Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 4. Кодифікація права в Україні

Після об'єднання з Росією Лівобережжя на Гетьманщині формально зберігалися чинність "давні права" (тобто діяла вся колишня правова система, що містила норми Литовських статутів, магдебурзького права, актів гетьманської влади, звичаєвого права тощо).

Така правова система мала багато внутрішніх суперечностей та "білих плям". Більшість збірників було написано іноземною мовою. А головне - розмаїття правових джерел не відповідало феодально-кріпосницьким стосункам, які утверджувалися в Україні. Намагаючись юридично оформити нові феодальні відносини, українські феодали висунули ідею скласти кодекс чинного права й отримали на те дозвіл від царського уряду. Зі свого боку російські урядовці розраховували, що кодифікація сприятиме зближенню української та російської правових систем та інкорпорації України у складі Російської імперії.

Упродовж XVIII - першої половини XIX ст. було кілька спроб кодифікації, якою опікувалися комісії та приватні кодифікатори.

Першою, найвідомішою кодифікацією став збірник 4Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), що став результатом 15-річної роботи спеціальної української кодифікаційної комісії з української старшини, духовенства, шляхти, професорів та юристів-практиків.

Характерно, що ініціатива видання збірника йшла від російського уряду, котрий ще в п. 20 "Решительних пунктов" (1728 р.) запропонував скласти збірник чинного в Україні права в перекладі російською.

Це - оригінальний і досить детальний систематизований звід чинних у гетьманській Україні норм. Він складався з передмови та 30 розділів і містив норми адміністративного, цивільного, торговельного, кримінального і процесуального права.

Розрізняли право власності на рухоме майно (спадкове і набуте). Зобов'язання поділялися на ті, що виникали із договорів, і зобов'язання із завдання шкоди. Детально регламентували договори купівлі-продажу, обміну, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання.

Значну увагу приділяли регулюванню поземельних відносин.

Зроблено першу спробу законодавчим шляхом урівняти становий статус старшини і шляхти, духовенства, закріпити статус залежних селян.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Розслідування злочину, навіть тяжкого, було приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілої сторони. Правда, мала місце й ініціатива суддів у розслідуванні злочинів

Класифікація злочинів була традиційною: проти релігії; проти "влади і честі монаршої"; проти особи; проти майна; проти моралі.

У кримінальному праві з'являються нові поняття: замах на злочин; розрізнення головного виконавця злочину і співучасників; рецидив; наявність обставин, що виключали або пом'якшували покарання (неповноліття, стан сп'яніння, вбивство чоловіком коханця дружини тощо).

Збірник давав характеристику судової системи України. Найвищим судом був Генеральний, підпорядкований гетьманові. Він мав право милувати і виносити всі смертні вироки.

Переважну більшість судових справ вирішували полкові, сотенні й сільські суди. Для міських жителів діяв ратушний суд (у непривілейованих містах, де не було магдебурзького права, а у привілейованих - магістратський суд).

Усі судові органи були виборними. Нерідко судові функції виконували адміністративні органи.

"Права" детально регламентувало процесуальне право. Існувала виразна різниця між процесом у так званих "розправочних" (тобто цивільних) і кримінальних справах. У розправочних справах панував принцип змагальності, а в кримінальних - слідчо-розшуковий процес.

Детально регламентували всі стадії судочинства, називали судові докази (власне визнання вини, письмові докази, показання свідків, присяга). Допускалося застосування тортур і катування. Від тортур звільняли "знатних чесних людей", божевільних, осіб за 70 років, вагітних.

Рішення у цивільних справах і вироки у кримінальних справах називалися декретами (за аналогією з римським правом). Оскарження проводили вищі суди, за винятком справ про безспірні зобов'язання та вироки, винесені на підставі власного визнання вини.

Збірник перелічував наявні в Україні види покарань: а) смертна кара (проста і кваліфікована; 6) болючі покарання; в) тюремне ув'язнення; г) позбавлення честі (шельмування); ґ) вигнання; д) усунення з посади; е) майнові покарання; є) церковні покарання, серед яких найпоширенішими було ув'язнення в "куну" (надівання залізного обруча на шию або приковування правої руки до зовнішнього боку стіни церкви); ж) ув'язнення в монастирі; з) догана.

Джерелами кодифікації були Литовські статути, магдебурзьке і холмське право, гетьманські універсали, деякі російські закони, реальна практика козацьких судів, українське звичаєве право.

Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила сама.

Провідними ідеями збірника були захист феодального ладу, розширення можливостей для поміщиків експлуатувати селянство. Водночас обґрунтовувалося право України на автономне самоврядування, що суперечило тогочасній російській політиці й законодавству, спрямованим на утвердження єдиної правової системи в межах Росії.

Саме це стало справжньою причиною того, що звід не було вчасно затверджено. У1744 р. його передали до Сенату з тим, аби потім подати на схвалення імператору. Відповідь від глави держави надійшла тільки через 12 р., після поновлення гетьманства. Проект кодексу направили на доопрацювання (1756 р). Іще 11 років тривала робота з перегляду зводу, але її так і не було завершено, і звід залишився без офіційного затвердження.

Близьким до збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" за змістом, сутністю і призначенням був збірник норм судово-процесуального права "Процес короткий наказний* (1734 р.) Його складено при гетьманській канцелярії. Укладач залишився невідомим. Документ переважно містив нормативні акти, що їх використовували як посібник працівники судових і адміністративних установ.

У середині XVIII ст. (1750-1758 рр.) за дорученням гетьмана К. Розумовського Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію "Суд і розправа в правах малоросійських". У ньому було систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських магнатів, посадових осіб на землю, маєтки, залежне селянство.

Обстоювалася ідея поновлення шляхетських станових судів в Україні, застосування ними терміну 100-літньої давності на землеволодіння.

Хоч ця праця так і не набула офіційного статку, її застосовували в судовій практиці.

Кодифікаційна робота у другій половині XVIII ст. мала на меті закріпити економічне й політичне становище української шляхти і водночас відобразити її автономістські позиції.

У 1767 р. складено "Екстракт малоросійських прав". То був збірник норм державного, адміністративного і судового права, викладених таким чином, щоб довести необхідність відновлення "попередніх прав малоросійських" (тобто автономного становища України).

Зрозуміло, "Екстракт" не було погоджено Сенатом, а передано до його архіву. Але документ використали пізніше. Зокрема, в 1786 р. у зв'язку з ліквідацією автономії України та запровадженням губернського адміністративно-територіального поділу чиновники Малоросійської експедиції Сенату розробили новий збірник, в основу якого було покладено "Екстракт" - "Учрежденіе об управлений губерниями", який після включення до нього нових актів, прийнятих у 1767-1786 pp., дістав назву "Екстракт із указів, інструкцій та установ". Він містив норми українського права і російського законодавства. Затверджений Сенатом, був розісланий в українські губернії для практичного застосування.

Кодифікація права в Україні в першій половині XIX ст. відбувалася за нових соціально-економічних і політичних умов життя українського народу. Національну державність було знищено, її місце посіла Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому всю роботу кодифікації українського права проводили паралельно та з огляду на кодифікацією права Російської держави. Метою роботи було: упорядкування норм права Правобережної та Лівобережної України; максимальне зближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства й усунення місцевих особливостей.

На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної України. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права. Його джерелами були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве право.

Подібно до цивільного кодексу Франції, "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років.

Після цього кодифікаційні роботи в Україні було майже припинено. Лише перекладено російською Третій Литовський статут, опублікований 1811 р.

Останньою спробою українських правників якось відокремити українське право і застосувати загальноросійські норми з урахуванням місцевих особливостей була систематизація чинних правових норм в Україні у вигляді збірника "Звід місцевих законів західних губерній* (1830-1864 pp.). За характером то був збірник матеріального і процесуального цивільного права. Автори прагнули якнайширше використати загальні норми російського права як головного джерела, підпорядкувавши йому місцеве право України.

У 1833 р. проект "Зводу" затвердила Державна рада Росії, але юридичної сили він так і не набув. Перемогла інша тенденція - поширення на Україну російської системи права і запровадження "Зводу законів Російської імперії".