Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 6. Джерела то характеристика права

Правова система Литовсько-Руської держави була віддзеркаленням своєрідного політичного становища українських князівств. Вона становила органічне продовження права Київської Русі та Галицько-Волинської держави у поєднанні з литовським і частково польським законодавством. Через це в Україні склалася досить строката система правових джерел.

Значний вплив на розвиток права Великого князівства Литовського справила Руська Правда. Литовські князі, проголосивши принцип "старовини не рухати, новини не заводити", не лише підтвердили чинність староруського права, а й надали йому державної санкції. Урешті-решт, правова система держави сформувалася на основі синтезу давньоруського права, місцевих звичаїв та нормативних актів епохи раннього феодалізму. При цьому роль звичаєвого права в регулюванні суспільних відносин була досить значною. Тривалий час (до кінця XV ст.) воно діяло одночасно з нормами писаного права.

Привілейні грамоти як джерело права дістали найбільшого поширення з кінця XIV ст. і були чинними до середини XVI ст. Досить різноманітні за змістом, вони за браком писаних законів нерідко становили єдине джерело законодавства. Зрозуміло, привілеї не нормували загальних прав, а стосувалися окремих суспільних верств, осіб чи станів.

Привілеї поділялися на пожалувані, пільгові й охоронні. Пожалувані діяли при виділенні землеволодінь феодалам, наданні шляхетського титулу, посади. Пільгові стосувалися звільнення від податків, підсудності, сплати мита тощо. Охоронні - захисту порушених кимсь особистих чи майнових прав.

Земські устави як джерело права - це були законодавчі акти для окремих земель-намісництв, воєводств, князівств. Вони стосувалися не певних осіб чи станів, а всієї землі та її жителів. Зазвичай ці устави вони видавали у разі ліквідації удільних князівств і запровадження намісництв із метою заспокоєння населення.

Важливе місце серед джерел права посідали збірники законів, які до певної міри уніфікували чинне законодавство. Це сприяло кращому застосуванню його норм у судовій практиці. Такими збірниками були: Судебник Великого князя Казимира (1468 р.) та Литовські статути у трьох редакціях.

Судебник Великого князя Казимира уклали урядовці-правники великокнязівської канцелярії й затвердили на провінційному сеймі у Вільно. Він містив 25 статей, які стосувалися маєткових прав, порушення меж володінь, наїздів у чужі маєтності, крадіжок майна тощо. Так, ст. 7 зазначала: коли злодія буде впіймано з речовим доказом крадіжки, то він має сплатити штраф і повернути вкрадене. Якщо ж платити буде нічим, то грошовий штраф слід стягнути з його дорослих дітей і дружини за умови, що вони знали про крадіжку. Самого злодія карали на смерть.

У Судебнику чітко проглядається сполучення давньоруського права і нових джерел литовської доби. Наприклад, ряд статей взято із Руської Правди, але покарання значно суворіші. Серед них є кара на смерть, якої не знала Руська Правда. Зокрема ст. 13 встановлювала смертну кару (повішення) за крадіжку корови або коли сума вкраденого майна сягала півкопи грошей1.

Набагато ґрунтовнішою і ширшою кодифікацією Литовсько-Руської держави були Литовські статути: Перший ("Старий" 1529 р.), Другий ("Волинський" 1566 р.) та Третій ("Новий" 1588 р.). Вони багато в чому схожі, а тому їх нерідко називають трьома редакціями Литовського статуту.

Ці кодекси виникли як правові акти багатонаціональної держави, атому в них віддзеркалені звичаєве право всіх народів, що жили на її території, норми давньоруського, римського, німецького, польського права, поточного законодавства Великого князівства Литовського.

Звернімо увагу на такий момент: оскільки одним із вагомих джерел Статутів була Руська Правда, то для українського народу "іноземне походження" цих кодексів було досить відносним (хіба що написані вони були не руською мовою, а латиною). їх норми відтворювали звичні "давні права", тож українці розглядали їх як власне споконвічне право.

Саме цим можна пояснити той факт, що Литовські статути залишалися найавторитетнішим джерелом чинного права в Україні за доби Гетьманської держави XVII-XVIII ст. Вони стали джерелом всіх кодифікаційних проектів XVIII - початку XIX ст. і продовжували діяти в губерніях Лівобережжя і Правобережжя аж до 1840-1842 рр., доки на них поширилося російське законодавство.

Ініціатива видання Першого статуту належала шляхті, представники якої на сеймі у 1514 р. подали Великому князю прохання "дарувати" писані закони, з котрих було б зрозуміло, які існують шляхетські права і привілеї. Князь потребував підтримки з боку шляхти і не міг проігнорувати таке прохання. Про свій намір підготувати відповідний акт Сигізмунд І оголосив спеціальним декретом на сеймі у 1522 р. Князівські урядовці розробили та обговорили проект Статуту на кількох сеймах. А восени 1529 р. його було ухвалено. Документ був рукописним, для практичного вжитку його переписували. Через те списки, які дійшли до нашого часу, містять суттєві розбіжності.

Перший Литовський статут мав 13 розділів, кожен було поділено на кілька артикулів (загалом їх 264).

Документ уперше визначав шляхту як єдиний стан і закріпив ті права і привілеї, що їх здобула собі шляхетська верства. Критерієм приналежності до шляхетського стану визнали принцип давності: хто здавна, від кількох поколінь, користувався боярськими правами. В окремих випадках на доказ шляхетського походження треба було надати певну кількість свідків-шляхтичів, які мусили присягнути, що дана особа "єсть зроду шляхтич". Наново шляхетство надавав лише правитель держави.

Статут уперше гарантував шляхті, що її не каратимуть "безправно", тобто без публічного судового процесу. Відтепер магнат-сюзерен не міг вчинити якесь свавілля стосовно шляхтича-васала.

Шляхті забезпечували володіння землею, яку не можна було відібрати без провини. їй надавалося право апеляції на суд воєводи або старости чи безпосередньо до Великого князя. Гарантувалася свобода виїзду за кордон.

Передбачені Статутом покарання теж підкреслювали привілейований статус цієї категорії феодалів. Так, за вбивство шляхтича рівний йому сплачував 100 кіп грошей "головщини" родині вбитого і стільки ж "вини" до державної казни, тоді як "простого хлопа" піддавали смертній карі.

І все ж Перший Литовський статут насамперед захищав інтереси великих магнатів, їхнє привілейоване становище в державі. Тому з 1544 р. шляхта на кожному сеймі наполегливо вимагала "поправи" Статуту. Понад 20 років Великий князь і магнати під різними приводами відхиляли ці домагання. Але під час Лівонської війни їм усе-таки довелося створити спеціальну комісію для перегляду Статуту.

У 1566 р. сейм затвердив нову редакцію Статуту, яка дістала назву Другий Литовський статут. Цей документ законодавчо оформив "шляхтизацію" суспільно-політичного устрою Великого князівства Литовського в останні роки його існування як окремої держави. Він теж був рукописний. Стару структуру документа зберегли, але значно розширили розділи про шляхетські права і кримінальні злочини. Статут містив 12 розділів і 366 артикулів.

Закріплювалося представництво шляхти на сеймах, поділ влади між Великим князем і сеймом, задовольнялися інші вимоги шляхти.

Феодалам надавали право вільно розпоряджатися своїми землями та підданими селянами. Слово "боярин" остаточно зникає, а натомість скрізь уживається "шляхтич".

Щодо селянства, то тут чітко проглядається тенденція до значного обмеження їхніх прав аж до повного закріпачення, яке було юридично оформлене Третім Литовським статутом 1588 р.

Виданням Литовських статутів завершився процес уніфікації різних джерел феодального права і правових систем, які діяли у Великому князівстві Литовському і на українських землях того часу.