Історія України - Пасічник М.С. -
Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ

Українсько-московські та польські стосунки.

Смерть Богдана Хмельницького об'єктивно спричинила ослаблення державної влади в Україні. На нашу думку, є певний сенс у міркуваннях М. Грушевського про те, що товариші та однодумці гетьмана в інтересах спільної справи свідомо сприяли виникненню в народній свідомості легендарного ореолу навколо його імені. Ніхто не заперечує, що гетьман мав потужний інтелект, неабиякі дипломатичні й підприємницькі здібності, але в цьому випадку йдеться про гіперболізацію його особистості. Ідея спадковості гетьманської влади, над реалізацією якої наполегливо працював Хмельницький в останній рік життя, не здобула належної підтримки як у середині країни, так і за її межами. До того ж, гетьманич Юрій був не в змозі керувати державою у такий надзвичайно складний час, про що свідчив бунт у козацькому таборі під Корсунем. Тому вибори гетьманом одного з найближчих соратників Богдана — Івана Виговського — стали закономірним актом, який вселяв впевненість у правонаступництві політики Української держави. Отримавши булаву, Виговський спочатку наполегливо продовжує курс попередника, що особливо виразно простежується у сфері зовнішніх стосунків. І. Виговський одразу почав впроваджувати у життя важливі політичні задуми і таки домігся від урядів Криму й Туреччини підписання мирного договору. Було також ратифіковано угоду зі Швецією, яка визнала незалежність України з державницькими кордонами аж до Вісли. Від Речі Посполитої гетьман відібрав Берестейське і Новгородське воєводства. За умов, що склалися, Польща обіцяла Україні широку автономію, якщо та знову увійде до її складу.

Невдача України в боротьбі на два фронти — проти Польщі й Москви — породила дві орієнтації, які розділили українську козаччину на ворожі групи. Політичні верхи козацтва поступово починають втрачати смак до боротьби за державну незалежність України і шукають шляхетства в Польщі чи дворянства в Москві — одне слово, "спокійного життя", забуваючи про героїчні змагання і широкі плани 1648-го та наступних років.

Поруч з ворожнечею, антагонізмом між старшиною і рядовим козацтвом та селянством після смерті Б. Хмельницького швидко виникає розбіжність серед самого ж козацтва — переважно, це непорозуміння між городовим і низовим. Уже в період першого наступника Б. Хмельницького, гетьмана І. Виговського, ця розбіжність призводить до різкого розколу серед козацьких верхів на два ворожі табори. Переважна частина колишнього "городового" козацтва разом із покозаченою шляхтою, яка сформувалася під впливом польського права і культури, стають на бік Виговського під час його виборів на гетьмана. Ця частина підтримує І. Виговського також після того, як він підписав Галицький договір з Річчю Посполитою і розпочав війну з Москвою, щоб захистити Україну від спроб Москви її поневолити. Решта козацтва, здебільшого Запорозька Січ і частина "городової" старшини, виступають проти І. Виговського й допомагають Москві руйнувати його план організувати Українську державу в федеративному зв'язку з Річчю Посполитою і Литвою.

Наступники Хмельницького, намагаючись рішучіше підійти до розмежування верств в Україні, з перших кроків натрапили на непереборні труднощі. Адже у самій козацькій верстві почалася внутрішня боротьба. У верхньому прошарку Військо Запорозьке мало представників колишньої шляхти, а нижчі прошарки зливалися з широкими народними масами. Як уже зазначалося, у роки воєнної небезпеки козацьке військо поповнювалося людьми з різних станів, здебільшого селянами. Звичайно, ті, побувавши в козаках, після солодкого не хотіли гіркого і не мали жодного бажання повертатися до "звиклого послушенства".

В Українській державі не було засобів для визначення чисельності козацького війська, тому за життя Богдана Хмельницького діяли "Березневі статті" 1654 р. про обмеження козацтва 60-ма тисячами. Однак Василь Кікін, який був в Україні під час похорону Б. Хмельницького, в розмовах з козаками дізнався: "А насъ де козаковъ въ войске запорожскомъ и ныне есть триста тысячъ".

Своїми силами перелічити таку масу гетьманська влада не могла. Акт "виписування" з козацтва міг дуже зашкодити їй самій: політично це було б рівнозначне з підривом своєї опори. Тому Іван Виговський цю невдячну місію заведення козацького реєстру намагався передати Москві. Переговори з московським урядом з цього приводу у 1658 р. вів Лісницький. В результаті відповідну інструкцію дали бояринові Шереметьеву.

Звістки про наміри козацької старшини завести реєстр козацького війська дійшли до козацької "черні", і з перших же днів гетьманування Івана Виговського це завдало йому чимало клопоту. Частина козаків, які передбачали, що їм доведеться бути в ролі "випищиків", не мали чого втрачати. Вони зв'язувалися із Запорожжям, яке охоче підтримувало будь-який опозиційний рух проти Чигиринського уряду. Про таких людей Іван Виговський писав до Москви: "Не мають ні жінок, ні дітей, ні майна й ніякої здобичі, тільки на чуже добро зазіхають, щоб їм було за що пити та в карти грати". Від "голяків" І. Виговський відрізняє верству "значного" козацтва: "Ми же за веру православную..., при жёнахъ й детяхъ, при маетностяхъ нашихъ всегда умирать готовы".

Проте в зазначений час основну небезпеку для української державності становив не північний сусід, а становище всередині країни. Разом із гетьманською булавою Виговський успадкував від попередника складний вузол соціально-політичних проблем, які ще за його життя потребували нагального розв'язання. Але цілком ймовірно, що Богдан Хмельницький, усвідомлюючи унікальність нового державного утворення на українських землях, яке опиралося як на аристократичну (репрезентовану православною шляхтою), так і демократичну частини суспільства, свідомо відтягував вирішення соціальних проблем, оскільки будь-який варіант розвитку подій неминуче відштовхнув би від нього певну соціальну групу. Із сходженням на регіментарство Виговського гострота соціальних протиріч не лише не зменшилася, а, навпаки, посилилася внаслідок притаманного й об'єктивного для періодів міжгетьманства ослаблення державної влади, "двірцевих" інтриг навколо булави, а також відсутності в наступника легендарного гетьмана відповідного авторитету. Крім того, не можна не погодитись із думкою дослідників, які вбачають велику політичну помилку Виговського в тому, що він організував власну елекцію не на генеральній раді Війська Запорозького, а на "кулуарній" старшинській, чим відразу ж скористалась опозиція. Іншою, ще суттєвішою помилкою нового керівництва стала спроба розв'язання гордієвого вузла соціальних проблем шляхом ігнорування інтересів посполитих і рядового козацтва а одночасною всебічною підтримкою козацької старшини і шляхти.

Наприкінці року в Україні остаточно визрів конфлікт між гетьманським урядом з одного боку та козацькою голотою Запорожжя і Гетьманщини разом з частиною лівобережної та запорозької старшини — з другого. При цьому гетьманська опозиція, яка була антагоністично налаштована до шляхти, що асоціювалася насамперед з Річчю Посполитою, прагнула заручитися підтримкою "правовірної" московської сторони. Вже наприкінці жовтня — на початку листопада кошовий отаман Я. Барабаш надіслав лист цареві, в якому "викриває" таємні наміри Виговського; "В. ц. мил. зрадити і все військо Запорозьке православне, що в. ц. мил. присягло, наміряється в неволю віддати".

Як у листі до царя, так і в наказі січовим посланцям і, особливо, під час їхніх розмов у Посольському приказі виразно прослідковується той факт, що наприкінці 1657 р. Січ у політичному відношенні так і не піднялася вище ідей козацького автономізму. Державні прагнення гетьманського уряду викликають різкий спротив січового товариства і служать об'єктом для демонстрації нелояльності офіційного Чигирина до Москви. Так, 23 листопада М. Стринжа з товаришами заявили в Посольському приказі: "При прежних де Полских королех они войском Запорожским без королевского ведома послов из иных государств не принимали. Также де й ныне, как они учинились под царского величества высокою рукою, и им де было послов и поланников потому ж без указу царского величества принимать и отпускать не годилося".

Крім того, запорожці підтримували плани уряду Олексія Михайловича, "чтоб царьского величества воеводы у них в городах были", рекомендували Москві контролювати хід гетьманської елекції, "и будет де после того новообранной гетман перед царским величеством в чем учинит проступку й они о том учнут писать к царскому величеству, и за ту проступку его переменить...". У статтях, поданих січовиками 26 листопада до Посольського приказу, цей пункт конкретизовано: "а без воли великого государя своего... самим нам гетманов не переменят...", а в разі смерті регіментаря "...обрав гетмана, вскоре слать посланцов до его царского величества бити челом о подтвеженье на гетманство...".

Позиція січового товариства щодо стосунків Війська Запорозького з Москвою, викладена М. Стринжею у Посольському приказі, імпонувала царському урядові. Більше того, вона відповідала його сподівання трансформувати союз із Україною, хоч, варто відзначити, платформа січовиків значною мірою формувалася під впливом царських прожектів і в угоду Москві. Тому, незважаючи на неодноразові заклики І. Виговського не йняти віри бунтівникам, уряд Олексія Михайловича, належним чином оцінивши перспективи безпосередніх зв'язків із Січчю, надіслав Барабашеві царську грамоту, яка, хоч і була досить стримано стилізована, проте виразно засвідчила про визнання Москвою Коша правомочним суб'єктом українсько-московських стосунків. Подальші події переконливо продемонстрували згубність цієї акції для стабільності в Україні. М. Гру шевський був переконаний, що саме ця царська грамота разом з коментарями і доповненнями до неї М. Стринжі та І. Донця викликала нове зростання напруженості у Війську Запорозькому, епіцентр якої перемістився із Січі, що формально визнала гетьмана І. Виговського і змістила кошового Барабаша на Полтавщину.

Небезпечність цього прецедента добре усвідомлювали Виговський і його оточення, які прагнули не допустити контактів Запорожжя з Москвою або переконати царський уряд в їх небажаності. Однак загроза виникнення громадянської війни змушує гетьмана наполегливо шукати шляхи легітимізаціі власної елекції в Москві. Тому на початку 1658 р. позиція гетьмана у взаєминах з царем значно пом'якшується. Сподіваючись на підтримку Москви в конфлікті з опозицією, І. Виговський під час зустрічі з окольничим Б. Хитрово в Переяславі дає принципову згоду на розміщення московських залог, очолюваних воєводами в українських містах, виведення козацьких військових формувань з території Білорусії. Судячи з наказу Хитрово, цілком ймовірно, що в Переяславі обговорювали також питання про організацію фінансової служби в Україні, утримання ратних людей за рахунок місцевих податків. Поступки Виговського Москві мали умовний характер. Остаточна їх реалізація і наповнення конкретним змістом взятих зобов'язань відкладалися до візиту гетьмана в Москву і безпосередньо пов'язувалися з визнанням правомочності гетьманської елекції та наданням політичної і військової допомоги в боротьбі з опозицією.

В Україні залишалося дедалі менше сил, на які І. Виговський міг би покладатися. Тому до літа 1658 р. гетьман підтримував активні контакти з Москвою, прагнучи використати авторитет московського царя та допомогу ратних людей для знешкодження опозиції. Так, приблизно в другій половині лютого до Москви виїхали Филон Гаркуша та Мартин Яцківський. Після Переяславської ради, присягання І. Виговського цареві та принципової згоди гетьмана з вимогами Хитрово, здавалося б, Москва повинна була рішуче підтримати його в конфлікті з опозицією. Однак з України до Москви надходила суперечлива інформація, що викликало занепокоєння царського уряду. І все ж головна причина продовження подвійної гри московської дипломатії в Україні, на нашу думку, полягала в намаганні зберегти сильну опозицію гетьманського осередку, що, як свідчили події кінця 1657 — початку 1658 рр., давало змогу успішніше проводити в Україні свій політичний курс.

І. Виговський не здатний був полагодити суперечності, які виникали в Українській козацькій державі. Царський уряд став для України якимось суперарбітром, до якого зверталися різні українські групи за допомогою в боротьбі з "внутрішніми супротивниками".

Москва бачила, що в "черкаських городах" не все гаразд, і, вміло використовуючи цю вигідну позицію, нацьковувала одних на інших, навмисне розпалюючи вогонь міжусобної боротьби в Україні. Насамперед вона намагалася обмежити владу гетьмана і ослабити новостворену козацьку аристократію.

Нездатність "значних" домогтися в Україні такого становища, аби "було єдине стадо й єдиний пастир" (цей вислів цитує Петро Дорошенко у листі до січовиків, символізуючи так тенденцію своєї політики), створила Москві опору в соціальних низах українського суспільства, які пішли за московською політикою на шкоду Українській державі і врешті на шкоду собі.

Тут варто зазначити, що в січовім товаристві була незначна кількість козацтва, яка б сприяла зміцненню заснованої В. Хмельницьким держави. Запорожжя, за традицією ще з польських часів, дбаючи про свої інтереси, вело боротьбу з "бусурманами" і цим самим часто ставало на перешкоді планам українських гетьманів. Безкраї степи своєрідно позначилися на характері запорожців, їхні заняття — рибальство, мисливство, відоме здавна "уходництво" — не виробили у них звички до дисципліни. Небезпеки степового життя не давали змоги впорядкувати побут. Тому в Січі економічна диференціація була малопомітною. Запоріжжя не могло стати незалежною державою, але після смерті Б. Хмельницького не хотіло підлягати І. Виговському. Воно було, так би мовити, державою в державі.

Отож січове товариство жило не розрахунком, а емоціями, хвилинним настроєм. Влучну характеристику політичного розвитку Січі дав гетьман П. Дорошенко в своєму "обличительному" листі до січових братчиків: "...ви, мешкаючи, як пустельні звірі, у відлеглих від своєї вітчизни низово-дніпровських лугах, тернах і вітках, нічого, що діється в світі та вашій вітчизні, досконало не знаючи...".

Запорожці, як уже зазначалось, були невдоволені тим, що їхніх представників не покликали на раду в Корсуні, де підтверджувались гетьманські права І. Виговського. Одразу ж посланці з Січі поїхали зі скаргами в Москву, що "поставили гетьманомъ Ивана Выговского войска запорожского полковники й вся старшина городовая, а чернь й все войско запорожское о томъ рады не имъли про то не въдали". Скаржилися вони як на цей факт "узурпації" прав Січі, так і на інші, неприйнятні для запорожців вчинки нового гетьмана. Січ претендує на своє виняткове право обирати гетьмана. А сталося так, що січовиків обминули, хоча І. Виговський і зветься "гетьманом Війська Запорозького".

Цей титул українських гетьманів накоїв чимало лиха козацько-українській Речі Посполитій, бо це давало привід Запорожжю втручатись у державні справи на тій підставі, що, мовляв, "нами пишеться" гетьманська влада, а з нашим голосом рахуватися не хоче.

Насправді "Військом Запорозьким" називало себе городове козацтво, а також так писалися й січовики, які вважали себе за патриціїв у "Війську Запорозькім". Але минуло вже десять років з часу обрання Б. Хмельницького гетьманом на Січі, як центр ваги перемістився в городову Україну. Січовики не відчували зміни ситуації і за традицією вважали себе сіллю української землі. Михайло Іваненко та його товариші звернулись до Москви з вимогою: "Щоб бути раді у них в Запорожжі, бо й попередніх гетьманів вибирано з Запорожжя: тут у них столиця запорозька".

Січовики постають проти права українського уряду мати стосунки з чужоземними державами. Вони перехоплюють листи Виговського до хана і передають їх у Москву. Запорожці пам'ятають, що "за попередніх польських королів вони Військом Запорозьким без королівського відома послів із інших держав не приймали". Січ вважає, що Україна лише змінила своє підданство, і цілком зрозуміло, чому вона звертається до московського уряду зі словами: "...никакихъ листовъ не смъютъ посилать безъ відома вашей царской милости".

Січ проводить свою сепаратистську закордонну політику. Б. Хмельницький та І. Виговський уникали зачіпати татар і турків, намагалися втримати хана від союзу з Польщею, оскільки це загрожувало Україні. Іншої думки були січовики. Війна з Кримом для них була необхідною, як хліб. Через окрему політику Січі взаємини українського уряду з Кримом були нестабільними. Крим міг вірити дружнім запевненням І. Виговського, однак знав, що Січ гетьманові не підкоряється.

Відстоюючи в Москві свої "вольности", Січ втягує чужу силу у внутрішні справи України, в результаті чого від вольностей залишається тільки назва: "... І коли б після того новообраний гетьман будь-чим провинуватився перед царським величеством, і вони напишуть про те до царського величества, і за той переступ його перемінити". Отже, тактика Москви була підказана Україною.

Січовики мали намір з допомогою Москви влаштувати загальні перевибори старших у Війську Запорозькім: "Так же й иные полковники потому жъ бы положили знаки всъ принадлежности войсковые".

Боротьба між "черню" та "значними" увійшла в таку стадію, що Військо Запорозьке, яке під проводом Богдана Хмельницького перемогло Польщу, тепер нищило само себе у внутрішніх суперечностях.

Москва налагоджує тісні зв'язки з козацькою черню, підтримує січовиків, нацьковує посполитих на власників маєтків. Московський уряд на своїх землях суворо й нещадно придушує будь-який селянський рух. На Білій Русі московські воєводи карають селян за те, що записуються в козаки, і самих козаків українських не милують: "И тъмъ, кто пишеть й напишется, чинить жестокое наказаніе, а иныхъ въшать". А в Україні ті самі воєводи роздають населенню "прелестные листы" відверто революційного змісту. Київський воєвода Шереметьев 2 січня 1659 р. у листі "Войска Запорожского сотникомъ и отаманомъ и козакомъ й всей черни" сповіщає про наміри Виговського: "Побивъ вас й домы ваши разорять, хотятъ бытъ въ черкаскихъ городахъ й маетнос-тямы владеть по прежнему".

Серед духовенства українського також траплялися особи, які вороже ставилися до нової козацької аристократії.

Централістична Москва для послаблення і підриву авторитету гетьманської влади всередині країни вступає у стосунки з "підданими Війська Запорозького", минаючи гетьмана. Це надзвичайно вразило І. Виговського — адже за урядування Б. Хмельницького протягом деякого часу він був прихильником українсько-московського союзу і чимало зробив для досягнення цієї згоди, а тепер зазнає московської неповаги. На вимогу Москви, яка стояла на позиціях, ворожих Виговському, новий гетьман був змушений підтверджувати своє обрання на гетьманство аж на трьох козацьких радах — у Чигирині, Корсуні, Переяславі. Намагаючись обмежити гетьманську владу і поставити її в повну залежність від себе, Москва різними шляхами підтримувала опозиційні настрої проти гетьмана.

Як Іван Виговський розумів гетьманську владу, видно з його власних слів. Він вважав, що цар не повинен полковнику й нікому дати грамоти, крім гетьмана; все повинен вирішувати тільки гетьман.

Б. Хмельницький так само забороняв усім станам своєї держави підтримувати відносини з Москвою.

Все похитнулося в Україні після смерті Б.Хмельницького. Із організованої у тодішньому розумінні держави, в якій панував внутрішній мир, що притягав до себе навіть неправославне населення Речі Посполитої, Україна досить швидко перетворилася в "землю безголовную".

Іноземні сили, до яких звертався І. Виговський за підтримкою свого авторитету в Україні, дбали лише про власні інтереси. Жодна з сусідніх держав (Польща, Крим, Москва) не була зацікавлена в тому, щоб в Україні панував порядок і була міцна влада. Розуміння цього іноді прокидалося у діячів доби Руїни, проте ненадовго. Свавілля проти "значного" товариства набувало таких масштабів, що козацька старшина, незважаючи на свою відразу до Москви, зверталася до російських воєвод, щоб з їхньою допомогою подолати цей розлад.

Отже, відразу після смерті Б. Хмельницького в Україні зіткнулися два великі ворожі табори: шляхетський і, якщо його можна так назвати, народний. Сьогодні важко визначити, хто зробив більше шкоди: шляхтичі, що поклали свої кваліфікацію і державотворчий хист у підмурівок української державності, але робили все, щоб зберегти status quo феодальних взаємин, повертаючи селян у колишній стан напіврабів, чи українські "чорні люди", які ладні були для збереження своїх соціальних здобутків кинути святу ідею державності під кривавий московський чобіт.

Додамо, що зіткнення цих ворожих таборів стало першочерговим завданням для московського уряду. Московські політики повели шалену агітацію проти гетьмана і старшини, переконуючи козаків, що під московськими воєводами українцям буде краще, ніж під власними полковниками. Ці зерна впали на родючий ґрунт.

Дивна річ — гарантом соціальної рівності і власної свободи українські низи бачили монархічну Москву, яка застосовувала найтерористичніші види феодального гноблення. Наслідки цієї помилки відчуваємо й досі.

Відразу після смерті Б. Хмельницького московський уряд став на шлях відвертого порушення Березневих статей 1654 р. З листа кам'янецького коменданта Гуменецького коронному гетьману довідуємося про вимоги, з якими приїхав московський посол:

1) щоб лише 12 тис. реєстрових козаків було; 2) щоб вся "інтрата" йшла цареві; 8) щоб над кожним полком стояв полковник-московитин і старшина була московська; 4) щоб по смерті козаків їхні діти були царськими підданими; 5) щоб Хмельницький-молодший із скарбами був відісланий; в) щоб київський митрополит залежав від московського патріарха і там посвячувався, а також щоб за царським привілеєм перебував на цьому уряді. Виговський тоді зумів захистити українську державність від цілковитого знищення і відхилив московські вимоги. 6 грудня 1667 р. був обраний новий київський митрополит Діонісій Балабан. Гетьман навіть не повідомив Москву про вибори. Але московський "орел", відчувши у своїх лапах велику здобич, уже не бажав випускати її з пазурів: підкорення України було для нього першочерговим завданням. Серед постійних молитов московського царя була і така: "О еже престолу Киевскому соединиться с богопоставленным престолом Московским и княжению Малороссийскому совокупитися с богохранимым Великороссийским царством". Відчувши непоступливість нового гетьмана, царський уряд вирішив послабити його становище, спровокувавши громадянську війну. Українська державність мала бути знищена із самої середини. Братовбивча війна спалахнула 25 січня 1658 р. Саме того дня відбулася перша збройна сутичка між військами гетьмана і повстанцями.

Українсько-московські та польські стосунки.
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.
Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО
Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.