Історія держави та права України - Трофанчук Г.І. - 3. Суспільний устрій

Головна особливість функціонування середньовічних суспільств полягала в чіткому поділі населення на певні соціальні категорії, належність до яких і визначала місце людини в соціальній ієрархії та, відповідно, широту її прав і обов'язків, ступінь зверхності чи підданства. Причому належність цю здебільшого обумовлювала недіяльність людини в тій чи тій громадсько-політичній царині або на державній службі, а її походження. Один із досконаліших правових кодексів середньовічної Європи, норми якого були чинними і на українських землях, стверджував: ніхто не може привласнити собі іншого права, крім того, яке йому властиве від народження.

Включення українських та білоруських земель до складу Великого князівства Литовського, на перший погляд, не внесло істотних змін у їх суспільно-політичний устрій. Насправді ж нова суспільна організація країни мала особливості.

По-перше, всі волості, на які поділялися удільні (великі за територією) князівства, тепер підпорядковувалися намісникам Великого Литовського князя - державцям або воєводам. їхня юрисдикція поширювалася лише на військово-феодальний стан (службових князів, землян, бояр, слуг дворних). Велика феодальна знать2 яка володіла земельними маєтностями на підставі спадкової власності, забезпечила собі імунітет, звільнившись від юрисдикції місцевої влади.

По-друге, новим аспектом розвитку феодальних відносин стало залучення до військової служби у небаченій досі кількості представників різних верств населення. За це роздавали землі в умовне володіння, відтак більшало дрібних феодалів.

По-третє, з'являються нові форми феодального землеволодіння: тимчасове користування без чітко визначеного терміну; землекористування на певний час; довічне землекористування, яке поклало початок формуванню спадкової земельної власності служилих феодалів (шляхти).

По-четверте, таке поєднання військової служби із землеволодінням лягло в основу так званої державної форми феодалізму, яка відрізнялася від класичних західноєвропейських зразків. Йдеться про те, що служба більшості феодалів у Литовсько-Руській державі була їхнім обов'язком перед державою, а не результатом договірних відносин васала і пана.

На верхівці соціально-станової ієрархії були князі. Князі литовської правлячої династії, нащадки удільних давньоруських князів разом створили могутню верству магнатів, "княжат", аристократію. Це - закритий стан, ввійти до нього було неможливо. Цьому не могли посприяти ні багатство, ні високі урядові посади, ні наближеність до Великого литовського князя. Основою сили і впливу цього простору було аристократичне походження і великі земельні володіння1.

Досить близькою до князів як панівної верстви суспільства була верхівка бояр або панів. Ця не зовсім чітко виражена категорія відрізнялася від решти нетитулованих феодалів насамперед давністю роду, отчин-ним характером землеволодіння і певними імунітетними правами щодо великих удільних князів. Верхній прошарок панів становило велике боярство, яке за економічною і політичною впливовістю поступово зрівнялося з князями.

Середній прошарок панів (так звані "зем'яни") складався з представників військово-служилого стану. Вони домагалися дедалі більшого закріплення за собою майнових та особистих імунітетних прав і, врешті-решт, стали в один ряд із давньою феодальною елітою. В результаті формується єдиний привілейований стан - шляхта, подібний до західноєвропейського рицарства.

Здебільшого саме з цих двох верств - князів та панів-бояр - як верхівки суспільства формувався державний апарат. У військовий похід представники цих верств ішли від власними корогвами ("хоругвами"), а тому їх іще називали "хоругваними панами". Крім військової повинності, жодних інших вони не мали, податків не сплачували, до них не застосовували тілесні та ганебні покарання. Вони мали право судити не лише простих людей, а й залежних від них дрібних та середніх феодалів. Входили до складу найвищого органу держави - сейму, брали участь у виборах Великого князя.

Феодалами переважно були дрібні бояри та шляхта, котрі жили на землях магнатів і Великого князя. Земельні ділянки надавали їм за військову службу. Дрібне боярство, яке мало маєтки у 10-15 сіл, монополізувало все місцеве управління на українських землях. Вони були найчастіше не власниками, а держателями землі. Мусили відбувати військову службу, допомагати будувати фортеці, дороги, мости. Шляхта давала основну масу постійного війська, потреба в якому існувала завжди.

Звернімо увагу на одну особливість цієї верстви. Титул боярина могли отримати від Великого князя люди з непривілейованих верств - міщан, духовенства, заможних селян. Існували своєрідні перехідні ступені до боярства - путні бояри, панцерні слуги тощо. Попервах після входження українських земель до Литви вони не користувалися правами і перевагами і разом з усім народом зазнавали релігійної, національно-етнічної, станової і сімейно-побутової дискримінації. Лише привілеї короля Казимира IV у першій половині XV ст. поширили на бояр деякі інститути польського права, узаконивши формування власне української шляхти.

У другій половині XV ст. шляхта стає основною масою феодалів у Литовсько-Руській державі. Цей титул або передавали у спадок, або його надавав Великий князь. У сумнівних випадках існував спеціальний порядок так званого "виводу у шляхетство", який полягав у наданні письмових доказів або свідчень декількох шляхтичів. Верхівка шляхти володіла вотчинними, решта - удільними землями.

o Шляхта звільнялася від податків і повинностей, крім так званої "земської служби" - обов'язку виставляти (залежно від земельного наділу) певну кількість кінних воїнів.

o Вона мала право стягувати зі своїх маєтків і від підлеглого населення податки і вимагати від підданців нести на користь шляхти повинності.

o Особу шляхтича вважали недоторканною. Його ніхто не міг піддати покаранню, крім особливого шляхетського трибуналу.

o Вагомим привілеєм шляхти було право обіймати державні посади. За Городельською унією, шляхтичі-католики повинні були одружувати своїх дітей лише з католиками. Мали свої герби.

Загалом шляхта у Литовсько-Руській державі доби XV-XVI ст., хоч і складала близько 5% населення, стала досить впливовою і міцною верствою панівного класу. Вона була опорою великокнязівської влади, а правителі у відповідь надавали шляхтичам усіляку урядову підтримку і наділяли їх привілеями.

Окремою соціальною верствою серед привілейованого населення було духовенство. До нього належали не лише священнослужителі та їхні родини, а й численний церковний апарат. Поділене на чорне та біле, духовенство в українських землях було досить численним: православні церкви мали навіть невеликі села, а у містах їх налічувалося до десятка. Нерідко церкви закладали князі, магнати, надаючи їм земельні пожалування, гроші, купуючи церковне начиння, а також облаштовуючи при церквах та монастирях шпиталі, школи, притулки для сиріт та хворих.

Значення духовенства у соціальній організації Литовсько-Руської держави було досить велике. Традиційно, ще з княжих часів, церква перебувала під опікою держави, мала значні привілеї й високий авторитет у суспільстві. Правителі Литовсько-Руської держави не чинили перешкод церкві, підтримували її діяльність. Показовим є відновлення Великим литовським князем у 1458 р. митрополії в Києві, яка на противагу московському митрополиту підпорядкувала своєму впливу все православне населення на землях колишньої Давньоруської держави.

Після втрати державності саме православна церква стала для українського народу єдиним інститутом захисту його самобутності, національної приналежності, духовною опорою у протистоянні католицизму і зовнішній експансії.

Окремою суспільною верствою був стан міщан, який сформувався у XIV-XV ст. і налічував до 15% населення. Але навіть значна питома вага міських жителів не дозволило їм відігравати таку роль у суспільно-політичному житті, як у Західній Європі.

Міста в Литовсько-Руській державі були слабо розвинуті як ремісничі й торговельні центри. Дещо зросло їх значення із прибуттям до них польського населення, євреїв та німців-колоністів. Але це поглибило розкол у середовищі міщан. Великі литовські князі поширювали на міста магдебурзьке право, але повну правоздатність мали лише міщани-католики. Православних українців зобов'язували жити в межах певних районів міста, вони не мали права участі в органах міського самоврядування, а також їх обмежували в правах на ремесла, ведення торгівлі тощо.

Найчисленнішою суспільною верствою держави було селянство, - майже 80% населення. Воно ніколи не було однорідним. Існували села руського права (тобто населені українцями), німецького, польського, волоського права.

В українських селах основою господарства й одиницею оподаткування було "дворище", очолюване головою, яке об'єднувало кілька хат. Дворища утворювали сільську громаду (село), яка обирала свого голову (отамана, старосту, тіуна). Громада володіла колективною власністю - лісами, луками, пасовиськами, озерами та ставками, мала свою адміністрацію, здійснювала судово-поліцейські функції, стежила за сплатою податків, утримувала церкву і священиків.

Села об'єднувалися у волості на чолі з волосним отаманом чи старшиною, яких обирали на волосному вічі всією громадою (копою). На таких зібраннях здійснювали судочинство (копний суд).

Становище селянства впродовж всієї історії держави не було сталим. Статус його свободи визначала, перш за все, наявність власної землі. Попервах держава за допомогою норм права захищала вільне селянство. Навіть набуття шляхтичем маєтку не позбавляло селян права на землю, а за вбивство смерда передбачалося таке саме покарання, як за вбивство дрібного шляхтича.

У XVI ст. під впливом польського права в селянському землеволодінні відбуваються значні зміни. Селянську землю почали вважати державною або панською, а селянинові заборонили продавати свій наділ. Цю практику юридично затвердив Третій Литовський статут (1588 р.).

Дещо раніше прагнення держави уніфікувати та обмежити розмір дворищенського землеволодіння, збільшити тяглові повинності селян утілилися в Уставах на волоки (1557р.).

Закон визначав розмір волоки (земельного наділу) - 33 морги (20 десятин, або від 16 до 21 га) на одне дворище. Решту землі передавали шляхті, й пани засновували свої господарства - фільварки. Подекуди на дворище надавали по половині чи навіть четвертині волоки.

"Путні бояри" та панцерні слуги (професійні військові) діставали по дві волоки.

Закон значно обмежив право переходу селян до іншої місцевості та встановлював для них натуральні повинності (сплата чиншу натурою і грішми і відробляння панщини по два дні на тиждень).

Від появи закону право селян на власну землю вже не визнавали. Селяни ще не були прикріплені до землі, але їх було прикріплено до пана. Селянство підпадало під нагляд панської адміністрації. Втрачала значення сільська громада.

Із поглибленням феодальних відносин селянство ставало дедалі одноріднішою масою як за соціальним, так і за правовим становищем. Формувався єдиний клас кріпаків. Обов'язкові селянські роботи на свого пана ("панщина") спочатку не було точно визначено. У XV ст. вони тривали 15 днів на рік. Потім їх більшало, і за Уставами на волоки панщина встановлювалася раз-два на тиждень. Наприкінці XVI ст. на всіх українських землях, що входили до колишнього Великого князівства Литовського, було запроваджене кріпосне право. Єдине, що залишилося від свобод селянина, - це те, що його не можна було продати без землі, а також (теоретично) безкарно вбити.