Релігієзнавство - Кислюк К.В. - Лютеранство

Лютеранство — ця найдавніша і найчисельніша течія в протестантизмі — одержало свою назву від імені основоположника Реформації - Марті на Лютера. На сьогодні в його рядах перебуває до 70—80 млн чоловіку 68 країнах. Найбільш поширене лютеранство в Німеччині і Скандинавських державах - Норвегії, Данії, Швеції і Фінляндії. На території колишнього СРСР Лютеранська Церква існує в Естонії і Латвії. Як напрямок у протестантизмі, лютеранство відрізняється двома основними особливостями:

• збереженням єпископальної організації;

• принципом "Державної Церкви".

Цей принцип був установлений ще під час Реформації в XVI ст., проте діяв він на німецьких землях до 1918р. Відповідно до нього кожен князь на своїй території очолював церковну організацію своєї землі. Після 1918р. її став очолювати єпископ, що обирається на 8 років і синод, шо знаходиться при ньому. Лютеранські Церкви в скандинавських країнах залишаються державними. Єпископи обираються церковною Асамблеєю і призначаються світською владою. 31923 р. лютерани об’єднані у всесвітньому масштабі у "Всесвітню Лютеранську Конференцію". У 1947 р. в Лунде (Швеція) Конференція була перетворена на "Лютеранську Всесвітню Федерацію" і була прийнята Конституція, яка стала основою віровчення.

Кальвінізм

Кальвінізм, що одержав свою назву під імені другого зазначенням діяча Реформації—Жана Кальвіна (1509-1564), нараховує 40-50 млн. прихильників, в основному в Європі (Голландія, Шотландія) і США. У Східній Європі реформатський вплив розповсюдився на Чехію, Угорщину. У нашій країні реформатські громади є на Закарпатті. Це най радикальніший і найдемократичніший напрямок протестантизму. Тому не всюди реформатство знайшло підтримку. У

Франції у XVI—XVII ст. після запеклих громадянських війни між прихильниками нового вчення (їх називали гугенотами) та їхніми супротивника ми Католицька Церква не поступилася зрештою своїми позиціями.

Найхарактернішою особливістю віровчення кальвінізму є вчення про абсолютне приречення, що певною мірою спирається на відомий євангельський вислів, шо жодна волосина не впаде з голови людини без Божої волі (Мт. 10:29—30). "Приреченням, — писав Ж. Кальвін у головній праці свого життя — "Наставляння в християнській вірі", — ми називаємо над-вічний задум Бога, в якому Він визначив, як Він бажає вчинити з кожною людиною. Бог не створює людей в однаковому стані, але призначає одних до вічного життя, а інших до вічного прокляття... Ми стверджуємо, що щодо обраних цей план заснований на його милості поза будь-яким зв’язком із заслугами людей" (Кн. III, гл. XXI). Намагатися зрозуміти "логіку" божественного приречення, за Кальвіном, — все одно що роздумувати над тим, чому Бог створив людей за власною подобою, якщо міг перетворити рід людський на ослів чи собак.

Жан Кальвін (1509-1564) – засновник кальвінізму

На думку Ж. Кальвіна, "... серце християнина, котрий напевно знає, що нічого не трапляється випадково, але відбувається лише через божественне провидіння, завжди буде звернуте до Бога як до першопричини усього... Крім того, християнин не сумнівається, що Боже провидіння піклується про його збереження, й не допускає нічого, що не слугувало б для його блага та порятунку" (Кн. І, гл. XVII). Подаючи приклад істинно християнського благочестя, сам Кальвін, страждаючи на смертному ложі, за словами його сучасників, безупинно повторював: "Господи, ти знищуєш мене, але з мене досить того, що ти робиш це своєю рукою".

Аби остаточно ліквідувати можливу пасивність людини, яка цілком логічно виводилася з учення про абсолютне приречення, воно у кальвінізмі було доповнене та розширене принципом покликання як зовнішнього вираження божественного жеребу щодо кожної окремо взятої людини. Згідно з цим принципом "... кожний на своєму місці повинен усвідомлювати, що його становище — немов пост, на який він поставлений Богом..." (Кн. III, гл. X). Далі Кальвін роз’ясняє: якщо людину в її життєвих починаннях супроводжують успіхи, то їх можна розглядати як непряму ознаку її обраності, оскільки в цьому разі діями обраної людини керує сам Господь.

Таким чином, відбираючи в людини віру в можливість спасіння у вченні про абсолютне приречення, Кальвін не залишає на сваволю долі, а навпаки, орієнтує на ще більш ревне служіння Богу у вигляді сумлінної пращ в будь-якій сфері людської життєдіяльності—у майстерні або мануфактурі, за прилавком або за конторкою, у морі або в полі. Так виникає, як вважає М. Вебер, "один із конститутивних компонентів сучасного капіталістичного духу, і не лише його, а всієї сучасної культури—раціональна життєва поведінка на основі ідеї професійного покликання..."^*64.

*64: {Вебер М. Аскетичний протестантизм і капіталістичний дух // Вебер М. Соціологія. Загальноісторичні аналізи. Політика.— К., 1998.— С. 378.}

Ґрунтуючись на вченні про абсолютне приречення, кальвінізм — і ця обставина складає відзнаку його культової практики—доводить до межі "мирський аскетизм". У цьому зв’язку, відомий французький просвітник ХУЛІ ст. Вольтер влучно помітив: "Кальвін розкрив двері монастирів, але не для того, щоб усі ченці вийшли з них, а для того, щоб загнати туди весь світ".

Найбільш показовою організаційною особливістю кальвінізму вважається автономія окремих громад і повне відділення кальвіністських організацій від держави. Внаслідок цього сучасний кальвінізм реально розколотий на безліч різних організацій, що, як правило, мають у своїх назвах слово "реформатський". Щоправда, на ранніх етапах своєї історії кальвінізм упадав в іншу крайність. Ранні кальвіністи створювали теократичні громади з намаганням стати над світською владою, контролювати культурне і навіть при ватне життя громадян там, де воно не вкладалося в жорсткі рамки "мирського аскетизму".

Нині реформатські організації об’єднані у Всесвітній альянс реформатських церков. її офіційний друкарський орган — часопис "Реформатський і пресвітеріанський світ", який видається в Женеві. До складу Всесвітньої спілки входять понад 40 організацій з Канади, США, Швейцарії, країн Латинської Америки тощо.