Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Шлюбно-сімейне право

У першій половині XIX ст. суди в Україні діяли за становим принципом. Судами першої інстанції були повітові земські суди (для дворян і державних селян), магістратські та ратушні (для купців і міщан). Вони розглядали цивільні й кримінальні справи, пов'язані зі смертною карою, позбавленням честі та тілесними покараннями.

Кріпосних селян судили поміщицькі суди.

Із 1837 р. для розгляду цивільних і дрібних кримінальних справ щодо державних селян засновували волосні та сільські розправи.

Суди другої (апеляційної) інстанції створили в губерніях палати кримінального і палати цивільного суду. Кожна складалася із призначених урядом голови, радника і чотирьох обраних засідателів (по два від дворян і купців).

Крім того, в губерніях діяли позастанові суди:

а) совісні - розглядали цивільні справи з метою примирити сторони, а також кримінальні справи про злочини, скоєні малолітніми і божевільними;

б) надвірні - для різночинців і осіб невизначеного стану;

в) комерційні (в містах Причорномор'я).

Діяльність судів контролювали губернатори. Найвищою судовою інстанцією держави був сенат.

Судова реформа 1864 р. скасувала станові суди та запровадила позастанові судові установи двох типів:

1) мировий суд, котрий розглядав дрібні кримінальні і більшість цивільних справ. Мирових суддів обирали на три роки земські зібрання або міські думи;

2) окружний суд, який розглядав основну масу цивільних і кримінальних справ.

У справах, де підсудним загрожувало покарання, пов'язане з позбавленням громадянських прав, була обов'язковою участь присяжних засідателів. Суд присяжних розглядав значну кількість кримінальних справ.

Присяжні виносили вердикт про винність чи невинність підсудного. Присуд не залежав від думки суддів і не підлягав апеляції. Якщо присяжні визнавали підсудного винним, суд установлював для нього міру покарання.

Судові палати також були судовою установою. їх в Україні діяло три - Київська, Харківська та Одеська. Вони складалися з департаментів цивільних і кримінальних справ. Розглядали апеляції на рішення окружних судів. Були судами першої інстанції у справах про державні та посадові злочини.

Судова реформа запровадила інститут адвокатури. Адвокатами були присяжні повірені (здійснювали представництво у цивільних справах і захист у кримінальних справах в усіх судових установах); приватні повірені (мали право працювати лише в тих судах, де були приписані).

За законом адвокати залежали від суду й держави.

Судова реформа в Україні відбувалася повільніше, ніж у російських губерніях. У деяких регіонах судову систему реформували частково: загальні суди, наприклад, створювалися не в усіх українських губерніях. На Правобережжі мирових суддів не обирали, їх призначав міністр юстиції.

Право

На більшості українських земель до 40-х років XIX ст. діяло місцеве право, зберігали чинність Литовські статути (в 1811 р. Третій Литовський статут було перекладено російською мовою), збірники магдебурзького права. Російське законодавство застосовували тільки на Слобідській Україні.

У 1840 р. на Лівобережжя, а 1842 р на Правобережну Україну поширюється загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. В юридичній практиці виникає цивільне, кримінальне, судово-процесуальне право.

Цивільне право

Розвитку набули такі цивільно-правові інститути, як правоздатність і дієздатність. Остаточно сформувалося поняття юридичної особи.

Правоздатність фізичної особи розпочиналася від народження і закінчувалася по смерті. Існувало поняття "цивільна (юридична) смерть" - коли суд позбавляв особу всіх прав стану; відбувався постриг у ченці; мала місце відсутність особи протягом 10 років за нез'ясованих обставин.

Повна майнова дієздатність наставала з 21 року (доти особу вважали неповнолітньою). Дієздатність жінок була обмежена.

Уперше дається визначення "права власності" як права особи володіти, користуватися і розпоряджатися річчю.

Мав місце поділ майна на рухоме і нерухоме. Рухоме відчужували простою передачею, а нерухоме - через письмовий акт із відповідною процедурою.

Визначався порядок виникнення і припинення зобов'язань.

Шлюбно-сімейне право

Обов'язковою умовою шлюбу вважали свідомий вибір і згода тих, хто одружується.

Шлюбний вік для чоловіків - від 18 до 80 років; жінок - від 16 до 80 років.

Аби шлюб вважали дійсним, потрібна була згода батьків чи опікунів, а для військових і державних чиновників - ще й згода начальства. Недотримання останньої умови не означало, що шлюб недійсний (як це було в Росії за доби класичного абсолютизму).

Не могли одружуватися свояки. Церква не освячувала четвертий шлюб. Не могли побратися люди різної віри.

Шлюб не передбачав спільного володіння майном подружжя, оскільки кожен мав своє майно.

Кримінальне право

Прогресивним явищем кримінально-правової політики держави було правило: немає злочину, якщо цього не зазначає закон.

Проголошувався принцип вини у формі умислу та необережності. Злочинні дії поділяли на три види: тяжкі злочини; злочини; провини.

Найнебезпечнішими вважали політичні злочини. Феодальним пережитком у сфері кримінального права були виокремлення злочинів проти віри, а також кримінальна відповідальність осіб із 7-річного віку.

Установлювали 35 видів кримінальних і виправних покарань, від смертної кари до осуду.

Покарання поділяли на основні (страта, ув'язнення та ін.) та додаткові (поліцейський нагляд, позбавлення титулів тощо).

Суворим покаранням вважали позбавлення всіх прав стану. Воно супроводжувалося втратою привілеїв, пов'язаних із приналежністю до певного стану; позбавленням майнових прав (майно переходило до спадкоємців); припиненням подружніх стосунків; позбавленням батьківських прав.

Засуджених на каторгу з-поміж представників простих станів до 1863 р. таврували, випалюючи на плечі слово "кат" (каторжанин). Збереглися тілесні й болючі покарання.

Судова реформа 1864 р. виокремила кримінально-процесуальне право. Тут важливим інститутом було проголошення презумпції невинуватості (провину особи мав довести суд).

Характерну для феодального права систему формальних доказів замінила вільна їх оцінка за внутрішнім переконанням суддів. Досягненням кримінально-процесуального права була регламентація стадій кримінального процесу; а) попередній розгляд (дізнання і попереднє слідство); б) віддання до суду; в) підготовчі дії суду; г) судове слідство з дебатами сторін; ґ) винесення вироку. Передбачався варіант перегляду вироку в апеляційному і касаційному порядках.