Основи психології - Киричук О.В. - Формування акцептора результату дії.

Подібне забарвлення має і вчення Анохіна про акцептор дії. Останній не є вираженням послідовного розвитку всього ланцюга компонентів поведінкового акту. Він відображає аферентні властивості того результату, який має бути одержаний згідно з прийнятим рішенням, а отже, акцептор випереджає хід подій у відносинах між організмом і зовнішнім світом. У зіставленні одержаного результату з результатом ідеальним постає можливість виправити збочення поведінки або ж довести недосконалий поведінковий акт до рівня досконалості. Тут доречно згадати вчення БернштеЙна про рефлекторне кільце: результат — зворотна аферентація, зіставлення — оцінка реальних результатів дії — корекція — новий результат і т. д.

Як вважає Анохін, "кожний поведінковий акт, що приносить якийсь результат, неминуче формується за принципом функціональної системи". У "загальній теорії функціональної системи" Ано-хіним було знайдено універсальні риси функціонування, ізоморфні для великої кількості об'єктів, що мають відношення до різних класів явищ.

Педагогіка, медицина, мистецтвознавство, психологія та багато інших дисциплін мають розкрити свої найпотаємніші глибини саме на грунті вчення про функціональну систему. Анохін показує, яке евристичне значення має його концепція для розкриття природи інтелекту. Вона відкриває шлях для послідовної інтерпретації усіх інших психічних феноменів. У результаті з'явиться можливість збудувати, виходячи з єдиного принципу, логічно чітку систему психології.

Вчинкова природа психічного і предмет психології.

Живий організм тварин і людини вивчають різні науки — біомеханіка, біохімія, біологія, фізіологія, функціональна анатомія, антропологія, кібернетика, соціологія та ін. До основних дисциплін, що вивчають діяльність живого організму, входить і психологія. Вона має свій спеціальний предмет вивчення. Це — психіка. Проте що саме належить до психічного, іншими словами, яка його природа, — питання, на яке немає однозначної відповіді.

Живий організм тварин і людини має дві сторони: об'єктивну, речову, тілесну, яка має свою будову, відповідні функції, що забезпечують життєвий процес, і суб'єктивну, ідеальну, яка також має свою структуру і виконує певні життєво важливі функції. Будова та функціонування живого тіла в його частинах або цілісності вивчаються багатьма природничими науками. Однак вони не досліджують суб'єктивну, ідеальну сторону живої істоти, а беруть свій предмет суто об'єктивно, як його дано об'єктивному спостереженню. Психологія цікавиться насамперед суб'єктивною, ідеальною стороною життєдіяльності організму. Проте вона виходить з того, що ця суб'єктивність, ідеальність, а рівною мірою і жива тілесність організму, не мають відокремленого існування. Воно являє собою одне, єдине, хоча і має два прояви — тілесне і суб'єктивне. Ні тілесне, ні суб'єктивне на різних рівнях своєї діяльності не можуть бути зрозумілими одне без іншого. Ось чому має існувати наука, що вивчає відношення тілесного й суб'єктивного, що в найзагальнішому вигляді можна кваліфікувати як відношення зовнішнього й внутрішнього. Такою наукою і виступає психологія.

Якби зовнішнє і внутрішнє мали один і той самий зміст, були тотожними, психологія як наука була б неможливою. Насправді, внутрішнє і зовнішнє відрізняються як за формою свого існування, так і за змістом. Між ними існують складні, суперечливі відношення, зв'язки. Вони "переходять" одне в одне і в цьому акті взаємно збагачуються. В результаті кожного такого "переходу" з'являється новий зміст у процесі життєдіяльності. Зрозуміти функціонування зовнішнього і внутрішнього в їхній відокремленості не можна. Тому й існує наука психологія, що вивчає відношення внутрішнього й зовнішнього, суб'єктивного та об'єктивного в живій істоті.

Психологія вивчає не всі тілесні акції організму, а тільки такі, що виражають внутрішній, суб'єктивний його стан, зі свого боку призводять до його виникнення, появи або сприяють цьому. Межі психології і не-психології встановлюються досить умовно. Диференціація наук, що вивчають, зокрема, живий організм, стає можливою на основі втрати інтегруючого підходу до функціональних зв'язків як всередині організму, так і зв'язків організму з його середовищем, а на рівні людини — середовищем природним і суспільним.

Саме у відносинах організму і середовища, в самому цьому взаємозв'язку і виникає суперечність внутрішнього і зовнішнього, яка примушує організм активно створювати своє середовище і самого себе як "існуючого тотожним у змінах" (Гете). Діяльнісне відношення внутрішнього і зовнішнього в живому організмі є його поведінкою. У загальному розумінні вона є вираженням певного життєвого відношення організму і середовища. Це відношення буває безпосереднім (без включення суб'єктивного опосередкування) і опосередкованим (із включенням такого опосередкування).

У ході поступального розвитку організмів, особливо з появою у людини внутрішнього плану дії (ВПД), остання набуває навіть відносної самостійності. Це, проте, не означає, що суб'єктивність може існувати поза реальними практичними діями організму. В психологічних дослідженнях було встановлено ряд кореляцій між ВПД і суб'єктивним світом людини. Суб'єктивна, розумова дія виникає на фунті практичної тілесної дії. Первісно людина здійснює певні операції з реальними предметами, а потім вона одержує можливість здійснювати ці операції в думках. Тілесна дія існує до тих пір, поки в ній і через неї здійснюється якась мета. Суб'єктивне можна розуміти як задум, а тілесну дію — як здійснення цього задуму. Зовнішня дія має смисл лише стосовно суб'єктивних намірів: можна стиснути кулак для розминки руки і для погрози. Різні дії можуть мати один і той самий смисл: образити людину можна словом і дією. Однієї й тієї ж самої мети можна досягти різними шляхами, навіть здійснюючи протилежні дії.

Глибокий зв'язок між суб'єктивним і зовнішнім, тілесним його вираженням виявляється в тому, що різні бар'єри, перепони, утруднюючи вираження бажань, досягнення мети, цілей, приводять до ґрунтовного перетворення ВПД. Якщо закрито шлях А, організм намагається йти шляхом Б. Далі виникає поведінкова компенсація, в якій організм уже здійснює щось інше. Зігнати злість на комусь означає те, що людина мусить виразити себе в дії, інакше нереалізований план, намір призведе до страждань. Слід підкреслити непрямий спосіб вираження вчинку. Крайні випадки, коли бар'єри виявляються неподоланими, можуть стати причиною невротичної поведінки. Безпосередню єдність внутрішнього і зовнішнього становлять емоції.

Суб'єктивне інколи зводять до регулятивної функції організму, але цим не вичерпується роль суб'єктивності. Вона набуває певної самостійності у своїх життєвих актах і прямує до власної самоз-вершеності.

Предмет психології визначається на основі з'ясування загальної природи психічного та його конкретних проявів у тих або інших видах людської діяльності, що становлять галузі психології. На початку історичного поступу психології її предмет обмежували суб'єктивним світом людини. Психологи (вони ж були і філософами) вивчали конкретні форми людської суб'єктивності — відчуття, мислення, пам'ять, уяву, почуття, вольові зусилля тощо. Життя, проте, свідчило, що суб'єктивне саме по собі не існує, що воно має тілесний, матеріальний субстрат і що водночас із зникненням, зруйнуванням цього субстрату психічна суб'єктивність припиняє своє існування. Минуло багато часу в становленні науки взагалі і психології зокрема, поки субстрат психічного стали пов'язувати з мозковою структурою, з вищою нервовою діяльністю.

Життя також показувало, що психічне як суб'єктивне співвідноситься не тільки з мозковим субстратом, а й з оточуючим людину середовищем. Зміст суб'єктивності береться з цього середовища, але не як просте перенесення зовнішнього у внутрішній план дії, а як відображення, як ідеальне відображення матеріального світу у вигляді його образного буття. Арістотель у зв'язку з цим зауважив, що сокира існує в психічному не у формі свого тілесного буття, а як ідеальний образ.

Практика життя і наукове спостереження показали (тут мова йде вже про XIX і XX ст.), що істотний зміст психічного, суб'єктивного береться не як мертве дзеркальне відображення навколишнього світу, а як результат практичного перетворення цього світу людською діяльністю. Звідси виникає необхідність установлення глибинного зв'язку між усіма компонентами, що входять у структуру психічного і формують її, — суб'єктивне відображення, тілесний субстрат, об'єктивна дійсність, практична, діяльнісна активність людини. Слід указати на психологічну категорію, яка була б істотною зв'язкою між усіма цими компонентами.

Об'єктивна дійсність існує для психічного в міру її практичного освоєння людиною. Але ця ж дійсність має в собі ще й ту частину, яка не освоєна, не відображена людиною ні в її знаннях, ні в діяльності. Своєю практичною дією людина весь час перетворює об'єктивне неосвоєне в об'єктивне освоєне, робить його своїм. Освоєний людиною об'єктивний світ, в який і вона сама входить як його компонент, називається ситуацією.

Суб'єктивне відображення об'єктивного світу, що здійснюється на грунті тілесного (мозкового) субстрату й виражається в утворенні образу цього світу, образу багатобічного, зокрема емоційно визначеного, активно-вольового як основи для діяльнісного відношення до об'єктивного світу, називається мотивацією. Як і ситуація, мотивація становить собою утворення, що має суб'єкт-об'єктну структуру.

Якби мотивація була суто суб'єктивним утворенням, вона ніколи не стала б основою дії, діяльності. Суб'єктивний образ об'єктивного світу, образ, що включає емоційно-вольову визначеність і стає безпосередньою причиною дії, діяльності, і породжує мотиваційну визначеність психічного. її основою є ситуаційне відношення до предметного світу. Ось чому мотивація означає спрямованість "образу", спрямованість суб'єкта на певну зміну ситуації.

Зміна ситуації в дії, що визначається мотивацією, є своєрідним актом звершення з метою перетворення відношень, існуючих між людиною і природою і відносин міжособистїсних. Все це становить єдине відношення "людина — світ" (Рубінштейн). Цей своєрідний акт, основою якого є ситуація та мотивація, є акт учинковий, як акт перетворення відношення "людина — світ".

Відношення "людина — світ" виявляються через учинкові відношення. Вони насамперед показують суб'єктивну визначеність ситуації, об'єктивну визначеність мотивації та сам учинковий акт як базу їхнього взаємного збагачуючого переходу.

Будь-яке психічне утворення є результатом самоактивності людини, яка у свою чергу виявляється через учинок. Цим і пояснюється тенденція наукової психології розглядати найважливіші психічні утворення як такі, що мають вчинкову структуру, тобто містять у собі ситуативний, мотиваційний та дійовий моменти.

Історичний розвиток науки психології є невпинне перетворення такого вчинкового осередку. Треба тільки побачити в багатоманітності осередків єдиний план. Він і становить план, або структуру, вчинку. Останній перебуває у всіх наявних осередках і є їхньою внутрішньою сутністю. Ця сутність, проте, виростає з попередніх осередків, "вилуплюється" з них як птах, переважає їх і стає самостійним осередком.

Коли йде мова про потреби, фантазію, інтерес, особистість, творчість або інші особливості психічного, ми весь час повертаємося до єдиної вихідної структури психічного, до його своєрідного "архетипу". Інакше кажучи, предметна діяльність, темперамент, гра, ха-

рактер та всі інші визначення психічного можуть і мусять бути зрозумілі у своїй структурі як вчинки.

"У собі вчинкова природа психічного існує до будь-якого пізнання її. Проте відкриття і широка інтерпретація цього факту стали предметом психології тільки в наш час. Якщо в минулому структура вчинку в курсах психології розглядалася поряд з іншими психічними структурами, то нині об'єктивно в психології дедалі більшою мірою виявляється тенденція розуміння вчинкового осередку як центрального. У таких працях, як "Психологія" Т.Томашевського, "Людина і світ" С.Л.Рубінштейна, "Мораль і поведінка" С.ФАнісімова, вчин-ковий осередок виступає як логічний центр не тільки психології, а й інших гуманітарних наук, зокрема етики.

Загальну схему вчинку як логічного осередку психології можна подати в такому вигляді (див. с. 189).

Для розуміння, наприклад, творчості ця схема може бути конкретизована таким чином: