Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - Тема 5. Велике князівство Литовсько-Руське (середина XIV - друга половина XVI ст.)

Тема 5. Велике князівство Литовсько-Руське (середина XIV - друга половина XVI ст.)

1. Утворення держави

У XIV ст. історичні події для Галицько-Волинської держави розвивалися вкрай несприятливо. її занепад був зумовлений кількома факторами; васальною залежністю від золотоординських ханів; постійними суперечками і протистояннями між великим князем і боярами всередині держави; загрозою прямого втручання з боку сусідніх держав - Литви, Польщі та Московії. Правителів сусідніх країн приваблювали майже безгосподарні та охоплені міжусобною боротьбою багаті українські землі. Як справедливо зазначає О. Субтельний, "Україна, наче дозрілий плід, чекала наступного завойовника".

Дізнавшись про раптову смерть галицького князя Юрія-Болеслава, польський король Казимир НІ у 1340 р. рушив походом на західноукраїнські землі, здобув Львів, установивши в регіоні свою владу1. За свідченнями деяких джерел (на думку фахівців - доволі сумнівної достовірності) - перед смертю Юрій II оголосив своїм наступником польського короля Казимира III. Хай там як, але саме таким приводом скористалися польські правителі, аби приєднати галицькі та волинські землі до своєї держави.

Зміни у політичному устрої Галичини

Відколи Галицько-Волинська держави у 1349 р. припинила існувати, значну її частину, зокрема

Галичину, як уже зазначалося, захопило Польське королівство1. Вона ввійшла до складу Польщі спочатку як особисте королівське володіння. У грамотах Казимир Ш називав себе не лише королем Польщі, а й "Руської землі господарем і спадковим володарем"2. Галичина, хоча й перетворилася на вотчину Казимира НІ, попервах мала повну автономію. Поляки тут застали високорозвинену державно-правову систему, яка сягала часів Київської Русі й була збагачена за доби Галицько-Волинської держави.

У 1434 р. усі східногалицькі землі польська влада об'єднала, створивши Руське воєводство з адміністративним центром у Львові. Водночас Галичину поділили на чотири області-землі: Львівську, Галицьку, Перемишльську і Сянокську. Пізніше як воєводство до складу Польщі ввійшла Белзька земля.

У першій половині XV ст. у Польщі посилювалася політична децентралізація, яка супроводжувалася зростанням ролі сеймиків. їх скликали переважно для виборів послів на Великий (Вальний) сейм, а також для рекомендації кандидатів на земські посади (суддів, підкоморіїв тощо). Сеймики вважають, з одного боку, основною інституцією шляхетського самоврядування у землях, а з іншого - головною реальною формою участі шляхти в державно-політичному житті країни.

У Галичині після запровадження польського права почали скликати сеймики у Галичі, Вишні й Холмі. На вимогу шляхти король Польщі у 1454 р. видав статут, яким визнав право земських сеймиків давати згоду на нововведення до державного устрою Польського королівства. Відтоді сеймики стали важливим органом шляхетського самоврядування у воєводствах. На законодавчому рівні було внормоване рідкісне за Середньовіччя явище - контроль із боку органів місцевого самоврядування над законодавчою владою в державі.

У Галичині після 1454 р. було створено Генеральний (провінційний) сеймик, який поширив вплив на всю територію краю. Крім того, сформували ще чотири земські сеймики у головних містах Руського воєводства: Львові, Перемишлі, Галичі й Сяноку. Ці органи мали незалежний правовий статус і широку компетенцію.

Генеральний і земські сеймики діяли у двох напрямах: правотворчість і судочинство. Перший зводився до врегулювання місцевих правовідносин, пристосування польських приписів до місцевих умов, запровадження правових норм судової практики. Гродські та земські суди постійно посилалися на рішення сеймиків при розгляді та вирішенні цивільних і кримінальних справ. Окремі рішення цих органів стосувалися встановлення розміру головщини та шляхів її надходження, регулювання порядку затримання селян, що ухилялися від виконання феодальних повинностей, затримання селян-утікачів. Зважаючи на відмінність між польським та українським правом, сеймики приймали роз'яснювальні й адаптувальні правові норми.

Судова діяльність Генерального сеймику не обмежувалася винесенням вердикту, як це було в судах. Сеймик розглядав справу і приймав рішення, адресоване суду, а той уже ухвалював остаточний вердикт. Предметом розгляду були кримінальні справи про крадіжку, пограбування, розбій, шахрайство, фальшивомонетництво, образу шляхтича, оскарження шляхетського походження тощо. Генеральний сеймик розглядав також цивільні справи, у яких позивачем або відповідачем був шляхтич. Мав право вимагати від суду зупинити розгляд справи.

Віддаленість земських сеймиків від центральної влади Польського королівства спричинила до того, що вони виконували не лише функції самоврядування, але нерідко брали на себе суто адміністративні повноваження. Правова регламентація їх діяльності була нечіткою, а при прийнятті рішення вони частіше застосовували звичаєве право, аніж польські закони.

Таким чином, запровадження шляхетських сеймиків на західноукраїнських землях загалом відіграло позитивну роль. Хоча в них засідала незначна частина української шляхти, а більшість становили поляки, сеймики стали важливим інструментом розвитку місцевого самоврядування, їх запровадження відбувалося не на основі правових норм Галицько-Волинської держави, та попри це з'явилися можливості для адаптації польського законодавства до місцевих потреб, а подеколи - для використання українського звичаєвого права. Через Польське королівство Галичина підпала під європейські впливи, які сприяли формуванню окремих елементів самоврядності на місцевому рівні.