Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 2. Суспільно-політичний устрій і право на українських землях у складі Росії

Наприкінці XVIII ст. після трьох поділів Польщі (1772,1793,1795 рр.) більшість етнографічних українських земель увійшла до складу Росії.

Верхівку українського суспільства становило дворянство (до його складу ввійшли козацька старшина і шляхта). На Лівобережній Україні в 1785 р. мала чинність "Жалувана грамота дворянству" Катерини II, відповідно до якої дворяни набували особистих, майнових та судових прав. Позбавити дворянина його статусу чи майна міг лише суд, рішення якого затверджував імператор. Дворянству належала провідна роль в органах земського самоврядування (реформа 1864 р.). Судова реформа того ж року забезпечила домінування дворянства у судових структурах. Військова реформа 1874 р. установила загальну військову повинність, але дворяни мали у війську лише офіцерські звання. Дворянство заохочували до державної служби, воно обіймало найвищі чиновницькі посади.

Іншими словами, дворянству вдавалося зберігати панівне становище в українському суспільстві й за бездержавності.

Буржуазія була новим соціальним класом. Поява ринку дешевої робочої сили після реформ 1860-х років спричинила кількісне зростання буржуазії, зміцнення її економічного становища. Чимало українських буржуа були іноземцями з походження (французами, бельгійцями, німцями тощо).

Міське населення класифікувалося за категоріями: а) почесні громадяни; 6) гільдійське купецтво; в) міщани; г) ремісники (цеховики); ґ) робочі люди.

Селянство поділялося на кріпосне і державне (до 1861 р.). Кріпаки були власністю поміщиків, основною формою експлуатації їх була панщина. Офіційно вона становила два-три дні на тиждень, а фактично - до шести днів. Іноді кріпаків переводили на місячину (відбирали наділи й щомісяця видавали за це продукти й одяг).

Особливо тяжкий був кріпацький гніт на Правобережжі. Тому з ініціативи малоросійського генерал-губернатора Бібікова в 1847-1848 рр. тут проведено інвентарну реформу, що мала на меті послаблення експлуатації кріпаків. Відповідно до неї розміри панщини становили три дні (чоловіки) і один день (жінки).

Селянська реформа 1861 р. не лише здійснила глибокі перетворення у характері земельних відносин, а й започаткувала радикальні зміни у всіх сферах суспільного життя. Передусім вона була покликана ліквідувати відчуження селянина від особистої земельної власності, надати колишнім кріпакам статус вільних сільських обивателів, наділити їх земельними паями. Однак найважливіший, ключовий пункт реформи був пов'язаний зі скасуванням кріпосного права1.

Державні селяни сплачували грошову ренту, податки і відбували рекрутську, дорожню, підводну повинності. Вони жили на казенних землях, їх вважали вільними. У першій половині XIX ст. частину державних селян півдня України перевели на становище військових поселенців із суворою регламентацією їхнього життя.

Державний устрій

Українські землі було поділено на дев'ять губерній, а ті - на повіти. Губернатори мали практично цілковиту владу. В їхньому розпорядженні були війська для придушення заворушень.

Губернському апарату правління підпорядковувалося повітове правління. Тут головну роль відігравав земський суд, який, крім правосуддя, здійснював нагляд за громадським порядком, податками, виконанням повинностей. Інакше кажучи, він мав судові й адміністративно-поліцейські повноваження.

Земських суддів призначали губернатори лише з-поміж дворян.

До органів місцевого управління належали губернські та повітові дворянські зібрання - станові органи, що їх очолювали предводителі дворянства. Через них дворяни впливали на вирішення важливих місцевих проблем, обирали своїх представників до органів місцевого управління.

Управління в містах було дволанковим:

а) виборні установи (магістрати, міські ради, ратуші);

б) управи благочиння (городничий, два пристави та два ратман и).