Історія України - Пасічник М.С. -
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.

Проти гетьманський рух очолили кошовий отаман Яків Барабаш і полтавський полковник Мартин Пушкар. Опозиція сконцентрувалась на Запорозькій Січі, яка завжди була захисником соціальних здобутків, і на Полтавщині, де перебувала велика кількість степових здобичників, пастухів, працівників селітряних майданів та броварень. Ці люди, які нічого не мали, окрім своїх мозолястих рук, завжди скоса дивилися на старшину, одягнену в оксамит і кармазин.

Як уже зазначалося, заколотники повністю відмовлялися від власної держави. Так, коли до них звернувся київський митрополит Діонісій Балабан, пропонуючи згоду, Пушкар дав характерну відповідь: "Мы признаєм своим властелином одного только царя православного". Московському урядові дуже хотілося підтримати повстання, але приєднатися до антифеодального руху він, зрозуміло, не міг, тому його діяльність стала ще підступнішою.

У Москві безперервно приймали запорозьких послів, що привозили доноси на гетьмана, обдаровували їх соболями і давали якісь таємничі грамоти "для полной рады". Завдяки ним запорожці розпускали чутки, що цар дозволив їм обрати нового гетьмана і обіцяв прислати 40 тис. ратних людей. Московські посли зустрічалися з Пушкарем і Барабашем, при цьому гетьманові, звичайно, казали, що це робиться для заспокоєння бунтівників, але насправді після таких зустрічей бунти спалахували з новою силою. Все це робилося з єдиною метою — шляхом політичного тиску примусити гетьмана і старшинські кола відмовитися від державницьких претензій.

За таких обставин І. Виговський пішов на значні поступки, обіцяв розірвати стосунки із шведським королем та кримським ханом, вивести козаків із Білорусі, впустити московських воєвод в українські міста. Гетьману заборонялося підписуватися в листах "вільний підданий". "И впредь тебе писаться просто царского величества подданым," — така була вимога московитів. Українські посли в Москві — Лісницький, Бережецький та інші — погодилися на введення воєвод у Білу Церкву, Корсунь, Ніжин, Полтаву, Чернігів та Миргород. Це було вже цілком очевидне обмеження незалежності й грубе втручання у внутрішні справи України. Проти введення воєвод одностайно виступили козаки і міщани. Затятим противником такої політики був народний герой Іван Богун.

Тим часом громадянська війна, не задовольнившись першими жертвами, набирала кривавих обертів.

Даремні були намагання І. Виговського завоювати прихильність Москви. Московські воєводи приїжджали з царськими грамотами до гетьмана і водночас підтримували опозиційні настрої "гультяйства", яке не хотіло миритися з обмеженням козацьких прав певної кількості людей. Воно зі зброєю в руках домагалося тих привілеїв, якими володіла порівняно невелика кількість "значних": "тепер від тих гультяїв і заколот великий учинився, бо каждий називається козаком".

Вимоги Виговського видати йому "політичних злочинців" Москва не задовольняла. Від полтавського полковника Мартина Пушкаря з доносами на гетьмана поїхав до Москви Іскра. Царський уряд не прислухався до протестів Виговського, не став карати Іскру, мотивуючи це тим, що така акція може призвести до ще більшого заворушення в Запорозькому Війську. Московський уряд відмовився також затримати Іскру в Москві, знову ж таки ніби в тієї причини, що "за то въ войске не будетъ смирення".

Іван Виговський, як бачимо, не керував політикою, а радше плив за течією, яка його несла. Упевнившись, що його надії на допомогу Москви не виправдалися, він шукає союзника проти Москви і в своєму виборі керується більше почуттями, ніж політичним передбаченням. Союз із татарами був надзвичайно непопулярний в Україні. Для українського населення татари були небезпечніші, ніж московське військо. Уже й без того в Україні лилася "кров християнська, як вода, від міжусобного руйнування**, а прихід "кримчаків" загрожував повністю спустошити Лівобережну Україну. Та Виговський іншого виходу не бачив. Союз Виговського з татарами викликав особливу ненависть серед запорожців — адже вони не уявляли себе "без річок, без піль та наїздів на море і на татарські степи...".

Виговський добре розумів, що татари були надзвичайно ненадійним союзником і тому видав наказ козакам, яким дозволяв їм самим розправлятися з окремими татарськими загонами, які забирали в полон людей на Лівобережжі. Розуміючи, що анархії немає кінця-краю, українське населення почало втікати "на слободи** в московську державу. Інші — "совсемъ вышедши на Запорожье жёны й дети оставили пустые дома". За свідченнями сучасників, міграція населення з Лівобережної України на схід була такою великою, що "черкаски городы и села пустують".

Як бачимо, прихід московських воєвод в Україну після Переяславської ради не приніс І. Виговському полегшення. Гетьман вимушений підозріло поставитись до стосунків воєвод із Пушкарем та іншими "своевольниками", які не визнавали його влади. Тепер він ще краще побачив, що Москва намагається його "за чуба водити" і вирішив за будь-яку ціну розправитися з Пушкарем, не чекаючи московського війська.

Полтава щосили оборонялася. Війська І. Виговського два тижні безрезультатно штурмували місто, і тільки ЗО травня було покінчено усобицю: "Голота на одіж і розум", як описує Величко,

"яка не хотіла сидіти в замкненій твердині, а рвалася покінчити в отвертім полі, виманена геть попередніми удачами, була розбита, а 16 тисяч засіяного трупа на побоєвищу запечатали погром. Щасливому побідникови яко трофей дісталася голова Пушкаря, яку приніс татарин на списі і кинув перед гетьманом".

Так закінчився, так би мовити, перший етап міжусобиць — нещасливо для тих, хто його розпочав, і ще більше згубно для переможця. Гетьман вважав цю бійню результатом злочинної політики Москви. Вона коштувала Україні 60 тис. жертв.

Перемога над полтавським полковником за допомогою татар надала Виговському більше впевненості. По-іншому заговорив гетьман з московськими послами й принциповіше почав ставитись до приходу московського війська. Побоюючись, що московське військо буде підтримувати опозиціонерів, гетьман рішуче відмовляється приймати царських воєвод. А тим часом до Києва прибув з драгунами воєвода Василь Шереметьев, який у Білій Русі доволі нашкодив українським козакам, що стояли там залогами на чолі з полковником Іваном Нечаєм.

Після поразки Пушкаря, навколо якого почала збиратися опозиція, тут знайшов своє місце і Яків Барабаш, який продовжував надсилати до населення універсали про невизнання Івана Виговського гетьманом. Гетьман навіть не був повідомлений про прибуття московського війська, і це ще раз упевнило його в тому, що "Москва зрадлива**.

На допиті виявилося, що Барабаш навіть називав себе "гетьманом Війська Запорозького". Деякий час він був кошовим на Січі й хотів мати при собі "армату**, як сам гетьман. Згодом Барабаш признається, що він від царя не мав грамот на гетьманство, а "гетманом називався собою, хотів своє щастя спробувати**. Таким фатальним виразом — "пробувати щастя", крім Барабаша, керувалося у своїх діях чимало людей у цей історичний період, зокрема Іскра, Золотаренко, Брюховецький.

Дві системи, дві різні психології зіткнулися в добу Руїни в українських землях: одна з міцною традицією слухняності, точного виконання наказів з єдиного центру, інша — вкрай індивідуалістична, яку влучно охарактеризував один сучасник як таку, що "всяк в свой нос думает".

В той час у Москві майже кожний воєвода у найменшій справі звертався з "отпиской" до центру з запитом: "А ты, великий государь, какъ указать изволишъ?". В Україні було інакше. Новостворений апарат молодої козацької держави не знав дисципліни і традицій. Принцип виборності тут був зведений до абсурду: "Звикло Військо Запорозьке по подобі того ж дня мати хоч трьох гетьманів".

Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.
Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.
Розділ 10. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIV—XVII СТ. НАЦІОНАЛЬНИЙ ОДЯГ: НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА НОВАТОРСТВО В МОДЕЛЮВАННІ; ВИШИВАННЯ ТА ТКАЦТВО
Суспільно-політичні та історичні умови національно-культурного відродження.
Звичаї та обряди українського народу.
Розвиток мистецтва в XVI—XVII ст. та його характерні риси.