. Це зокрема стосується норм, які дозволяють ке­рівникам профспілок займати водночас високі партійні посади і очолювати адміністративне управління на рівні державних установ чи приватних під­приємств. Тому законодавство має закріпити заборону на членство в проф­спілках представників органів адміністративного та партійного управління.

Право на громадську експертизу в Україні регулюється не законом, а постановою КМУ від 2008 р. Цей нормативний акт передбачає громадську експертизу щодо актів виконавчої влади і не поширюється на законодав­чу та представницьку владу. Також недостатніми можна вважати механізми юридичної відповідальності владних органів та посадових осіб за порушен­ня в цій сфері.

Громадські організації України не тільки не мають належних правових умов для здійснення своєї діяльності, але й не мають достатньої фінансової бази. Вони є як правило залежні від грантодавців, різних партій (особливо під час виборів), тіньового фінансування олігархічних груп або окремих олі­гархів. Крім цього державою не передбачений прозорий механізм субсиду­вання громадських організацій і їх фінансової звітності.

В силу того, що в Україні рівень соціальної диференціації дуже високий (за коефіцієнтом Джіні доходи найбагатших перевищують доходи найбідніших згідно оцінок Світового банку перевищують понад 47 раз), то частка представників середнього класу у соціальній структурі є незначною порівня­но з високо розвинутими країнами. Крім того представники середнього кла­су України поступаються не тільки у стандартах добробуту, але й рівнем гро­мадянської культури, оскільки вони вимушені працювати в умовах тіньової економіки та корупції. В силу цього середній клас України є малопомітним у сфері громадської активності.

Важливою проблемою фінансових джерел громадських організацій є ство­рення публічного прозорого механізму розподілу коштів. Це, зокрема , сто­сується визначених законодавством критеріїв фінансування громадських ор­ганізацій, усунення асиметрії у розподілі коштів між центром і регіонами, звільнення від оподаткування комерційної діяльності громадських організацій.

На сьогодні всі інститути, які мали би забезпечувати формування грома­дянської свідомості, працюють не достатньо в цьому напрямку. Це передусім стосується сімейного виховання, середньої та вищої школи, ЗМІ та різних се­редовищ, з якими взаємодіє людина. Для реалізації мети щодо формування громадянської свідомості та громадянського менеджменту необхідно в пер­шу чергу реформувати систему освіти та засобів масової інформації.

В першому випадку ідеться про реформування середньої школи, яка має забезпечити запровадження профільної освіти і вдосконалення системи ЗНО шляхом скасування всіх пільг для абітурієнтів і запровадження повніс­тю комп'ютерного тестування.

В другому випадку йдеться про реформу вищої школи, яка проводиться в рамках реалізації принципів та стандартів Болонського процесу. В Украї­ні цей процес проходить повільно і незбалансовано, незважаючи на те, що окремі ВНЗ досягли значних результатів як у плані нормативної бази, так і навчально-методичного забезпечення. Найбільш стратегічні напрямки ре­форми поки що не реалізовані в Україні. Це перш за все стосується таких напрямків: як запровадження автономії університетів в рамках якої вони отримують право видавати дипломи власного зразка, присвоювати науко­вий ступені та звання, формувати та розподіляти кошти, формувати органи самоврядування та адміністративного управління; узаконення конкурентно­го механізму державного фінансування за яким державне замовлення отри­мують ВНЗ з високими рейтинговими показниками; запровадження міжна­родної системи оцінювання діяльності ВНЗ згідно Шанхайського рейтингу та рейтингу за версією Таймс, які беруть до уваги такі критерії, як наявність лауреатів Нобелівської премі

Розділ 18. Політологічні проблеми посткомуністичної трансформації
Розділ 19. Політичні еліти і лідерство
Розділ 20. Проблеми етнополітики
Розділ 21. Міжнародні відносини і зовнішня політика держави
Список використаної та рекомендованої літератури





© Westudents.com.ua Всі права захищені.
Бібліотека українських підручників 2010 - 2020
Всі матеріалі представлені лише для ознайомлення і не несуть ніякої комерційної цінностію
Электронна пошта: site7smile@yandex.ru