Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Історія конституційного розвитку

Історія конституційного розвитку

Кожне суспільство, кожна цивілізація мають свою конституцію, писану чи неписану. За визначенням Аристотеля, конституція - це законоположення, що визначає організацію влади в державі: як підрозділяються владні структури і яку функцію виконує кожна.

Україна має історію конституціоналізму. Для Київської Русі був притаманний автократично-олігархічний характер влади. "Ряди" (угоди) князя і віча мали характер договору правителя зі знаттю та багатими прошарками міського населення. Вони просто кодифікували станові привілеї, що аж ніяк не вирішувало проблем управління країною. Руська Правда теж не регламентує питань влади на Русі, зосереджуючись на кодифікації карного права та повноважень місцевої адміністрації.

Русько-Литовська держава своїми шляхетськими привілеями створила прецедент обмеження влади Великого князя. Було сформовано базу для юридичного оформлення владних структур. Великокняжа (тобто шляхетсько-аристократична) Рада брала під контроль законодавчі, виконавчі та зовнішньополітичні повноваження великокнязівської влади. З іншого боку, численні Земські устави, які підтверджували старі привілеї певних категорій населення, в дещо примітивному вигляді кодифікують права осіб. Це є друга визначальна (після регламентації владних структур) частина конституції.

Українська законотворчість за часів Б. Хмельницького не створила конституційних актів. Побачили світ лише міждержавні договори (Зборівський, Білоцерківський, Переяславський), які практично не стосувалися питань управління державою.

Порівняно з ними набагато детальнішою є Гадяцька угода 1658 р. Вона докладно розглядає автономний і рівноправний статус України у складі Речі Посполитої як федерації трьох держав - Польщі, Литви та України. На чолі української автономії перебував гетьман - перший сенатор у трьох воєводствах (Київському, Брацлавському і Чернігівському). Він призначає підвоєводів та інших урядовців. Стани України обирають чотирьох кандидатів, одному з яких король надає гетьманську булаву. Гетьман сам формує наймане військо, що його утримують за рахунок податків із населення.

Україна не мала права провадити власну зовнішню політику чи йти під якусь протекцію - вступати на власний розсуд до міжнародних союзів.

Україна мала свій незалежний суд. Створювалася вертикаль виконавчої влади і система урядових посад - канцлерів, маршалів і маршалків, підскарбіїв тощо.

Таким чином, за Галицькою угодою Україна брала рівноправну участь у загальнодержавному політичному житті Речі Посполитої як її складова. Вона мала свою напівзалежну виконавчу та судову владу. Гетьман, з одного боку, був обранцем українського народу, а з іншого - намісником польської корони. Імовірно, він сам формував уряд, розпоряджався військовою силою і мав вплив на судову владу. Більша частина податків з українського населення залишалася на місцях, частина йшла до загальнодержавної скарбниці. Україна мала право карбувати власну монету.

Усе це доводить, що за Галицькою угодою Україна вступала у федеративний союз із Литвою та Польщею, отримувала право на автономне внутрішнє життя, хоча цілком незалежною не була.

Поява першої української конституції

Як уже зазначалося, за Гетьманщини політичне життя в Україні не дістало якогось юридичного оформлення. На це є декілька причини. По-перше, більш-менш сильна гетьманська влада спиралася на підтримку російського самодержавства і відповідно еволюціонізувала у напрямку до необмеженого правління. Підтвердження - спроба Б. Хмельницького зробити гетьманську владу такою, що її можна успадкувати.

По-друге, антимонархічне начало серед української старшини не набувало радикальних юридичних форм. Окрім того, за умов тиску російського абсолютизму українська старшина не змогла 6 створити щось на кшталт парламентської республіки чи навіть конституційної монархії.

Отже, вирішення проблеми юридичної регламентації владних структур залежало від наявності відповідної політичної сили, яка була б у цьому зацікавлена. Хто міг стати такою політичною силою в Україні?

Від часів Національно-визвольної війни почала зароджуватися нова виборна українська військова верхівка - козацька старшина. Згодом вона переросла у національну аристократію. Ці процеси відбувалися наприкінці XVII - на початку XVIII ст. Природним було бажання старшини юридично закріпити за собою вплив на державне життя Української гетьманської держави.

Однак на заваді стояла гетьманська влада, яка вже набула деяких рис абсолютизму, особливо за І. Мазепи. Значною мірою впливала Росія, де самодержавство стало необмеженим. Перешкоджали також інтриги з боку російської адміністрації, власна амбіційність української політичної еліти, корисливість її особистих інтересів, що не дозволяло старшині створити згуртований соціальний прошарок.

Але незважаючи на це, в останній чверті XVII ст. станові устремління старшини вимагали обмеження гетьманської влади і підкорення її своєму впливові. Посилювалася роль Ради старшини. Але форми участі старшини у політичному житті держави ще не дістали якогось юридичного оформлення. Та й старшина не намагалася обстоювати їх юридичним шляхом.

Коли гетьманом України обрали І. Мазепу, було укладено традиційні Статті (назразок "Березневих статей" Б. Хмельницького). Але в цьому документі вже зафіксовано нову норму - незалежність старшини від гетьмана і підлеглість її лише московському уряду. Через це стосунки української аристократії (старшини) і гетьмана стали неврегульованими і навіть дещо анархічними.

За таких умов формування нових форм державного життя та їх юридичне закріплення було вже неминучим. Очевидно, це розумів і І. Мазепа, однак він тоді ставив на перший план іншу мету - здобуття Українською державою незалежності. Решта питань були для гетьмана другорядними. Доказом цього є той факт, що за правління Мазепи його перший урядовець - генеральний писар - розробляв проект конституції майбутньої держави, і гетьман не міг про це не знати.

Після поразки під Полтавою шведський король Карл ХП та український гетьман І. Мазепа з рештками своїх військ відступили на територію Туреччини, у місто Бендери (тепер - територія Республіки Молдова), де невдовзі Мазепа помер.

5 квітня 1710 р. тут відбулася козацька рада, на якій гетьманом обрали Пилипа Орлика. Було затверджено склад генеральної старшини. Тоді ж дістала схвалення перша українська конституція, яка мала назву "Пакти і Конституція прав і вольностей Війська Запорозького". Згодом її почали називати Конституцією Пилипа Орлика. Текст її було складено латиною і тогочасною книжною українською мовою. Це була перша писана конституція у світі.

Обставини, за яких її приймали, були для України унікальними. Шведський король, союзник І. Мазепи, після Полтавської поразки перебував у скрутному становищі і не міг впливати на події, а тим більше - на зміст документа. Це дало змогу проголосити Україну незалежною державою. До того ж умови вимушеної еміграції допомогли втілити в Конституції демократичні засади, оскільки гетьман тоді повністю залежав від свого оточення.

Конституція мала нову, не властиву тогочасним українським документам форму суспільного договору між представниками влади і народом (козацтвом).

Ґрунтовно текст Конституції Пилипа Орлика аналізують у науковій і навчальній літературі1, тому варто зупинитися лише на її ознаках та виокремити певні особливості цієї пам'ятки права українського народу.

Конституція складається зі вступу (преамбули) та 16 розділів (пактів). На відміну від сучасних, вона не має поділу на статті. Документ є більш подібним до літературного твору, умовно поділеного на розділи. Текстуально конституція містить дві різні за функціями частини: а) декларативну; б) власне суспільний договір.

Декларативна частина має вигляд програми борців за українську незалежність початку XVIII ст. У преамбулі і перших трьох пактах подано концепцію етнічно-державної історії української нації. Зокрема, тут викладено теорію українського сарматизму (хозаризму), прибічники якої ведуть родовід української нації від хозар. Вони вважають, що український народ раніше називався хозарським, мав велику територію і утворював незалежне князівство. Назву "козак" вони виводять від етноніму "хозари".

У Конституції висловлено ідею споконвічного прагнення українців до власної державності. Стрижневою є думка авторів про природне право кожної нації на самовизначення та звільнення з-під чужоземного панування.

У першому розділі йдеться про православну віру, якою войовничий козацький народ пройнявся значно раніше, ніж християнство набуло статусу офіційної релігії держави. Тут має місце суто політичний міф про хрещення Русі не Володимиром Великим, а хозарсько-козацькими каганами. На підставі цього доходили висновку про підпорядкування церкви в Україні не Москві, а Константинопольському патріархату.

Конституція визначає православ'я як единоприйнятну державну релігію і наділяє гетьмана повноваженнями щодо заборони поширювати та проповідувати будь-яку релігію, крім православної. Релігійна нетерпимість авторів Основного закону сягає повноважень гетьмана встановлювати заборони на проживання в межах України послідовників інших релігій, а особливо "облудного іудаїзму", Можна зрозуміти, що такі віро-нетерпимі тези спричинено переслідуваннями православної віри з боку панівних релігій у державах, до складу яких входила Україна, але ж автори Конституції роблять те саме в Україні, перевертаючи все з ніг на голову. А заборона на проживання представників інших релігій співзвучна з ідеєю так званих зон осілості, що її успішно впроваджували імперські уряди стосовно певних національних меншин.

Таким же міфом політичного спрямування видається згадувана в Конституції теорія походження козаків-хозарів від готів, що мали на меті довести спільне коріння українців зі шведами.

Проголошували вічність і недоторканність кордонів України, встановлених українсько-польськими угодами, а також договорами України з Туреччиною й Московським царством. Це - лише гарантований мінімум української території, до якої слід приєднати всі етнічні українські землі. Територіальна цілісність України не могла бути порушена ні внаслідок нападів іноземних держав, ні через непродумані рішення її правителів. Запорукою цьому мали бути гарантії, що їх П. Орлик отримав від шведського короля.

Третій розділ присвячено дружнім і "побратимським стосункам" із Кримом. Це було зумовлене не лише військовою безпекою, а й можливістю жвавої торгівлі та отримання прибутків, у чому безпосередньо була зацікавлена козацька старшина, а також дрібні та середні верстви українського суспільства.

Власне суспільний договір стосувався перш за все політичної системи держави. Уже в преамбулі зазначено, що Конституцію складено для запобігання самодержавним замахам гетьманів, які багато чого запозичили в цьому плані від московської деспотії. Говорячи сучасною мовою, Конституція встановлювала в Україні парламентську республіку, в основу якої було покладено загальне виборче право; виборність усіх цивільних і військових посад; принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову.

Законодавчу владу уособлював український парламент - Гетьманська військова рада у складі: а) генеральної старшини; 6) цивільних полковників з урядниками та сотниками; в) генеральних радників від полків; г) послів від Низового Війська Запорозького. Рада мала збиратися "в резиденції гетьманській" (столиці) тричі на рік - на Різдво, Великдень і Покрову. Питання для обговорення в парламенті формулював і вносив гетьман. Парламент вирішував найважливіші проблеми життя держави.

Конституція закріплювала давню козацьку традицію - присягати на вірність народу та батьківщині. Таку присягу повинні були складати парламентарії та новообраний гетьман. Парламент мав право вимагати звіту гетьмана і притягати його до відповідальності, "докоряти йому за порушення вольностей батьківщини".

Найвищу виконавчу владу уособлював гетьман із генеральною старшиною (урядом). До її складу відтепер входив державний скарбник зі своїм апаратом. Це робилося задля того, щоб вивести фінансові питання з-під підпорядкування гетьмана і взагалі відокремити державну скарбницю від гетьманської.

Гетьман рекомендував кандидатури генеральних старшин на затвердження парламентом. Генеральна старшина мала подвійну підзвітність - перед гетьманом і Гетьманською військовою радою. Уряд працював на постійній основі й перебував у столиці держави.

У період між сесіями Гетьманської військової ради глава держави мав повноваження вирішувати певні законодавчі питання разом із радою генеральної старшини.

У Конституції прямо не йдеться про порядок обрання гетьмана, але очевидно, за традицією, його обирав парламент.

Місцеву адміністрацію уособлювали полковники з полковими старшинськими радами, полковими і міськими підскарбіями та нижчою, сотенною адміністрацією. Як і гетьмана, полковників на службу наділяли ранговими маєтностями, що ставали головним джерелом їхніх прибутків.

Щодо судової влади, то в Конституції їй приділено найменше уваги. Встановлювався найвищий у державі Генеральний суд, який мав повноваження розглядати справи державної ваги. Гетьману заборонялося самочинно карати за образу чи навіть змову проти власної особи, слід було віддавати справи до Генерального суду. Найвищий державний суд також мав розглядати справи щодо скарг на гетьмана, генеральну старшину, полковників, генеральних радників, знатних товаришів та інших урядовців, "а понад то рядових козаків".

Отже, Конституція Пилипа Орлика була передовим у тогочасному європейському суспільстві, де панували абсолютистські монархії, державницьким актом. Він визначав Україну як станову республіку на чолі з вибраним гетьманом. Конституція стала важливою підвалиною подальшого розвитку української державницької думки, символом боротьби за створення незалежної Української держави.

Українська Конституція випередила час. її було прийнято тоді, коли французькі та англійські просвітителі лише починали розробляти гуманістичні ідеї та загальногромадянські принципи. Вона ввібрала в себе творчі й наукові здобутки тогочасної політичної і правової думки Європи і має повне право називатися першою демократичною конституцією світу.

Бендерська конституція продовжила процес конституціоналізму в козацькій Україні, започаткований українсько-польсько-російськими договорами і гетьманськими статтями. Особливе її значення полягає в тому, що тут здійснено спробу не лише визначити права й обов'язки гетьмана і старшини у майбутній Українській державі, а й узагальнити суспільно-політичний устрій козаччини, який склався на основі соборності, звичаєвого права і військової демократії від часів Київської Русі й до початку XVIII ст.

Автори Конституції не зробили якихось концептуальних відкриттів, не створили нових державних моделей, не проголосили невідомих до них правлінських принципів, а досить творчо підійшли до досвіду своїх пращурів; вперше у письмовій формі виклали те, що було апробовано практикою і прижилося саме в Україні. Похвально, що цей внесок вони зробили, засвоївши досягнення європейської політико-правової думки - визнавши природні свободи і права людини, натуральні права народу, договірне походження держави, необхідність обмеження абсолютної влади монарха.

Тут віддзеркалено відомі від часів Афін та Рима політичні права громадян, найголовнішими серед яких є право на службу у війську, на участь у громадському житті, на частку в загальнонародній власності, на обіймання виборних посад в державі, захист особистих і майнових прав у суді, на приватну власність, станові привілеї, право усунути від влади тирана.

Відчувається тут вплив ідей про розподіл влади, про народний суверенітет, положень англійських Великої хартії вольностей (1215 р.) та Білля про права (1689 р.) про обмеження свавілля щодо податків, про скасування надзвичайних судів, недоторканність особи та її майна.

Однак трагедія П. Орлика та його однодумців полягала в тому, що їхні погляди відображали бажання лише козацької старшини, навіть її невеликої частки з-поміж прибічників І. Мазепи. Більшість козаків, як і весь український народ, ідеї П. Орлика не сприйняли.

Головною причиною його фіаско стало не прагнення до справжньої незалежності України, а зафіксоване на папері намагання віддати її під черговий чужоземний протекторат. Не козацький парламент, а Карл XII затвердив і став гарантом української Конституції. А кримського хана і турецького султана - вікопомних вороги українського люду - названо "найсвітлішими їхніми милостями". Створивши 300 років тому першу Конституцію в Європі, Україна майже три століття не мала справжньої свободи.