Історія України - Пасічник М.С. -
Козацько-селянські повстання.

У другій половині XVI ст. польська й литовська шляхта посилила експансію на українські землі, особливо ті, які почали колонізувати у так званому Дикому полі "уходники" і запорожці. Але тут їхні інтереси зіткнулися з інтересами як маси козацтва, так і вільних поселенців, добре озброєних, загартованих у безперервних сутичках з нападниками й завжди готових захищати свої землі й права. Неодноразово

реєстровці самі розправлялися з такими можновладцями, а потім вирушали на Запорожжя. Поступово такі виступи набули масовішого й загрозливішого характеру.

У березні 1586 р. загін з кількох сотень козаків під проводом Лук'яна Чернинського напав на м. Кодню та сусідні маєтки й захопив у них багато панського майна, коштів і коней. Неодноразово козаки разом із селянами нападали на володіння подільської шляхти у 1587 р. Повставали проти своїх гнобителів і самі селяни. У 1590 р. відбувся виступ реєстровців і самовільних козаків, козацьких прав яких уряд не визнавав. Загони повстанців Якова Осовського, Андрія Рогачинського й Федора Поло зруйнували маєток магната Ходкевича у Бихівській волості й вивезли з собою багато селітри, сірки й олова, необхідних для виготовлення пороху та куль. Політична ситуація в козацькому краї загострювалася.

Перше велике повстання козацтва проти польсько-шляхетського володарювання в Україні почалося у 1591 р.; його спричинили земельний конфлікт між гетьманом Криштофом Косинським і магнатами Острозькими, незгода козацтва з обмеженням його дій на пограниччі й умовами найму на службу. У відповідь на загарбання білоцерківським старостою Янушем Острозьким козацьких земель на річці Росі Косинський із загоном козаків у грудні 1591 р. напав на Білоцерківський замок і захопив його. Протягом наступного року повстанці успішно діяли на території Київського й Брацлавського воєводств. Вони здобули чимало містечок і міст, зокрема Трипілля і Переяслав, штурмували Київський замок. На визволеній території старшина приводила до присяги Війську Запорозькому селян, міщан і шляхту та вводила форми козацького устрою. Тобто боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацької держави на нових землях. Коли повстання почало перекидатися на Волинське воєводство, оплот магнатсько-шляхетського всевладдя в Україні, магнати перейшли в рішучий наступ.

Князь Костянтин Острозький зібрав шляхту, своє надвірне військо, найняв загін німців і наприкінці січня 1593 р. розбив повстанців під містечком П'яткою на Житомирщині. Повернувшись із частиною козаків на Запорожжя, Косинський безуспішно просив допомоги в російського царя Федора Івановича. Влітку 1593 р. двотисячний козацький загін оточив Черкаси, де зачинився черкаський староста Олександр Вишневецький. Він запросив до себе на переговори Косинського й наказав його вбити. За народним переказом, тіло бунтівного гетьмана пахолки старости замурували в стінах католицького монастиря. Водночас Вишневецький мусив піти на поступки повстанцям і підписати з ними мирний договір. За ним реєстровцям дозволявся вільний вихід на Запорожжя й волость, поверталися захоплені шляхтою угіддя й визнавалося право передачі земель у спадщину.

Виступ реєстровців під проводом Косинського показав українському народові можливість поліпшити своє становище тільки через визволення України від польсько-шляхетського панування. Одночасно виявилася й соціальна сила, здатна вирішити цю проблему. Нею стало визнане й невизнане властями козацтво, яке мало всенародну підтримку. Для зростання його військової могутності склалися сприятливі обставини. У першій половині 90-х років народи Південно-Східної Європи для боротьби проти султанської Туреччини об'єдналися у Священну лігу. Але реальною силою у ній виявилося тільки козацтво. На свій бік козаків намагалися перетягти австрійський двір, римська курія, трансільванський князь, молдавський господар, російський цар та інші правителі. Уряд Речі Посполитої фактично не забороняв запорожцям воювати проти Туреччини й Кримського ханства. Тому з літа 1594 р. козаки й добровольці почали робити часті походи в Молдавію. З ними розширилася й підвладна козакам територія. Середнє Подніпров'я перетворилося на глибокий тил, а безпосереднім плацдармом для нападів на Молдавію стало Поділля. Оскільки уряд не давав козакам платні, то вони збирали на свою користь податки з місцевого населення й навіть заводили свої порядки.

Особливо відзначався такими діями проводир 2—3-тисячного загону селян, пут них та панцерних бояр Северин Наливайко. Повернувшись з успішного походу в Молдавію, він влітку 1594 р. розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти. Щоб загладити свою участь у придушенні повстання Косинського, Наливайко надіслав запорожцям 1,5 тис. коней і запропонував об'єднати сили для спільної боротьби проти польського панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцевого старосту Струся, захопили Брацлав і обрали війтом Тиковича. Наступного місяця Наливайко взяв Бар, тим самим поширивши свою владу на значну територію Поділля. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали наміри наливайківців створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.

Тим часом обставини змінилися. Уряд Речі Посполитої посадив на молдавський престол свого ставленика Єремію Могилу й у серпні 1595 р. увів до Молдавії війська. Відхід польського війська з України був вигідним повстанцям. Наливайко навесні 1595 р. повів своїх людей на Волинь, взяв контрибуцію з Луцька й зробив рейд по білоруських містах Слуцьку, Могильову, Річиці, Турову. Потім знову повернувся на Волинь і став на постій у містечку Степані. Одночасно запорожці гетьмана Григорія Лободи захопили ряд населених пунктів на Північній Київщині. Частина козаків на чолі з отаманом Матвієм Шаулою рушила в Білорусію на з'єднання з повстанцями Наливайка, але там їх не застала.

Повстання набрало такого розмаху, що вже загрожувало самому існуванню польської влади в Україні. Тому польський уряд, розв'язавши молдавську проблему, кинув на його придушення військо польного гетьмана Станіслава Жолкевського. Під його натиском Наливайко в лютому 1596 р. почав відходити через Поділля на Подніпров'я. Під Білою Церквою він з'єднався із запорожцями Шаули, обраного козаками гетьманом замість нерішучого Лободи. Повстанці мусили й далі відступати до Дніпра. В урочищі Гострий Камінь Жолкевський 23 березня 1596 р. наздогнав їх і ледве не розбив. Повстанці вночі залишили бойові позиції й рушили на Трипілля. Тільки діставши допомогу, Жолкевський повів свою кінноту на Подніпров'я. Полякам не вдалося перешкодити повстанцям переправитися через Дніпро і відійти до Переяслава з наміром сховатися за московським кордоном. Але просування повстанців гальмував величезний обоз приблизно з 7— 9 тис. жінок, дітей, старих, який прикривали 3 тис. боєздатних козаків. До того ж серед повсталих не було єдності, точилися постійні чвари між наливайківцями та запорожцями. Відірватися від переслідувачів повстанці не змогли. Під Лубнами в урочищі Солониця польські війська зупинили їх і після двотижневої облоги 28 травня змусили капітулювати. Наливайко, Шаула, Шостак були неред тим вночі заарештовані запорожцями, видані Жолкевському й згодом страчені у Варшаві. Лише незначна частина козаків на чолі з Кремпським пробилася на Запорожжя.

Польсько-шляхетські війська жорстоко придушили повстання. Тисячі людей були страчені, уряд скасував козацькі права і привілеї, оголосив козаків "ворогами держави". В Україні запанували польсько-шляхетське всевладдя й терор. Тих, хто не погоджувався з урядовою політикою, власті нещадно карали. Але частина урядовців і громадських діячів бачила безперспективність такої політики й пропонувала задовольнити прагнення українського народу до створення власної держави. Київський католицький єпископ Йосип Верещинський наприкінці XVI ст. висунув ідею створення на Лівобережній Україні, а також на частині білоруських і московських земель козацької республіки на чолі з місцевим князем. Вся повнота влади мала належати князеві з резиденцією у Переяславі, а територія ділитися на полки. За тих умов ця ідея не могла бути втілена у життя, але її вплив на державотворчі прагнення народу безперечний. Вони виявилися навіть у запровадженні на цей час герба Війська Запорозького у вигляді печатки.

Ставши центром козацтва, Запорозька Січ відіграла велику роль у боротьбі українського народу проти іноземних загарбників. Протягом довгого часу вона була головною базою у відбитті турецько-татарської агресії, яка загрожувала населенню України фізичним винищенням. У відповідь на напади турків і татар на Україну запорозькі козаки посилювали свої удари по турецько-татарських володіннях. Вони робили далекі сухопутні і морські походи на узбережжя Чорного і Азовського морів, у Крим і Молдавію, руйнували турецько-татарські фортеці, визволяли полонених. З надзвичайною мужністю вони перепливали Чорне море, досягали берегів Анатолії в Малій Азії.

Друге і третє десятиріччя XVII ст. було часом численних морських походів запорожців, що потрясали султанською Туреччиною. Козаки нападали на Синоп, Трапезунд та інші турецькі міста й фортеці, знищували їхні гарнізони, сміливо вступали в бій з турецьким флотом і не раз перемагали його. У 1615 р. козаки на 80 чайках зробили похід на Константинополь і спалили гавані Мізевни й Архіокі. Розлютований турецький султан наказав своєму флотові знищити козаків. Турецький флот наздогнав козаків біля гирла Дунаю. Однак вони сміливо прийняли бій з турками, захопили і спалили їхні галери і взяли в полон турецького адмірала. У 1616 р. козаки на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним напали з моря на головний невільничий ринок у Криму — м. Кафу (на місці теперішньої Феодосії)" захопили фортецю і знищили в ній турецький гарнізон, спалили й потопили турецький флот і визволили багато полонених, що мучилися в турецькій неволі.

Відіграючи важливу роль у боротьбі проти турецько-татарської агресії, Запорозька Січ поступово перетворюється також у політичний центр українського народу, який піднімався на збройну боротьбу проти панування шляхетської Польщі.

З кінця XVI ст. боротьба народних мас України проти польської шляхти і місцевих експлуататорів виливається у великі селянсько-козацькі повстання, які одно за одним потрясали Україною і Білоруссю. Головною силою цих повстань були селянські маси, а також міська біднота і козацькі низи, які боролися проти польських магнатів, проти соціального і національного гніту. У повстаннях нерідко брали участь і реєстрові козаки, права яких магнати і шляхта постійно порушували: захоплювали землі реєстрових козаків і всіляко їх утискували. Тоді, як частина заможної козацько-старшинської верхівки йшла іноді на угоду з польською шляхтою, рядові козацькі маси разом з селянством і міською біднотою вели непримиренну боротьбу.

Запорозьке козацтво було активним учасником усіх селянсько-козацьких повстань. Виступ козаків із Січі на волость, в район Придніпров'я, де починався рух народних мас, звичайно був поштовхом до розширення цього руху, підносив повстання селянських мас на нову висоту.

Запорозькі козаки були найорганізованішою і найдосвідченішою у військовому відношенні частиною повстанських сил. Запорозька Січ озброювала повстанське військо артилерією, поповнювала запаси зброї. Після окремих невдач або поразок найактивніші учасники повстань вирушали на Запорозьку Січ і там збирали сили для нового виступу. Багато керівників селянсько-козацьких повстань починало свою діяльність в Запорозькій Січі. Із середовища запорозьких козаків вийшли найвидатніші керівники повстань, які боролися за повалення польсько-шляхетського гніту.

Перше велике селянсько-козацьке повстання в Україні, яке охопило велику територію — Київське, Брацлавське і Волинське воєводства — було під проводом Криштофа Косинського.

Український шляхтич князь О. Вишневецький (староста черкаський і канівський) повідомляв у травні 1593 р. у Варшаву про те, що Косинський ставив своїм завданням "перевернути догори ногами все прикордоння і знищити всіх панів". За словами Вишневецького, Косинський присягнув "великому князеві московському з усім своїм військом і піддав йому уже все прикордоння більше ніж на 100 миль на тих кордонах, і в листі своєму до них великий князь московський писав себе уже царем запорозьким, черкаським і низовським і послав на Запорожжя сукно та гроші".

Друге повстання очолив С. Наливайко. Польсько-шляхетський уряд, вбачаючи у Наливайкові небезпечного політичного противника, публічно стратив його у Варшаві, відтявши йому голову.

Придушивши повстання 90-х рр. XVI ст., польсько-шляхетський уряд оголосив козацтво поза законом. Король запропонував шляхті хапати козаків, не дозволяти їм збиратися "в купи", карати їх на смерть, не пропускати нікого в Запорожжя та зі Запорожжя. Але урядові закони не могли ні знищити козацтва, ні припинити його розвитку.

Враховуючи ту небезпеку, яку становило козацтво пануванню шляхетської Польщі в Україні, майже всі польські сейми на початку XVII ст. ухвалювали постанови про придушення козацтва. Але послати проти козаків збройну силу польський уряд не мав змоги, зважаючи на загрозу війни з Туреччиною.

У вересні 1617 р. польський уряд уклав з Туреччиною мир, за яким зобов'язувався приборкати і знищити козацтво. Після цього гетьман Жолкєвський і королівські комісари з коронним військом вирушили в Україну. Але сутички між коронним військом і козаками не сталося через компромісну позицію запорозької козацько-старшинської верхівки на чолі з П. Сагайдачним. У жовтні 1617 р. в урочищі Суха Вільшанка на Київщині між королівськими комісарами і козацькою старшиною було укладено угоду, яка забезпечувала деякі права реєстрових козаків, але встановлювала їхню кількість, як наполягали королівські комісари, в одну тисячу осіб. Козаки, не вписані до реєстру, під загрозою смертної кари повинні були повернутися під владу королівських старост і своїх панів. Реєстрові козаки мали право перебувати тільки на Запорожжі, їм суворо заборонялося виходити на волость, а також робити походи на Туреччину і Крим.

Вільшанська угода, спрямована на зменшення кількості козацтва, не була дотримана, причому сам польсько-шляхетський уряд, намагаючись використати як реєстрових, так і нереєстрових козаків для нової інтервенції проти Російської держави, фактично скасував її.

У 1617—1618 рр. польський королевич Владислав зробив останню спробу захопити Москву. Польському урядові за сприяння частини старшини на чолі з гетьманом реєстрових козаків П. Сагайдачним, яка займала угодовську позицію, у 1618 р. вдалося організувати козацький загін для походу. Козацтво сподівалося домогтися цим розширення своїх прав.

Проте спроби польських панів оволодіти Москвою, як відомо, провалились і цього разу. Однією з причин провалу цього польсько-шляхетського походу було небажання козацької маси воювати за чужі їй інтереси. Велика частина українського козацтва була незадоволена загарбницькою війною шляхетської Польщі проти Московської держави. Серед запорожців навіть визрів план спільно з донськими козаками зажадати від польського короля збереження миру з Московією і звільнення Смоленська.

Про незадоволення українських козаків антимосковською політикою польського уряду свідчить і той факт, що багато козаків із загону Сагайдачного відмовилося повернутися в Україну під владу шляхетської Польщі. Цілий полк козаків у складі 609 осіб на чолі з полковником Жданом Коншиним перейшов на службу до московського уряду. До того ж, під час походу королевича Владислава на Москву в Україні з новою силою розгорнулися селянсько-козацькі заворушення, які в 1618 р. набули ще більших розмірів, ніж у 1617 р. Ці заворушення досить стривожили шляхту й польсько-шляхетський уряд і були одним із важливих факторів, які примусили шляхетську Польщу припинити війну проти Москви.

У зв'язку з припиненням війни польський сейм на початку 1619 р. ухвалив зменшити кількість козацтва. Для виконання постанови сейму король призначив комісію з магнатів, яку повинен був супроводити зі збройною силою гетьман Жолкєвський. У1619 р. була укладена так звана Раставицька угода, яка ґрунтувалася на рішеннях Вільшанської комісії.

Але й Раставицької угоди не було дотримано. Козацька маса не визнала цієї угоди. Сам Сагайдачний незабаром почав відходити від політики угодовства щодо польсько-шляхетського уряду, вирішивши перейти під владу Москви. Цей політичний крок Сагайдачного відбивав незадоволення, яке зростало серед козацтва, в тому числі й заможного, агресивною політикою польсько-шляхетського уряду. У 1620 р. запорозькі козаки відправили до Москви посольство на чолі з Петром Одинцем, яке привезло з собою полонених татар-"язиків" і листа від гетьмана Петра Сагайдачного та від усього Війська Запорозького на ім'я царя Михайла Федоровича.

Таким чином, запорозькі козаки на чолі з Сагайдачним виражали готовність перейти на службу до московського царя і взяти участь у боротьбі проти всіх ворогів Московії, в тому числі проти шляхетської Польщі. Але московський уряд, враховуючи становище країни, вважав несвоєчасним йти на порушення перемир'я і загострення взаємин із Польщею. Він не вважав можливим прийняти пропозицію запорозького козацтва, хоч у Москві запорозьким посланцям було сказано, що цар гетьмана і все Військо Запорозьке за це "похваляет" і в своєму "царском милостивом жалованье.., имети хочет...". Запорожці одержали від московського уряду 300 рублів, а посольство одержало подарунки "денгами, й тафтами, й сукном, й шапки".

Незважаючи на відмову Сагайдачного від політики угодовства щодо польсько-шляхетського уряду, козацькі маси, незадоволені його попередньою діяльністю, спрямованою на зменшення кількості козацтва, скинули його з гетьманства і обрали гетьманом Яцька Бородавку. Проте Сагайдачний не зійшов з політичної арени. Залишаючись козацьким полковником на волості, він взяв активну участь у боротьбі проти унії і католицтва. Цю боротьбу очолювало Київське братство (засноване близько 1615 р.), яке об'єднало київських міщан, православне духовенство і частину української шляхти. Сагайдачний, ще будучи гетьманом, вступив до братства з усім козацьким військом. Спираючись на підтримку козацтва і Сагайдачного, братство домагалося відновлення православної церковної ієрархії, що майже припинила своє існування з кінця XVI ст. у зв'язку з переходом в уніатську церкву частини вищого православного духовенства.

У 1620 р. в Києві єрусалимський патріарх Феофан, який повертався з Москви, висвятив нового митрополита та єпископів для православної церкви України і Білорусі. Це був важливий політичний акт, який зміцнював позиції українського і білоруського народів у боротьбі проти насильної католицько-уніатської політики Польщі за свою національно-культурну незалежність, за збереження і зміцнення зв'язків з братніми народами. Після відновлення православної ієрархії стосунки між козацтвом і польським урядом ще більше загострилися, але агресивна політика Туреччини, яка загрожувала життєвим інтересам Польщі й України, тимчасово послабила цю гостроту. У 1621 р. 40-тисячне козацьке військо на чолі з Сагайдачним, який знову був обраний козацьким гетьманом, взяло участь у боях польської армії проти величезної турецько-татарської армії під Хотином. У цих боях козаки виявили надзвичайну мужність і героїзм і відіграли вирішальну роль у поразці турецької армії. Проте польсько-шляхетський уряд зі звичайною активністю у договорі з Туреччиною зобов'язався приборкати козацьку "сваволю", припинити козацькі походи на турецькі володіння, заборонити козакам плавання Дніпром.

У цей час в Україні назрівало нове селянсько-козацьке повстання. Щоб запобігти йому, польський уряд вирішив несподівано виступити проти козаків і розгромити їх* 3 цією метою він призначив магнатську комісію в супроводі військових сил на чолі а коронним гетьманом Конєцпольським. Але виконати свій план польський уряд не зміг. Городові козаки встигли відступити на південь і об'єднатися із запорозькими козаками, які на чолі з гетьманом Марком Жмайлом вийшли з Січі. В боях з козаками наприкінці жовтня 1626 р. в урочищі Ведмежі Лози, за Куруковим озером (на місці Крюкова, проти Кременчука) польсько-шляхетське військо зазнало великих втрат.

У кінці жовтня 1625 р. між польськими комісарами на чолі з Конєцпольським і козацькою старшиною була укладена нова угода, яка одержала назву Куруківська угода. За цією угодою козацький реєстр збільшувався до 6 тисяч осіб. Козацькими привілеями мали право користуватися тільки реєстрові козаки. Нереєстрові (випищики), яких було понад 40 тисяч осіб, повинні були повернутися під владу панів.

Але польському урядові не вдалося повернути масу нереєстрового козацтва в кріпацтво. Нереєстрові козаки, зібравшись на Запорожжі, готувалися до нового повстання проти гніту шляхетської Польщі.

Після Куруківської угоди відбувається остаточний поділ козацтва на дві групи — реєстрових і нереєстрових. Центром ви пищиків стала Запорозька Січ. З цього часу роль Запорозької Січі у селянсько-козацьких повстаннях в Україні ще більше зросла.

У 30-х рр. XVII ст. в Україні відбулося кілька великих селянсько-козацьких повстань. Нереєстрові запорозькі козаки наприкінці 1629 р. обрали своїм гетьманом Тараса Федоровича (Трясила); в березні 1630 р. вони вийшли з Січі, розгромили верхівку реєстрових козаків. Після цього Тарас Федорович звернувся до народу з універсалами, закликаючи його підніматися на боротьбу за козацькі вільності. За короткий час повстанське військо, що складалося головним чином з селян, зросло до 40 тисяч. Більша частина реєстровців приєдналася до запорозьких нереєстрових козаків.

На початку травня 1630 р. повстання охопило значну частину Правобережного Придніпров'я і Лівобережжя в басейні річки Трубіж на Полтавщині. Тарас Федорович оволодів м. Переяславом і розташувався там зі своїми головними силами. На придушення повстання вирушив із м. Бара з польсько-шляхетським військом коронний гетьман Конєцпольський, який, крім того, закликав на допомогу місцеву шляхту. Бої під Переяславом були запеклими, тривали близько трьох тижнів і закінчилися 15 травня 1630 р. розгромом польсько-шляхетського війська. Але заможне реєстрове козацтво вирішило піти на угоду з Конєцпольським. Тарас Федорович з частиною козаків через деякий час пішов на Дон. Багато нереєстрових козаків зібралося на Запорожжі.

У 1635 р. відбувся новий виступ нереєстрового запорозького козацтва під керівництвом Івана Сул йми. Повертаючись у 1635 р. з Дону, де він зимував з нереєстровими запорозькими козаками після спільного з донськими козаками походу під Азов, Іван Сулима напав на фортецю Кодак, збудовану польсько-шляхетським урядом біля Кодацького порога на Дніпрі, щоб перешкодити селянам тікати на Запорожжя, а козакам вирушати в походи на море, зруйнував її і знищив гарнізон. Але польсько-шляхетському урядові за допомогою частини реєстровців вдалося тоді придушити цей виступ. Сулима і його близькі товариші були страчені.

Після придушення виступу Сулими незадоволення нереєстрових козаків агресивною політикою польсько-шляхетського уряду ще більше зросло. Частина нереєстрових козаків мала намір перейти на службу до Московської держави. Весною 1636 р. Тарас Федорович, який повернувся з Дону, їздив до Москви, але його пропозиція про перехід на службу частини українського козацтва не була прийнята, тому що цар і цього разу не хотів загострювати стосунки з Польщею.

А тим часом становище на Україні залишалося напруженим. Заворушення охопило не тільки нереєстрових, а й реєстрових козаків, які були незадоволені утисками з боку магнатів, постоями польсько-шляхетського війська в козацьких селищах, затримкою платні й відмовою внести в реєстр нових козаків замість убитих і померлих. Скаржачись на утиски з боку панів і старост, реєстрові козаки підкреслювали, що вони не мають іншого виходу, крім переселення на московські землі, де вже багато "товариства нашого... з жінками і дітьми осіли вони в Бєлгороді".

У таких обставинах в червні 1637 р. в Україні спалахнуло селянсько-козацьке повстання під керівництвом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків Павлюка (Павла Бута). Як свідчить один польський сучасник, у нього також був план об'єднатися з донськими козаками і визнати владу московського уряду. У своїх універсалах до козаків, селян і міщан Павлюк закликав громити не тільки шляхту, а й реєстрову козацьку старшину, яка зраджувала інтереси народу.

Восени 1637 р. повстання під керівництвом Павлюка поширилося на нові райони. За короткий час воно охопило Київщину, Полтавщину і Чернігівщину. Особливо широко розгорнулося повстання на Лівобережній Україні, у володіннях магната Вишневецького.

Незважаючи на величезну мужність і самопожертву селянських мас, польсько-шляхетський уряд, використовуючи стихійність і неорганізованість повстання, суперечності між реєстровими й нереєстровими козаками, зраду частини старшини та реєстровців, розгромив повстанців. Польний гетьман М. Потоцький почав жорстокі розправи: тисячі людей було висічено, повішено, посаджено на палю, четвертовано, покалічено. Павлюк був схоплений і страчений.

Однак польському урядові не вдалося цілком придушити селянсько-козацький рух. Запорозьке козацтво не склало зброї і готувалося до нового виступу. На Запорожжі в цей час було близько 10 тис. нереєстрових козаків. На початку 1638 р. проти запорожців послали ротмістра Мелецького з військом, яке складалося з польських жовнірів і реєстрових козаків. Проте Мелецький змушений був відступити. Реєстрові козаки почали переходити на бік запорожців. У рапорті Станіславові Потоцькому (братові польного гетьмана) Мелецький писав: "Козаків важко використати проти їх народу — це все одно, що вовком орати землю".

Польський сейм, який відбувся в лютому 1638 р., затвердив "Ординацію Війська Запорозького реєстрового". Ця ординація досить обмежувала права реєстровців. Вона знищувала право козаків мати свій суд і обирати старшину. На чолі реєстровців повинен був стояти старший — комісар, який призначався на сеймі за рекомендацією польських гетьманів. Осавули і полковники також повинні були призначатися із шляхтичів. Тільки сотників і отаманів можна було обирати із козаків, "вірних" Речі Посполитій. Полковники разом з полками повинні були по черзі перебувати на Запорожжі, щоб виконувати сторожову службу проти татар і перешкоджати нереєстровим козакам збиратися на островах та річках, не допускати організації ними морських походів. Жоден козак під загрозою смертної кари не повинен був йти на Запорожжя без паспорта, виданого комісаром. Ні міщани, ні їхні сини не могли записуватися в козаки і не повинні були під загрозою конфіскації майна видавати дочок заміж за козаків. Козакам дозволялося селитися і набувати власність тільки в Черкасах, Чигирині, Корсуні та в інших прикордонних містах, де вони були потрібні для захисту краю від татар. Реєстр не повинен був перевищувати 6 тисяч осіб.

Крім того, для негайного придушення "бунтів" вирішено було створити при комісарі й полковниках найману "гвардію" з вищою, ніж у реєстровців, платою, а також відбудувати Кодак і поставити там гарнізон зі 700 осіб.

Але ніякі жорстокі заходи, вжиті польським урядом, не могли зломити опір широких селянських мас України. Навесні 1638 р. тут знову вибухнуло селянсько-козацьке повстання під проводом гетьмана нереєстрових запорозьких козаків Якова Острянина, який мав зв'язки з Доном. Повстанці захопили Кременчук, Хорол, Омельник, Голтву. Населення цих міст приєдналося до повстання. Під Голтвою повстанці збудували і добре укріпили табір. Польсько-шляхетське військо на чолі з полковником С. Потоцьким спробувало захопити його, але зазнало поразки. Острянин рушив за Потоцьким під Лубни, та битва закінчилася для повстанців невдало.

С. Потоцький, діставши підкріплення, перейшов у наступ проти загонів Острянина. На своєму шляху польсько-шляхетське військо зустріло об'єднаний загін донських і запорозьких козаків, які поспішали на допомогу повсталим. Польсько-шляхетське військо, маючи великі переваги в озброєнні і завдяки віроломству, завдало поразки загонові донських і запорозьких козаків. Майже всі донці загинули в нерівній битві з більшими силами шляхти.

Під час бою під Жовнином у червні 1638 р., коли польсько-шляхетське військо вдерлося в козацький табір, Острянин і частина козаків, вважаючи битву програною, відступили до московського кордону і перейшли на територію Московії. Проте більша частина повстанців, обравши гетьманом Дмитра Гуню, продовжувала боротьбу ще близько двох місяців, але, нарешті, змушена була капітулювати в гирлі річки Стариці в місці впаданні її в річку Сулу, недалеко від Дніпра. Гуні з частиною козаків також вдалося відступити на територію Московської держави. У 1640 р. він стояв на чолі морського походу донців і запорожців проти турків.

Під час капітуляції козаків на Стариці польний гетьман Потоцький призначив козацьку раду, яка незабаром відбулася в Києві. На цій раді козаки обрали посольство до короля у складі кількох козацьких старшин. Козаки зобов'язувалися підкорятися й служити Речі Посполитій і просили короля зберегти за реєстровцями попередні права. Потім на Масловім Ставі зібралася друга козацька рада. В реєстрі було залишено 6 тисяч осіб. Козаки на місце гетьмана змушені були прийняти комісара. Згідно з ординацією, затвердженою сеймом на початку 1638 р., комісар і полковник були призначені з родовитої шляхти. Були визначені також осавули, сотники й отамани.

Таким чином, реєстрові козаки були підкорені польсько-шляхетському урядові. Але маса нереєстрового козацтва, не бажаючи миритися з відновленням шляхетського гніту і побоюючись репресій за участь у повстаннях, тікала на територію Московії, на Слобожанщину, на Дон і Запорожжя. У цей час особливо посилюється переселення з Лівобережжя та Правобережжя на Слобідську Україну, що поклало основу заселення цієї частини наших теренів. Рятуючись від польсько-шляхетського гніту, на Слобідську Україну переселялися козаки, селяни й міщани. Московський уряд сприяв заселенню Слобідської України, підтримуючи українських переселенців матеріально. З Острянином у 1638 р. переселилося 3 тис. осіб, разом з жінками і дітьми. Серед переселенців були не тільки козаки, а й селяни і ремісники.

Селянсько-козацькі повстання 30-х рр. XVII ст. в Україні відіграли велику роль в історії боротьби українського народу за визволення з-під гніту шляхетської Польщі. Вони показали зростання сили й рішучості українських народних мас у боротьбі проти соціального й національного гніту. Селянсько-козацькі повстання 30-х рр. XVII ст. провістили визвольну війну українського народу 1648—1657 рр., у якій було використано воєнний досвід, нагромаджений за роки цих повстань.

Література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. — К., 1991.

Апанович О. Розповіді про запорізьких козаків. — К., 1991.

Боплан Г. Опис України. — К., 1990.

Голобуцький В* Запорозьке козацтво. — К., 1994.

Гошко Т. Нариси з історії магдебурзького права в Україні: XVI — початок XVII ст. — Л., 2002.

Запорозьке козацтво в пам'ятках Історії та культури. — Запоріжжя, 1997.

Заяць А, Урбанізаційний процес на Волині в XVI — першій половині XVII ст. — Л., 2003.

Леп'явко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. — Чернігів, 1996.

Лясота Еріх. Щоденник // Жовтень. — 1984. — № 10.

Мишко Д. Северин Наливайко. — К., 1962.

Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького: Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середина XVII ст. — К., 1991.

Сергійчук В. Морські походи запорожців.— К., 1982.

Січинський М* Чужинці про Україну. — К., 1992.

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі // Дзвін. — 1990. — № 1—4.

Щербак В. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1654—1654 рр. — К., 1989.

Щербак В. Формування козацького землеволодіння (XVI — перша половина XVII ст.) // Середньовічна Україна. — 1994. — Вип. 1.

Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. — К., 1990. — Т. 1—2.

Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХУЛІ століття. — К., 1997.

Яковенко Н. Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI—XVII ст. — К., 2002.

Розділ 8. УТВОРЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКОЇ ДЕРЖАВИ ЗА ЧАСІВ ХМЕЛЬНИЧЧИНИ (1648—1657 рр.)
Причини та особливості національно-визвольної війни.
Державницькі спрямування гетьмана України Б. Хмельницького.
Українсько-московські взаємини.
Формування державного устрою.
Історичне значення національно-визвольних змагань.
Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ
Українсько-московські та польські стосунки.
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.