Політологія - Гелей С.Д., Рутар С.М. - Розділ 20. Проблеми етнополітики

Етнополітику розуміють у двох значеннях: 1) як галузь політології, що вивчає політичну суб'єктність таких спільнот, як етнос (народ), етнічні гру­пи, нація; 2) як політику держави у сфері етнічних відносин, формування і консолідації нації.

Щоб правильно визначити поведінку суб'єктів етнополітики, потрібно з'ясувати такі основні поняття, як етнос, етнічна група, нація, націоналізм, національні меншини, етнічні конфлікти тощо.

Етнос - це стійка культурна спільнота, котра має спільну історичну те­риторію або зберігає символічний зв'язок з нею, спільні культурні та психоло­гічні риси, що сформувалися впродовж століть. Важливим елементом етносу є спільна історична територія, де проходив процес його становлення І розвитку.

До основних елементів етносу також відносяться такі психологічні й культурні явища, як історична пам'ять, мова, релігія і держава. Історична пам'ять включає як реальні факти, так і історичні міфи. Реальними фактами можуть бути елементи культури (могили, храми, замки) і природного ланд­шафту (краєвиди). Історичними є міфи про спільне походження етносу. Ска­жімо, сучасні греки вважають себе нащадками античної Еллади, а українці - Київської Русі, хоч обидва народи зазнали глибоких етнічних змін і якіс­но відрізняються від своїх попередників. Кожен народ береже в історичній пам'яті міф про золоту добу, що в критичні періоди історії надає йому силу подолати негаразди й вистояти. За допомогою мови, яка постійно оновлю­ється, змінює свою структуру, етнос передає із покоління до покоління свій історичний досвід, зберігає самобутність і безперервність. Релігія, надаючи нормам співжиття етносу священного змісту, закладає культурну основу ет­нічної ідентичності. Світова релігія, хоч і виходить за межі етнічного, все ж через обрядовий колорит забезпечує основну функцію етнічної інтеграції.

Існує два способи утворення етносу: об'єднання та поділ. З одного боку, ет­нос формується шляхом об'єднання племен, міст-держав, з іншого - утворю­ється внаслідок сектантського розколу або етнічного розпаду, при якому одна з етнічних груп відколюється від основної і стає новою етнічною спільнотою.

Етнос може змінюватися, зникати або оновлюватися. Цілковите зник­нення етносу можливе лише за умови геноциду та етноциду. Геноцид - це свідома політика фізичного знищення етносу (наприклад, знищення нацис­тами євреїв або турками вірмен). До основних чинників оновлення етносу належать: релігійна реформа, культурні запозичення, рух широких народних верств, міф про етнічну обраність.

Термін "етнічна група" (або "етнічна категорія") має два значення: 1) сукупність людей, яка є структурним елементом етносу, але має специфічні культурні особливості й сприймається з боку чужинців як окрема група; 2) частина етносу на території іншої національної держави. У першому випад­ку етнічні групи, незважаючи на культурну відмінність, не виділяють себе Із загального етносу, але можуть підкреслювати свою окремість.

Однією з основних категорій етнополітики є нація, її розуміння грун­тується на трьох концепціях: територіальній, етнічній, етнотериторіальній.

Територіальна концепція, що є власне західною, виділяє такі основні елементи нації, як спільна територія, спільна громадянська культура, спіль­на економіка, спільні правова й політична системи. Скажімо, спільна істо­рична територія в структурі етносу, як уже зазначалося, має символічний зміст, а в структурі нації - тільки реальний (не може бути нації без тери­торії). Спільна економіка передбачає певні національні пріоритети в галузі зовнішньоекономічної діяльності, національну структуру виробництва, сис­тему менеджменту і трудової мотивації, спільне законодавство, що регулює основні напрями державної політики у сфері економічного життя, а також відносини власності щодо громадян і осіб, які не мають громадянського ста­тусу. Правова система, забезпечуючи єдині правила гри для всіх членів нації, є основним чинником національної інтеграції на сучасному етапі. Правова система формує почуття юридичної рівності усіх членів спільноти, є одним із вагомих чинників соціальної солідарності. І нарешті, нація має свою власну державу, партійну і виборчу системи та політичну культуру. Отже, згідно із західною концепцією, нація - це етнополітична спільнота, яка має спільні територію, громадянську культуру, економіку, правову і політичну системи. До її складу входять усі громадяни, незалежно від етнічного, соціально-кла­сового походження, релігійної належності.

Етнічна концепція зосереджує увагу на таких рисах нації, як спільне ро­дове походження, народ як суб'єкт історії, мова, звичаї.

Етнотериторіальна концепція поєднує територіально-громадянський та етнічний принципи - формування нації навколо історичних цінностей корін­ного етносу (історичної назви, звичаїв і національно-державної символіки).

До проблеми походження нації також існують два підходи: примордіалістський і модерністський. Примордіалісти вважають, що нація ви­никає тоді, коли сформувався етнос, який становить ядро імперсько-дер­жавного утворення і проходить різні стадії розвитку, зберігаючи при цьому свої основні етнічні ознаки (мову, звичаї, національний характер). Модер­ністи стверджують, що нації виникають у період централізованої держави і зародження капіталістичних відносин, коли юрисдикція державної вла­ди і спільний ринок створюють спільні юридичні, політичні, економічні та культурні ознаки на всій території проживання етносу або декількох етно­сів. Ця точка зору на процес походження нації передбачає декілька способів її формування: 1) державно-централізоване інкорпорування (Англія, Фран­ція - 17-18 ст.); 2) перетворення імперії у національні держави (Туреччи­на, Росія); 3) відокремлення колонії від імперії й утворення нації за тери­торіальним принципом як об'єднання різноманітних груп (США, Канада,

Бразилія); 4) відокремлення колонії від імперії і утворення нації за етнічним принципом шляхом інтеграції різних етнічних груп навколо цінностей ко­рінного (титульного) етносу (країни Центральної Європи); 5) відокремлен­ня етносу від національної держави і формування нації на етнічній основі (в разі здобуття незалежності Квебеку у Канаді і Басків у Іспанії).

Якщо перші нації у Європі формувалися шляхом державної інкорпорації без широкої народної мобілізації, то нації ХІХ-ХХ ст. виникали на основі силь­них національних рухів з відповідною національною ідеологією. Це явище діс­тало назву "націоналізм". Терміном "націоналізм" позначають такі явища: національну свідомість (усвідомлення своєї належності до нації); національ­ну ідеологію, яка формує основну мету, принципи боротьби за національну незалежність, розбудову національної держави; культурний і політичний рух, спрямований на боротьбу за утвердження національних пріоритетів у куль­турній та адміністративній сфері або здобуття національної незалежності.

Основні положення ідеології націоналізму можна сформулювати так: нації є єдиними й неповторними суб'єктами історичного процесу, в якому кожна нація має індивідуальність, власне історичне призначення; нація - найвища цінність, джерело політичної влади; свободу людина здобуває дише тоді, коли вона ідентифікує себе з нацією; свобода і безпека нації є умовою світового порядку і справедливості.

Націоналізм як ідеологія по різному тлумачиться науковцями. Так, Е. Сміт виділяє антиколоніальний (прагне здобути незалежність від чужозем­них володарів і створити на місці колоній державну націю), інтеграційний (після здобуття незалежності намагається об'єднати етнічно-строкате насе­лення у територіальну націю), сепаратистський і діаспорний (прагне відо­кремитися від більшої політичної одиниці й заснувати на власній історичній території етнічну націю), іредентський, або паннаціоналістичний (формує націю шляхом приєднання до історичної території своїх родичів, які про­живають за її межами, або формує союз близьких за етнокультурними озна­ками національних держав) типи націоналізму.

Крім цього, розрізняють романтичний (проповідувався інтелігентами-інтелектуалами у XIX-на початку XX ст. як філософські і мистецькі ідеї), націонал-демократичний, інтегральний, соціал-націоналістичний, расовий (фашистський), імперсько-шовіністичний, а також протекціоністсько-еко­номічний націоналізм. Нині під націоналізмом розуміють ідеологію, яка синтезує у постколоніальних державах низку центристських ідеологій (лібе­ральних, соціал-демократичних, неоконсервативних) під кутом зору розбу­дови національної держави і формування нації.

Термін "національна меншина" не має чітко визначеного юридичного статусу. Під ним, як правило, розуміють етнічну групу, яка не є корінним етносом, але члени якої - громадяни національної держави -- мають певні етнокультурні (мовні, релігійні, звичаєві) особливості і намагаються їх ви­разити через відповідні соціальні інститути (громадські організації, партії).

Етнонаціональні конфлікти - це конфлікти між національними держа­вами, окремими етносами, етнічними групами захисту прав своїх співвіт­чизників, приєднання їх до історичної території, здобуття адміністративно-­територіальної автономії або національної незалежності, розподілу влади, престижу і матеріальних ресурсів. У науковій інтерпретації етнонаціональних конфліктів і зародження національних рухів можна виділити концеп­ції: внутрішнього колоніалізму, етноцистську і неоетноцистську, що поєднує риси двох попередніх. Представники концепції внутрішнього колоніаліз­му М. Хехтер і Т. Нейрн, використовуючи марксистську методологію, пояс­нювали причини виникнення національних рухів економічними чинника­ми. Ступінь групової етнічної солідарності залежить, на думку М. Хсхтера, віл обмеженого доступу її членів до розподілу матеріальних благ, а також можливості приєднання до інших груп, щоб реалізувати власну життє­ву мету. Така ситуація породжує залежність людини від групи, змушує чіт­ко підпорядковуватися груповим інтересам, оскільки життєві блага її за­безпечуються груповою належністю.

Проти концепції внутрішнього колоніалізму виступили представники етноцистського напряму. Так сутність національних рухів Е. Сміт вбачає не в економічних, а в етнокультурних чинниках, зокрема у національному іде­алі, який, на його думку, передбачає віру в те, що всі, хто має спільну історію і культуру, прагнуть бути самостійними, об'єднаними на своїй батьківщині. Національний ідеал містить такі елементи, як мрія, культура, солідарність і політика. Інші представники цієї концепції (Д.І.Котце, Б.Андерсон, А.Оридж) стверджували, що: етнічність ґрунтується на таких основних елементах, як мова, релігія, династична держава; етнічна ідентичність значно більше, ніж інші ідентичності, дає людині почуття власної гідності, безпеки, щастя й на­дії на майбутнє; прагнення до національного самовизначення пов'язується з вірою людей у можливість досягти кращого життя спільно з тими, хто близь­кий за певними культурними цінностями; економічні й політичні відмін­ності самі собою не спричиняються до національних рухів, вони лише поси­люють їх на тлі етнонаціональних прагнень.

У західній соціології викристалізувався також напрям, який намагається пояснити причини національних рухів економічними, етнокультурними і психологічними чинниками. Визначний представник цього напряму Дж. Ротшильд пояснює причини національних рухів "політизацією етнічності", тобто перетворенням її з психологічної, культурної та соціальної величини у політичну з метою збереження специфічних етнокультурних рис. Проте, на думку Дж. Ротшильда, етнокультурних рис недостатньо для мобілізації етносу в політичну спільноту. Для цього потрібна, по-перше, еліта, яка має певні (релігійні, економічні, соціальні та політичні) інтереси і здатна мобі­лізувати етнічну групу в організований рух; по-друге, суперництво між елітами через порівняно обмежений доступ до розподілу ресурсів, цінностей і влади в суспільстві.

Е. Гідденс вважає, що, вивчаючи націоналізм, потрібно враховувати його політичний характер (асоціювання з нацією, державою); зв'язок з промис­ловим капіталізмом, який виражається у різних класових відмінностях; психологічну динаміку; особливий символічний зміст. Дж. Брейлі підкрес­лює, що соціально-економічні інтереси присутні у національному русі, як і в будь-якому іншому політичному процесі. Однак, вважає він, націоналізм є не стільки реакцією на економічне гноблення, виявом інтересів етносу чи інтересів класу, але задоволенням інтересів політичної опозиції, яка уявно репрезентуючи інтереси нації проти існуючої держави, торує собі шлях до влади. Отже, за Дж. Брейлі, національний рух - це не вияв прагнення нації до самостійності, а інструмент ефективної політики політичної еліти, яка з допомогою національного прагне задовольнити владні амбіції.

Після проголошення державної незалежності в Україні розпочався про­цес розбудови самостійної демократичної Української держави та форму­вання сучасної нації.

Нині в Україні головною проблемою етнополітики є вибір шляху фор­мування сучасної української нації, здатної гармонізувати етнічні, соціальне-класові і релігійні відносини. Тут виділяються три концептуальні моделі: територіальна, етнічна й етнотериторіальна. Територіальна концепція пе­редбачає формування нації за територіально-громадянським принципом, ігноруючи пріоритетність у цьому процесі корінного українського етносу. В ній особлива увага зосереджується на закріпленні статусу двомовності, феде­ративного устрою України, запереченні традиційної національно-держав­ної української символіки.

Етнічна концепція ґрунтується на таких положеннях: примордіалістичний підхід до генезису нації; визнання українського етносу українською на­цією та єдиним суб'єктом державотворення; юридичне закріплення пріори­тетів корінного народу порівняно з національними меншинами в усіх сферах суспільного життя; надання українського громадянства всім українцям, не­залежно від місця їхнього проживання; представники національних меншин отримують громадянство, якщо вони знають українську мову, лояльно став­ляться до Української держави, шанують її закони; заперечення принципу двомовності в державних установах за будь-яких умов, а також принципу державного фінансування навчальних закладів національних меншин; кон­ституційне закріплення право спадковості української держави; заперечення ідеологічного плюралізму і конституційне визнання державної ідеології, яка б ґрунтувалася на національній ідеї; прирівняння статусу Криму до області.

Етнотериторіальна концепція передбачає формування української нації за територіально-громадянським і етнічним принципами. Територіально-громадянський принцип цієї концепції передбачає, що члени української нації - це представники як корінного українського етносу, так і національ­них меншин, котрі є громадянами України. Крім цього, національні менши­ни мають право на створення національно-культурної автономії. Цей прин­цип реалізований у Законі України про громадянство, який передбачив після проголошення державності України нульовий варіант набуття грома­дянства всіма, хто проживає на території України, і в Законі про національ­ні меншини в Україні.

Процес формування сучасної української нації відбувається на основі консолідації різних соціальних груп навколо національної ідеї у її політико-державному, економічному та етнокультурному аспектах. Він може успішно функціонувати завдяки здійсненню радикальних реформ в усіх суспільних сферах: політичній, правовій, економічній і культурній.

Головними політичними чинниками консолідації української нації є створення збалансованої моделі державної влади, яка б передбачала ефек­тивний механізм стримування і противаги між виконавчою, законодавчою і судовою гілками влади, виключала можливість перетворення найвищих дер­жавних органів в арену перманентного протистояння різних соціальних і політичних сил, а також скасування привілеїв для політичної еліти і адміні­стративного апарату.

До правових чинників консолідації української нації насамперед треба віднести гармонізацію національного права із правовими стандартами ЄС. Створення ефективної правової системи в Україні сприятиме національній інтеграції, оскільки єдина система рівних для всіх громадян прав і обов'язків формуватиме у них почуття рівних можливостей для самореалізації саме за­вдяки національній ідентичності.

Реформування економіки в Україні не тільки якісно змінить галузеві й територіальні диспропорції, що дасть змогу усунути нерівномірність у роз­поділі національного продукту, трудових ресурсів, а й трансформує спосіб мислення, форму суспільної взаємодії. Крім цього, ринкові зміни радикаль­но оновлюють соціальну структуру, що відтворюватиме ті групові інтереси, які об'єктивно спрямовані на збереження національної єдності, суспільної стабільності і цивілізованого розвитку інститутів політичної системи та гро­мадянського суспільства. Отже, ринкова економіка, виробляючи єдину сис­тему ділового спілкування, а також менеджменту, сприятиме подоланню ментальної фрагментарності українців, зумовленої регіональною і відомчою замкненістю.

У культурній сфері головним є формування через заклади освіти, науки і культури цінностей і норм, які б органічно поєднували традиційні цінності українського народу з цінностями національних меншин у їх сучасному ци­вілізованому вигляді. Реформована система освіти і науки в Україні зможе гнучко реагувати на потреби суспільного розвитку, закладе стимули до висо­кокваліфікованої праці, сприятиме піднесенню її престижу і тим самим - престижу нації.