Козацькі вожді України Т.2 - Сушинський Богдан -
Петро Скаржинський, один із засновників Бузького козацтва, командир полку бузьких козаків, генерал-майор російської армії.

Петро Скаржинський, один із засновників Бузького козацтва, командир полку бузьких козаків, генерал-майор російської армії.

Так, Петро Скаржинський, дійсно, став одним із засновників Бузького козацтва. Звичайно, це козацтво не було таким довговічним і популярним, як скажімо, Запорізьке, Задунайське чи Чорноморське. Але все ж таки воно існувало, боролося; воно має свою історію і своїх вождів.

Сформоване було Бузьке козацтво, як стверджує "Довідкова книжка Імператорської Головної квартини", в якій хроніку війська укладено за архівними документами — 12 лютого 1785 року, "з бузьких та інгульських поселених козаків і селян, викуплених урядом у бузьких поміщиків". Спочатку це козацтво існувало лише у складі одного полку, що налічував до 1500 шабель, але в червні 1786 року, після суттєвого поповнення людьми, воно було поділене на два - Перший і Другий Бузькі - кінні полки. Так ось, Другим Бузьким полком, від дня його сформування, командував, тоді ще майор російської армії, Петро Скаржинський.

До речі, спочатку ці полки, власне, й були армійськими, хоча і прирівнювалися до козацьких. Але в листопаді 1787 року їх було включено до Катеринославського козацького війська й об'єднано в один полк під назвою "Бузький кінний козацький полк ". А в травні 1803 року до цього полку додали 600 болгарських переселенців, котрі проживали в той час на Його території, "з доданням до них вихідців з інших південнослов'янських народностей". У такий спосіб і було сформоване Бузьке козацьке військо, що дислокувалося в межиріччі

Південного Бугу і його приток - Мертвоводу та Інгулу* Причому ставка військового отамана перебувала в той час у селі Соколи, котре увійшло тепер до території міста Вознесенська.

Походив Петро Скаржинський зі шляхетного козацького роду. Батько його, що належав до литовсько-польської шляхти, перебував на гетьманській службі, і з 1737 по 1750 рік очолював Лубенську адміністративну сотню. Стали козацькими старшинами і два брати Петра Скаржинського: Іван, який служив хорунжим лубенської козацької сотні, та Михайло, котрий замінив батька на посаді сотника Лубенського. Що ж до Петра Скаржинського, то спочатку доля його складалася так, що, здавалося, до козацького товариства він уже ніколи не повернеться. Ще в юності він подався на службу в Російську армію, став її офіцером, дослужився до майора. Та коли російський уряд зрозумів, що для захисту південних кордонів та участі в безкінечних російсько-турецьких війнах йому потрібна нова козацька потуга, в командуванні згадали, що майор Петро Скаржинський - козацького роду, а їм же потрібен досвідчений козацький офіцер.

Втім, йому сам Бог велів очолити один із козацьких полків та стати одним із засновників Бузького козацтва, оскільки формувалося воно на землях, що належали йому, як одному з найбільших землевласників Побужжя, або землях, прилеглих до його володінь. Річ у тому, що ще в 1770 році Петро Скаржинський заснував село Скаржнику, в якому знаходився його основний маєток, його поміщицька садиба. Йому ж належали Мігія, Мала Скаржника, низка інших сіл та хуторів, здебільшого розкиданих обабіч річок Мертві Води та Південний Буг. Отож майорові Петру Скаржинському, по суті, доводилося очолювати козаків, які були набрані з його володінь.

Російське командування не помилилося, поспішаючи з формуванням нового, Бузького козацтва, яке до певної міри повинно було компенсувати відсутність запорізького Низового війська. Вже в 1787 році Петру Скаржинському довелося вести своїх козаків на російсько-турецьку війну. Докладної хроніки бойових діянь його не існує, але відомо, що на початку 1788 року козацький полк Петра Скаржинського увійшов до Катеринославської армії, яка налічувала близько 82 тисяч воїнів і діяла під командуванням фельдмаршала Григорія Потьомкіна. Того ж 1788 року бузькі козаки виявилися в епіцентрі війни, під Очаковом, у складі 80-тисячного війська, котре взяло в облогу 15-тисячний турецький гарнізон під командуванням Гассана-Паші.

Перш ніж цілковито блокувати фортецю, козаки П. Скаржинського, разом з іншими кавалерійськими частинами, здійснили низку рейдів по навколишніх селах, ліквідовуючи турецькі залоги та гарнізони, і в такий спосіб цілковито очищуючи від ворога простір між Очаковом та Хаджибеєм. Водночас, флот, у складі якого брали участь і чорноморські козаки, двічі громив турецьку ескадру в Дніпро-Бузькому лимані, аби блокувати Очаків з моря. Турки відчайдушно оборонялися. Облога, що розпочалася влітку, тривала до початку грудня. Потерпаючи від незвичних для цих місць морозів, котрі сягали 20 градусів, солдати самі почали просити командування розпочати штурм, бо інакше значна частина їх просто замерзне в степу, або захворіє.

Генеральний штурм фельдмаршал Потьомкін розпочав 6 грудня 1788 року, за 23-градусного морозу. З тяжкими боями російсько-українське військо в кількох місцях зуміло здолати широкий рів, штурмом здобути міський вал й увірватися на вулиці міста.

Бузькі козаки виявилися в перших лавах. Під час запеклого вуличного бою Петро Скаржинський був поранений кулею в груди, і врятувало його лише те, що вірні козаки зуміли винести свого командира з бою та переправити до табору, де лікарі зробили йому операцію. Існує переказ, згідно з яким, саме того дня, коли Петра Скаржинського під час штурму було поранено в груди, з його маєтку в Трикратах прибув козак-вістовий, який повідомив про народження сина-первістка, якого й було названо на честь перемоги під Очаковом Віктором ("Вікторія"), Цю легенду полюбляють цитувати й наші сучасні історики. Але існує одна деталь. Річ у тому, що штурм Очакова відбувався наприкінці грудня 1788 року, а Віктор Скаржинський народився в 1787 році. Тобто на той час йому вже було щонайменше півтора року. Отже щось у цій легенді не стикується. Але то вже деталі.

До речі, Віктор Скаржинський теж увійшов в історію українського козацтва. В 1812 року, відгукнувшись на заклик російського уряду, він, із селян своїх маєтків, розташованих на сучасній Миколаївщині, сформував, обмундирував та забезпечив кіньми ескадрон, якого потім, упродовж усієї війни, утримував на власний кошт. Між іншим, в офіційному запиті про дозвіл на це формування В. Скаржинський, син генерал-майора Петра Скаржинського, повідомляє, що гроші на утримання своєї козацької сотні він узяв з маєтку, з дозволу "генерал-майорші Скаржинської". А нею була Уляна Скаржинська, уроджена Буланець, що, як і чоловік її, походила з давнього старшинського козацького роду.

Одначе повернімося під Очаків. Незважаючи на поранення П. Скаржинського, спішені козаки його полку пробилися до стін очаківської цитаделі і прославилися під час її штурму. За бої в Очакові Петра Скаржинського, котрий незабаром вернувся у стрій, було нагороджено орденом Св. Георгія III ступеня та золотим хрестом "За службу і хоробрість". Чимало його козаків було відзначено срібною медаллю "За хоробрість, виявлену при здобутті Очакова".

Влітку 1789 року Другий бузький полк Петра Скаржинського увійшов до Південної армії, яку ще називали "Армією Потьомкіна ". Козаки з боями дійшли до могутньої турецької фортеці Бендери, котру не раз доводилося здобувати їхнім предкам, запорізьким козакам. До самого штурму бендерської цитаделі справа тоді не дійшла, і після кількох боїв на території сучасної Молдавії та в пониззі Дністра, козацький полк мав змогу відзначитися при штурмі Акермана, а в вересні 1789 року взяти участь в облозі та здобутті Хаджибея.

Але особливою славою вкрили вони себе під час штурму надзвичайно могутньої фортеці Ізмаїл, де вони діяли під загальним командуванням генерала О. Суворова. Тут бузькі козаки серед перших увірвалися в передмістя, прославившись штурмом польових редутів. 2 грудня 1790 року 35-ти-сячний гарнізон на чолі з турецьким генералом Мехмет-Пашою був розгромлений; врятуватися від смерті та полону вдалося лише одному пораненому солдатові, що виявився в Дунаї і зумів здолати його. Відтак значну частину бузьких козаків було нагороджено срібною медаллю "За відмінну хоробрість при здобутті Ізмаїла", а Петра Скаржинсько" го удостоєно золотого хреста "За відмінну хоробрість".

Після завершення в 1791 році російсько-турецької війни, Петро Скаржинський ще певний час, уже в чині генерал-майора, стояв на чолі бузького козацького війська, а потім пішов у відставку. До тих маєтностей, які вже були в нього, російський уряд, за вірну службу, надав йому близько 6 тисяч десятин землі, перетворивши на одного з найбільших землевласників степової України. Втім, особливих успіхів на цій ниві відставний козацький генерал не здобув. Зате його син, Віктор Скаржинський (1787-1861), основний маєток якого розташовувався в селі Трикрати (колишня Скаржника), увійшов в історію України, як талановитий і заповзятий господарник, фахівець зі "степового та полезахисного лісорозведення".

Це його коштом та його стараннями на Миколаївщині було споруджено понад 40 гребель, що дозволило створити низку ставків, а отже заводнити край; це він заклав великий помологічний сад, в якому садівники зібрали 221 сорт фруктових дерев; він зумів розвести у випалених безлісих степах досить значні ліси (понад 400 десятин), і врешті-решт, на відзнаку його заслуг, в червні 1872 року Віктору Скар-жинському, синові бузького козака, одного з засновників Бузького козацтва, було споруджено пам'ятник - в самому центрі Одеси, в Міському саду, неподалік від пам'ятника графу М. Воронцову.

На жаль, за радянських часів пам'ятник було зруйновано. А шкода. Вважаю, що його слід відродити, пам'ятаючи при цьому, що в такий спосіб ми відроджуємо в Одесі, на півдні України ще одне славне козацьке ім'я, ще одну сторінку історії Козаччини.

Трохим Гайдабура, отаман Задунайських та Усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Іван Губа, отаман Задунайських та усть-дунайських козаків, хорунжий російської армії.
Федір Бучинський, кошовий отаман Усть-Дунайського козацького віська.
Самійло Калниболоцький, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Рогозяний Дід, кошовий отаман Задунайського козацтва, засновник Дунавецької Січі.
Семен Мороз, кошовий отаман Задунайського козацтва, архімандрит.
Василь Смик, кошовий отаман Задунайського козацтва.
Григорій Потьомкін, генерал-губернатор Новоросійського краю, генерал-фельдмаршал російської армії, Великий гетьман військ Катеринославських та Чорноморських, Головнокомандуючий російськими військами.
Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.
Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.