Спеціальні та галузеві соціології - Пилипенко В.Є - 9.2. Теорії електорального вибору

Соціальні філософи, соціологи та публіцисти ще в XVIII-XIX століттях з появою перших напівдемократичних виборів, намагались пояснити причини електоральних переваг та прогнозувати електоральну поведінку. Але перші теорії електорального вибору, які започаткували становлення нової галузі соціології, з'явились у США тільки в середині, а в Європі - у другій половині XX століття.

Найбільш давньою з усіх теорій електоральної поведінки є так звана соціологічна теорія, яку точніше слід називати теорією "класового " чи статусного голосування, адже електоральний вибір громадян певних партій чи кандидатів вона пояснює не свідомою перевагою певних ідеологічних чи політичних програм суб'єктів виборчого процесу (яких у більшості випадків вони не читали і не розуміються на них), а належністю виборців до великих соціальних груп — класових, етносоціальних, релігійних, соціально-теоретичних. Емпіричний та статистичний матеріал для розробки цієї концепції в країнах Заходу накопичувався від виборів до виборів (у першу чергу, в США, де вперше у 30-х роках XX століття стали проводити фахові емпіричні соціологічні опитування виборців), а теоретичне обгрунтування її було зроблено групою відомих американських соціологів Каліфорнійського університету після Другої світової війни під керівництвом Пауля Лазарсфельда.

На думку авторів цієї теорії, процес голосування виявляється не стільки вільним волевиявленням індивідів, скільки демонстрацією солідарності індивіда з певною соціальною групою. Різні соціальні групи забезпечують різним партіям та кандидатам більш-менш стабільну електоральну базу (постійний електорат).

Важливу роль у розвитку соціологічної (класової) теорії електоральної поведінки відіграла праця Сеймура Мартіна Ліпсета та Стейна Роккана, в якій вони обґрунтували "генетичну модель" формування партійних систем та електоральних розмежувань та виділили чотири види соціальних розколів, які визначають електоральну поведінку в США та країнах Західної Європи [15J.

С. М. Ліпсет та С. Роккан виділили такі види соціальних розмежувань, які найсильніше впливають на електоральну поведінку:

1) класовий (у першу чергу, між робітниками та середнім класом);

2) етиорелігійний (між різними етнічними та релігійними групами);

3) соціально-поселенський (в першу чергу, між містом та селом);

4) соціально-територіальний (між центром та периферією).

Найбільш універсальним і важливим є розподіл на робітничий та середній клас. Але в окремих країнах, де існують значні етнокультурні та конфесійні розбіжності, вони можуть виявляти більший вплив на електоральну поведінку.

Масштабний порівняльний аналіз впливу статусно-класових та релігійно-етнічних факторів на електоральну поведінку виборців країни Європи та Америки в 60-ті — 70-ті роки XX століття провів американський політолог Джон Бінгхем Пауел-молодший [19]. Для цього він здійснив розрахунки так званого "індексу партійно-групових зв'язків" (індекс Альфреда). При розрахунках індексу Альфреда для "класового" голосування виборців країни поділяють на дві великі групи. По кожній із цих груп розраховується частина тих, що голосували за ліві партії (соціал-демократів та комуністів). Наприклад, у Швеції 1964 року 84% робітників і 32% середнього класу голосували за ліві партії (різниця -52%). Це і є індекс Альфреда щодо класового голосування, який є дуже високим. Аналогічно розраховується індекс і щодо релігійного, поселенського чи територіального голосування.

Аналізуючи показники статусних і релігійно-ідеологічних індексів Альфреда (див. табл. 1), можна зробити висновок, що вплив цих факторів у різних країнах значно відрізняється. При цьому можна виділити три-чотири типи електоральних культур за рівнем впливу "класових" та релігійно-ідеологічних факторів на електоральний вибір громадян.

До першого типу "класової культури" належать, у першу чергу, англомовні і скандинавські країни (Австралія, Нова Зеландія, Великобританія, Фінляндія, Данія, Швеція, Норвегія), де рівень залежності електорального вибору громадян від "класових" чинників досить високий (40—55%), а вплив релігійно-етнічних факторів або відсутній, або досить помірний (13—23%). Всі ці країни належать до класичних парламентських монархій де голова держави не обирається (окрім Фінляндії), а уряд формується партією, що перемогла на виборах. У політичному житті домінують соціально-демократичні ліві та правоцентристські консервативні партії.

Табл. 9.1. Індекс партійно-групових зв'язків у деяких країнах світу в 70-ті роки [20, 135]

До другого перехідного помірковано класового типу можна віднести країни всіх континентів (Ірландія, Японія, Ямайка), де вплив релігійно-етнічних факторів через етнорелігійну однорідність населення відсутній, а класово-статусних факторів порівняно небагато. Це країни з парламентською формою правління, де досвід демократичних виборів значно менший, ніж у країнах першої групи, а вільні вибори стали проводитись, коли класові чинники почали слабшати. Третій тип складають США, Канада та деякі латиноамериканські країни. Це американський тип поміркованого класово-етнорелігійного голосування, де вплив як класових, так і релігійно-етнічних чинників майже однаковий, але невисокий, що, можливо, обумовлено високим рівнем еміграції після Другої світової війни до країн Нового Світу. І, нарешті, четвертий тип —характерний для більшості країн континентальної Європи (Нідерланди, Бельгія, Швейцарія, Австрія, меншою мірою - Німеччина та Франція), де вплив релігійно-етнічних чинників на електоральний вибір громадян високий чи дуже високий, а вплив класових чинників — середній, що обумовило специфічні риси мультикультурної політичної системи: наявність переважно пропорційної виборчої системи (окрім Франції), парламентської республіки чи монархії, мобілізаційної стратегії рекрутування електорату в рамках власних етнорелігійних чи класових громад, наявність багатопартійності та коаліційності урядів.

В Україні тип політичної культури електорату ще тільки формується, розрахунків індексів партійно-групових зв'язків у чистому вигляді не робилось, але емпіричний аналіз електоральних чинників показує, що вплив етнорелігійних факторів (розподіл між україномовним Заходом та російськомовним Сходом та Півднем) досить сильний, а вплив класових та поселенських чинників нижче середнього. А отже, є підстави вважати, що серед соціально-групових чинників в Україні формується переважно етнокультурний тип електоральної культури, близький до континентально-європейського, а не американського чи англоскандинавського.

І все ж попри досить чітке теоретичне обґрунтування статусної теорії електоральної поведінки (матеріальні та культурні умови життя — соціальні інтереси та цінності — електоральний вибір), а також виявлені статистично значимі залежності впливу різних груп статусних чинників на поведінку електорату, ця теорія не може пояснити всіх особливостей електоральної поведінки.

1.Чому в одних демократичних країнах із високим рівнем життя і невеликими соціальними розбіжностями соціально-статусні чинники впливають досить сильно на електоральний вибір (наприклад, країни Скандинавії), а в інших, з ліберально-ринковою економікою і значними соціальними розбіжностями
(США, країни Латинської Америки), цей вплив досить незначний? Адже має бути навпаки: чим більші статусні розбіжності - тим чіткіші особливості голосування.

2. Чому об'єктивні соціально-структурні зміни в західних країнах у минулому XX столітті (зростання частки робітничого класу в 20-ті — 60-ті роки, різке розширення частки середніх верств у 70-ті - 90-ті) не призводили до більшого домінування спочатку лівих, а потім правих партій у політичному житті? Окремі випадки таких змін були, але вони не набували усталеного характеру.

3. Чому від виборів до виборів, та навіть у період передвиборчої кампанії, іноді електоральні установки та поведінка змінюються дуже значно, хоча зміни соціально-класових, поселенських та особливо етнорелігійних структур відбуваються дуже повільно?

У будь-якому разі, хоча вплив статусних чинників на електоральну поведінку й існує, він не носить безпосереднього характеру, стимул (статусна належність) — реакція (електоральна поведінка). Цей вплив опосередкований сформованими в сім'ї, школі та найближчому оточенні ідеолого-політичними ідентифікаціями.

Саме останні фактори стали предметом особливої уваги теоретиків соціально-психологічної теорії електоральної поведінки, розробленої в 60-ті роки XX століття колективом дослідників Мічиганського університету під керівництвом Апгуса Кемпбела [12].

Згідно з точкою зору прихильників соціально-психологічної теорії електоральної поведінки, яку ще можна назвати теорією партійно-ідеологічного голосування, прихильність виборців до певної політичної партії, певного типу партій чи кандидатів складається в ході ранньої політичної соціалізації індивіда в сім'ї та найближчому оточенні (школі, на вулиці). А тому виборці в країнах із досвідом виборів у кілька десятиліть, усталеною партійною системою, часто голосують за ті ж партії, за які голосували їхні батьки, діди. При цьому, як відзначає російська дослідниця Ю. В. Шевченко, "прихильність до партії є більш важливим фактором, ніж ідеологія. Коли приєднання до партійної платформи відбулося давно, зміст її самої стає малозначимим" [10, 132].

Разом із тим, як статусна, так і соціально-психологічна теорія (соціальної чи ідеологічної ідентифікації), які пояснюють наявність усталених прихильників певних партій та кандидатів у різних країнах, нездатні пояснити динаміку електоральної поведінки виборців. Адже соціально-групова структура та рання політична соціалізація поколінь змінюються дуже повільно, протягом десятиліть, а електоральна поведінка змінюється значною мірою від виборів до виборів.

Ще більші проблеми виникають при аналізі електоральної поведінки виборців у країнах, де демократія тільки стверджується, партії виникають і зникають дуже швидко, немає партійної ідентифікації (окрім ідентифікації з Комуністичною партією), які могли сформуватись у період ранньої політичної соціалізації старшого та середнього покоління громадян. В цих країнах електорат знаходиться ще на тій стадії, коли ідентифікація можлива виключно на базі ідеології, про що свідчать, до речі, особливості електоральної усталеності в країні.

Для виборця важлива не сама партія, а ідеологія. На наступних виборах він може віддати перевагу іншій партії, але його прихильність вихідній ідеологічній орієнтації звергається. Про ідеологічний характер ідентифікації виборців з партіями та кандидатами свідчать і дані про досить високий рівень усталеності виборчих переваг громадян в Україні та Росії щодо правих, лівих та центристських партій та кандидатів.

Але й ідеологічна версія теорії політико-партійної ідентифікації неспроможна пояснити динаміку виборчої активності й виборчих переваг населення, бо ідеологічні установки, по-перше, змінюються значно повільніше, ніж електоральна поведінка, а, по-друге, пояснення змін в електоральній поведінці змінами ідеологічних установок ставить нову проблему — а чим же зумовлена зміна самих ідеологічних ідентифікацій?

Спробою подолати статичний характер статусної та партійно-ідеологічної теорій електоральної поведінки стала поява концепцій раціонально-інструментального характеру - теорій раціонального вибору чи "економічного" голосування. Основоположником цього напрямку вважається американський політолог Ентоні Даунс, чия класична робота "Економічна теорія демократії" з'явилась 1957 року.

Головною тезою теорії раціонального вибору в інтерпретації Е. Даунса є положення, згідно з яким "кожен громадянин голосує за ту партію, яка, на його думку, буде найбільш корисною для нього в порівнянні з іншими" [13, 36]. Але яким чином пересічні виборці, які мало цікавляться програмами політичних партій і кандидатів та їх діяльністю, можуть визначити "корисність" для них самих різних партій та кандидатів? На думку Е. Даунса, виборці, які намагаються мінімізувати свої затрати часу та інтелекту для знайомства з суб'єктами політичного процесу, не читають і не розуміються на політичних програмах і рішеннях, вимушені в своїх оцінках орієнтуватись на "ідеологічні ярлики". Але в такому разі теорія раціонального вибору не долає вад теорії партійно-ідеологічного голосування, а суперечить даним соціологічних досліджень про низький рівень ідеологічної ангажованості виборців.

На подолання цих проблем теорії раціонального вибору були спрямовані роботи інших послідовників цієї теорії -У. Ріккера, П. Ордешука, М. Фіоріни.

Моріс Фіоріна з Йельського університету переглянув уявлення Даунса про роль ідеології в формуванні електоральної поведінки, вважаючи, що "громадяни володіють тільки одним видом порівняно "надійних" даних: вони знають, як їм жилося при даній адміністрації. їм не треба знати в деталях економічну чи зовнішню політику діючої адміністрації, щоб оцінювати результати цієї політики" [14, 5]. А тому виборцям необов'язково знати та розбиратись у програмах політичних партій та кандидатів. Варто лише оцінити: якщо результати цієї політики призвели до покращення економічного становища сім'ї виборця - він голосує "за", якщо погіршились - він голосує "проти" партій-інкубментів, що знаходяться при владі. Ці теоретичні положення знайшли своє підтвердження в багатьох дослідженнях американських, західноєвропейських та пострадянських соціологів і політологів.

Однак, аналіз показує, що не всі виборці навіть при провальній економічній та соціальній політиці певної партії чи Президента відвертаються на наступних виборах від них та голосують за їхніх супротивників. Досить тривалий час залишається певне "ядро" електорату, яке навіть при погіршенні економічного і соціального становища залишається вірним своїй партії чи кандидату, зберігає свою партійну чи ідеологічну ідентифікацію. В усталених демократичних країнах між партіями та кандидатами "мігрують", як правило, політично малоінформовані та партійно неідентифіковані виборці. Та й у нових демократіях ідеологічно ідентифіковані виборці або залишаються "вірними" своїм партіям, незалежно від успіхів їхньої економічної політики, або переходять до інших партій того ж ідеологічного напрямку.

Крім того, хоча теорія М. Фіоріни дає пояснення феномена динаміки електоратів партій та кандидатів, що знаходяться при владі, однак вона не дає однозначної відповіді на запитання, яким політичним партіям, що знаходяться в опозиції, переходять голоси від цих виборців. У країнах із двох-, трьохпартійною системою це питання є риторичним. Якщо в США при владі демократи, то протестний електорат переходить від них до республіканців, і навпаки. В Великобританії голоси відходять до опозиції її Величності. Значно складніше це питання виглядає. в багатопартійних країнах Західної Європи та постсоціалістичних країнах з неусталеною мультипартійною системою.

А тому виникає необхідність подолання проблем всіх теорій електоральної поведінки та їх синтезу чи доповнюваності. Аналіз результатів соціологічних досліджень електоральної поведінки в постсоціалістичних країнах, які тяжіють до континентально-європейського типу електоральної культури, показує, що партійно-ідеологічно ідентифіковані виборці переважною більшістю голосують згідно зі своїми ідеологічними ідентифікаціями за партії та кандидатів свого ідеологічного напрямку. Але значна частина (від третини до половини виборців

України та Росії) не має жодних ідеологічних ідентифікацій та голосує ситуативно-економічно, в залежності від свого соціально-економічного самопочуття.

При цьому аналіз та дослідження показують, що:

· ідеологічно неідентифіковані виборці підтримують партії та кандидатів, що знаходяться при владі, якщо за період їхнього керівництва досягнуто певних успіхів в соціально-економічній політиці (голосування "Від добра - добра не шукають");

· ідеологічно неідентифіковані виборці підтримують партії та кандидатів, що знаходяться при владі, і в разі їх неуспіхів у соціально-економічній політиці та погіршенні умов життя виборців, в разі, якщо вони зуміли переконати виборців у ще більшій неспроможності в цих питаннях їх опозиційних супротивників (голосування по принципу: "З двох (багатьох) бід вибирають меншу");

· ідеологічно неідентифіковані виборці підтримають ту партію чи кандидатів з опозиційних сил, які в певних галузях чи регіонах досягай найбільших успіхів у вирішенні соціально-економічних проблем (якщо такі є);

· ідеологічно неідентифіковані виборці в разі відсутності успіхів у соціально-економічній політиці як у правлячих партій та кандидатів, так і їх супротивників, віддадуть перевагу тим опозиційним партіям та кандидатам, які гучніше та послідовніше критикують правлячі партії та посадовців.

Тільки синтез теорій партійно-ідеологічного та економічного голосування дає змогу системно пояснювати структуру та динаміку електоральних установок та електоральної поведінки, розробляти моделі прогнозування поведінки виборців, технології впливу на поведінку електорату.