Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 5. Судова система та судочинство

Згідно з принципом - "старовини не рушити, а новини не заводити" до кінця XIV ст. суд Великого князя майже нічим не відрізнявся від суду княжої доби. Вся повнота судової влади належала главі держави або удільним князям. Від свого імені вони передавали справи судочинства посадовим особам - воєводам, намісникам, державцям, старостам, тіунам. Удільні князі підлягали лише суду Великого князя. Суд не був відокремлений від адміністрації. Міські та сільські громади мали власні суди. Окремо існував церковний суд.

Із кінця XIV ст. судова система в державі набуває іншої структури. Відтоді розпочався інтенсивний процес проникнення в українські землі західноєвропейського і польського права, а відтак - зазнав помітних змін і судоустрій.

Найвищою судовою інстанцією став великокнязівський суд (його ще називали господарський суд, тобто "суд господаря", правителя держави), який мав необмежену компетенцію щодо підсудності справ. Зрозуміло, він розглядав найважливіші справи, а також ті, що їх князь сам обирав до свого провадження. Суд був одноосібним. Якщо хтось і брав у ньому участь за наказом князя, то рішення однаково залишалося за правителем. Через велику кількість справ, траплялося, князь передавав право чинити суд довіреній особі, але таке бувало вряди-годи.

Паралельно з великокнязівським існував суд панів-ради, проте він так і не сформувався як самостійна судова установа. Працював спільно з князем. За відсутності останнього здійснював судочинство колегіально. Збирався двічі на рік. Йому були підсудні всі справи, що надходили на розгляд Великого князя, зокрема скарги на князівських урядовців.

Обласні (регіональні) суди належали намісникам Великого князя. Судочинство в них здійснювали одноосібно. Пізніше судові повноваження передали старостам та воєводам.

З-поміж судів Литовсько-Руської держави були доменіальні - одноосібні суди пана-шляхтича над підлеглим населенням. Юридичною підставою для діяльності таких установ була відповідна грамота Великого князя, надана феодалу. Згодом діяльність доменіальних судів узаконив Привілей 1457 р. А Судебник Великого князя Казимира 1468 р. урегулював їх компетенцію.

Існували ще громадські суди селян та міщан, що дістали назву копких судів (на засідання люди сходилися "копою", тобто гуртом). Це - найдавніші й досить авторитетні суди, а тому навіть Третій Литовський статут, ухвалений в Речі Посполитій після ліквідації української державності, висловився за їх збереження. Копний суд базувався на нормах звичаєвого права, і його юрисдикції підлягало все населення окопного" округу. Зрозуміло, пани та шляхта не підлягали компетенції таких "хлопських" судів, і ті стали суто селянськими судами, що проіснували в Україні до початку минулого століття.

Копний суд розглядав майже всі кримінальні та цивільні справи, що виникали на території його впливу. До суду могли звертатися всі стани суспільства. Копний суд мав повноваження передати справу до вищої інстанції - суду гродського. Туди ж надсилали апеляції.

У середині XVI ст. державні суди в Литовсько-Руській державі було реформовано. Під тиском шляхти магнати відмовилися від права здійснювати власне судочинство в межах своїх маєтностей. Тому за рішенням Великого князя запровадили земські (або виборні) суди та гродські (або замкові) суди.

Земські шляхетські суди (їх іще називали шляхетськими трибуналами) виниклим в усіх повітах і складалися із судді, підсудка і писаря. їх обирала шляхта, а затверджував правитель держави. Проводили засідання тричі на рік тривалістю два тижні. Такі суди судили шляхтичів за все, за винятком тяжких кримінальних діянь (наїзд на сусіднє володіння, вбивство, розбій, зґвалтування). Здебільшого тут розглядали цивільні справи. Апеляції на вироки чи рішення земського суду подавали до суду Великого князя.

Гродські суди були одноосібними (судочинство в них здійснював намісник, староста або воєвода). За дотриманням формальностей судового процесу стежив замковий суддя. Судові книги вів писар. Гродські суди розглядали переважно кримінальні справи, а їх підсудності підлягали шляхтичі, міщани й селяни. Апелювати на вироки цього суду теж можна було до суду Великого князя.

Відповідно до Другого Литовського статуту в кожному повіті утворювалися підкоморські суди, котрі розглядали земельні страви. До їх складу входив підкоморський суддя, призначений Великим князем, та його заступник - коморник.

На початку XVI ст. з'являється суд асесорів, який розглядав справи, що раніше входили до компетенції суду Великого князя. Він діяв згідно з особливим дорученням правителя.

Оформився також маршалківський суд - роз'їзний суд із найважливіших справ під головуванням маршалка і з участю засідателів-шляхтичів. Він де в чому був подібний до англійських судів "загального права", які сформувалися на основі діяльності роз'їзних королівських судів.

Судочинство на місцевому рівні здійснювалося у такий спосіб. Населення утворювало певного роду союз мешканців, покликаний оборонятися від злочинних елементів і боротися зі злочинами. Коли хтось ставав свідком або жертвою злочину, ініціював скликання копи (віча всіх правоздатних осіб своєї округи, які мусили з'явитися самі або прислати своїх представників), аби та вчинила слідство і суд.

Зазвичай перші копні збори, які вели слідство "по гарячих слідах", складалися з найближчих сусідів і мали назву "гарячої копи". Після цього вже збиралася велика копа. В урочистій атмосфері, з дотриманням відповідних обрядів і формальностей, відбувався судовий процес. За його результатами виносили (усно чи в письмовій формі) присуд і виконували його.

Судовий процес спочатку мав змагальну форму. Судоговоріння розпочиналося із заслуховування скарги потерпілого. Представники сторін називалися речниками або прокураторами. Якщо відповідач не з'являвся на суд, рішення могли прийняти заочно (згідно з Першим Литовським статутом). За Другим Литовським статутом - тільки після триразової неявки. У разі неявки до суду з неповажних причин винний сплачував штраф. Суд міг порушити справу і без скарги потерпілого. У XVI ст., окрім змагального процесу, з'являються елементи слідчо-розшукового процесу із застосуванням тортур.

Копний суд поєднував слідчі та судові функції. Він мав повноваження присуду до сплати штрафу, відшкодування заподіяних збитків, тілесних покарань, смертної кари. Також практикував умовне засудження.

Доказами вини в судах були: власне зізнання (при цьому допускалося "виривання" такого зізнання тортурами), показання свідків, речові докази, письмові документи, присяга, характеристика підсудного з боку "добрих людей". При оцінці доказів показання шляхтича вважали достовірнішими, ніж непривілейованої особи. Не могли давати свідчення особи, раніше засуджені за тяжкі злочини, слуги проти своїх панів, співучасники злочинних дій, божевільні.