Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - Релігія і політика

Дві основні інституції сучасного світу є уособленням земної та божественної влади. Для обох спокуса панування стоїть надзвичайно гостро, тому боротьба за перше слово визначати долю країни продовжується й досі. За історичні періоди існувало чотири напрямки розвитку державно-церковних стосунків: перший - держава є єдиним апаратом влади та примусу, другий - правлячий монарх визнає за певним віросповіданням статус офіційно-державного, третій - відділення церкви від держави і розподіл влади над земними справами і духовними, четвертий - божественні закони керують державою.

Державно-церковні відносини — це сукупність форм взаємозв'язку між інститутами держави та інституціональними релігійними утвореннями, що історично склалися та змінювалися. В їх основі закладено законодавчо закріплені уявлення про місце релігії та Церкви в житті суспільства, їх функції, сфери діяльності та компетенції всіх суб'єктів цих відносин. З іншого боку, на ці стосунки впливають ідеї й уявлення віруючих громадян й різних релігійних об'єднань про їх бажану спрямованість і характер. Демократичні держави, на відміну від тоталітарних (особливо з сильним громадянським суспільством), намагаються враховувати інтереси віруючих різних релігійних об'єднань таким чином, щоб волевиявлення одного не ущемлювало волі іншого громадянина або невіруючого.

Релігія і політика

Релігія і церква можуть виступати суб'єктами політики, які через соціально-політичні доктрини впливають на суспільство в цілому і соціальні групи зокрема. Релігійні орієнтації щодо правильного устрою суспільного життя є підґрунтям політичних дій як особистості, так і суспільних рухів, партій тощо. Політична сторона може бути представлена як знеособленими суб'єктами поличних процесів — державою, політичними організаціями, партіями, рухами тощо, так і персоніфікованими — президентом держави, лідерами політичних угруповань, політичною елітою тощо.

Взаємодія держави і церкви як соціальних інститутів регулюється конституційно-правовими нормами. Правовий статус церкви в системі державного устрою може визначатися як

· офіційно узаконена і панівна церква (державна церква);

· конституційно визнана традиційна релігія (конфесія) в суспільстві;

· конституційно узаконене відокремлення церкви від держави і школи.

Церква історично вплетена в систему політичної діяльності, Що проявляється в масових суспільно-політичних рухах, підтримці або протистоянні політичній еліті, мобілізації віруючих щодо вирішення суспільно значимих проблем, впливі на відносини парафіян із суспільством, формуванні політичного або аполітичного світогляду.

Взаємовплив релігії і політики настільки тісний, що основні тенденції "їх розвитку - релігієзація політики або політизація релігії - характерні для всіх типів суспільств, у яких тільки існує можливість вільно сповідувати релігію. За останнє десятиліття Україна зазнала саме політизації релігії, коли служителі та учасники релігійних організацій почали брати участь у політичній діяльності, виборах, з'явилися політичні партії і рухи на релігійній основі, регулювання політичних конфліктів стало відбуватися за участю або під впливом церкви (релігійних організацій). Ставлення до політики більшості з віруючих виявляються аполітичними, оскільки політика, за релігійними уявленнями, розглядається як брудна справа, арена протиборства та реалізації вузькогрупових інтересів, не пов'язаних (а то й прямо протилежних) з ідеалами самопожертви, любові, піклування про ближнього.