Історія України - Пасічник М.С. -
Формування державного устрою.

У ході національно-визвольної війни в Україні відбулися докорінні зміни в державному устрої українського суспільства. Було повалено польсько-шляхетське панування й розпочато створення Української національної держави республіканського типу. Верховним органом молодої держави стала загальнокозацька рада. Хоча в її роботі могли брати участь лише козаки, але в умовах вільного доступу в ряди козацтва інших верств населення рада мала загальнонародний характер. Вона вирішувала найважливіші питання життя України. На чолі держави стояв гетьман, якого обирали козаки. До його рук поступово переходила військова, адміністративна, фінансова й судова влада. Дорадчі права при гетьмані мала рада генеральної старшини, до якої входили обозний (керував постачанням армії), суддя (очолював генеральний суд — вищу судову інстанцію), писар (займався діловодством і зарубіжними зв'язками), підскарбій (відав фінансами, скарбом і податковою політикою), осавул (відповідав за організацію і боєздатність військових частин), хорунжий (частково відав військовими справами і відповідав за збереження головного військового прапора), бунчужний (оберігав гетьманський бунчук). Вищі урядові посади з'явилися для вирішення назрілих проблем й інколи могли заміщатися одночасно двома особами.

Головною запорукою успішного будівництва Української держави стало створення національної армії на організаційних принципах запорозького козацтва. Армія формувалась із добровольців, відзначалася високим бойовим духом, мужністю та суворою дисципліною, її основну ударну силу становили запорожці й реєстрові козаки Білоцерківського, Чигиринського, Черкаського, Корсунського і Переяславського полків. У ході боротьби невеликі повстанські загони об'єднувалися в нові полки, які обрали назву найбільшого міста. З'явилися Полтавський, Прилуцький, Миргородський, Ніжинський, Борзнянський, Ічнянський, Кропив-нянський, Київський, Уманський та інші полки. Бойове ядро полку становили 1—2 тис. записаних у реєстр козаків, але за необхідності до них приєднувалися ще 10, а то й більше тисяч добровольців. Чисельність української армії доходила до 100—150 тис. осіб. Це набагато більше, ніж у будь-якій іншій європейській державі. Зазвичай, полчани самі обирали полковника з-поміж найталановитіших організаторів, мужніх і хоробрих ватажків. Те саме відбувалося й при формуванні полкової старшини — вибирали писаря, суддю, обозного, осавула, хорунжого. Разом з тим гетьман призначав полковників і на власний розсуд з числа непримиренних ворогів польської шляхти. Прискіпливий відбір найкращих забезпечив перевагу військової майстерності командирських кадрів української армії над професійною вправністю польських воєначальників. У стосунках між полковниками й вищою старшиною органічно поєднувалися воєнна ініціатива з суворою дисципліною. Наказ гетьмана виконувався беззаперечно, негайно й точно. В цьому армія чітко дотримувалась правил, вироблених запорожцями у їхній безперервній борні то з татарами, то з турками, то з ляхами, а то й з усіма разом. Полки складалися з сотень, чисельність яких була неоднаковою. Часто вони налічували до 600—700 козаків кожна на чолі з сотником, писарем, осавулом і хорунжим. У більшості випадків сотенна старшина обиралась на відкритих козацьких радах.

Поступово формувалася територія держави. На неї переносився традиційний військовий устрій козацтва, що найповніше відповідало головній меті — визволенню України від поневолювачів. Звільнена територія почала ділитися на полки й сотні на чолі з полковниками та сотниками. На кінець 1648 р. вона простягалася від Слобожанщини на сході до Галичини на заході. Україна відроджувалася в старокиївських межах на новій національно-соціальній основі. Радикальні зміни відбулися і в становищі українських міст. Вони визволилися з-під залежності короля, магнатів, шляхти, католицького духовенства й стали юридично самостійними. Вся повнота влади перейшла до магістратів і ратуш. Більшу свободу одержали сільські старости.

Революційні зміни сталися в національно-соціальному складі військових і адміністративних органів. Повстанці поклали край пануванню польських магнатів, шляхти й католицького духівництва у владних структурах суспільства. Більшість з них загинула в перші місяці війни або втекла до Польщі. До влади прийшла національна за складом козацька старшина. Досить впливову її частину становила православна українська шляхта. З шляхтичів походили гетьман Богдан Хмельницький, полковники Данило Не-чай, Іван Богун, Михайло Кричевський, Станіслав Мрозовецький та ін. Хвиля всенародного повстання винесла на командні посади представників народних низів. Полковники Максим Кривоніс, Іван Тиша, Мартин Небаба та інші вийшли з ремісників, Степан Пободайло — з драгунів, Матвій Гладкий — з козацтва. Сотниками Ясногородської, Вузівської та Гурівської сотень на Київщині стали війт Гапон, коваль Андрій, мельник Фока, бондар Герасим і кравець Сидір. Приблизно те саме відбувалося на всій визволеній території. Козацьку старшину згуртовувала ідея визволення України й створення незалежної держави. Але стосовно внутрішньої політики її роздирали серйозні суперечності. Однак загалом вона проводила прогресивнішу політику, ніж польська шляхта. У такому ж напрямі діяли сільська й міська адміністрації, позбавлені жорсткої опіки польських властей.

Розпочалося формування національної судової системи. Вона відповідала особливостям державного устрою й будувалася на становій основі, коли для кожного стану призначались окремі суди. Щоправда, ця тенденція ще не була чітко виражена. З'явився Генеральний суд на чолі з генеральним суддею. До його компетенції входило судочинство над вищою козацькою старшиною та розгляд спірних справ державної ваги. Одночасно він виступав апеляційною інстанцією для інших судових органів. У полках почали створюватися полкові суди на чолі з полковими суддями.

Продовжували діяти окремі суди для міщан і селян. Але на їхню роботу дедалі посилювався вплив козацької старшини. Козацькими судами поряд з суддями керували й полковники та сотники. Судочинство базувалося на старих юридичних кодексах законів, зокрема на Третьому литовському статуті 1688 р., і велося "за давніми правами і за давніми вольностями".

Докорінні зміни стались у соціально-економічних взаєминах. Повсталі маси ліквідували велику земельну власність польських магнатів і шляхти, а також полонізованих українських феодалів. Рухоме майно, яке ті покинули, перейшло до рук повстанців. Селяни, козаки й міщани почали засівати панські лани різним збіжжям. Звільнені землі хлібороби вважали своїми, відвойованими, як вони говорили, козацькою шаблею. Економічні підвалини традиційного феодалізму були суттєво підірвані.

Свої володіння зберегли тільки православні монастирі та українська й польська шляхта, що стала на бік повсталих. Однак владу над підданими вони втратили. Частина православних монастирів одразу визнала законність нової влади й почала шукати в неї захисту від селян. Вже з червня Хмельницький став видавати охоронні й жалувальні універсали Густинському, Печерському жіночому, Флорівському та іншим монастирям. Майже одночасно охоронні універсали одержують Себастіан Снітинський з Коростенщини та, напевне, й інші шляхтичі з числа учасників боротьби проти Речі Посполитої. Ці універсали захищали від наїздів військових команд, але не закріплювали владу поміщика над селянином.

Одним із найголовніших завоювань народу стала ліквідація кріпосного права, найненависнішої й найтяжчої форми експлуатації селянства. Хлібороби завоювали особисту свободу й широкі можливості для занять сільським господарством, різними промислами. Основними господарськими одиницями на визволеній території стали дрібні господарства, які базувалися на сімейній та вільнонайманій праці.

Для налагодження зв'язків з іноземними державами й створення антипольського союзу Хмельницький почав формувати дипломатичну службу. У квітні 1648 р. у Бахчисараї гетьман уклав угоду з ханом Іслам-Гіреєм III, умови якої були вироблені попередніми посольствами Кіндрата Бурляя і Яцька Клиші. За цією угодою хан мав подавати Хмельницькому допомогу кіннотою, а гетьман — віддавати татарам військову здобич і не чинити опору при набиранні ними ясиру в маєтках польської шляхти. Як гарантію вірності угоді гетьман залишив у Бахчисараї заручником свого 16-річного сина Тимоша.

Після Корсунської перемоги Хмельницький 8 червня 1648 р. послав російському цареві листа з повідомленням про успіхи козацької зброї і проханням підтримати Україну в її боротьбі з Польщею. Однак московський уряд тільки приглядався до подій в Україні, і це змусило Хмельницького використати єрусалимського патріарха Паїсія, що перебував у Києві проїздом до Москви, аби той переконав царя у потребі воєнних дій проти Польщі. Значно кращі успіхи мала козацька дипломатія у стосунках з Трансільванією (Семигороддям). Князь Юрій Ракоцій І у серпні прохав Хмельницького через кальвініста-магната Юрія Немирича підтримати його кандидатуру на польський престол. Між Чигирином і Феєрваром вівся жвавий обмін посольствами і грамотами. Однак союз проти Польщі між Україною і Трансільванією так і не був укладений. Те ж саме сталося й у взаєминах а Молдавією. Перебуваючи у васальній залежності від Туреччини, воєвода Василь Лупул разом з тим мав тісні, навіть родинні зв'язки з магнатом Янушем Радзивіллом і тяжів до Польщі. У жовтні він приймав посольство Хмельницького й погодився не пропускати на свою територію, польську шляхту, яка втікала з України. Але далі цього у взаєминах з молодою козацькою республікою не пішов. До України придивлялися Бранденбургія, Венеція та інші країни, виношуючи при цьому кожна свої плани. Визнаючи перемоги козацтва у війні з Річчю Посполитою, уряди зарубіжних країн почали зондувати ґрунт для встановлення зв'язків з Україною.

Національно-визвольна революція мала виразні елементи буржуазної революції. Вони полягали у ліквідації великої земельної власності польських і спольщених українських феодалів, а також станового устрою суспільства, поваленні кріпосницького ладу, завоюванні селянами особистої свободи, встановленні дрібної земельної власності селян, козаків і міщан, масовому використанні вільнонайманої робочої сили тощо. З'явилася реальна можливість для переходу до буржуазного суспільства. Тим більше, що подібне вже сталося в Нідерландах і відбувалося в Англії. Все залежало від сили народних мас і політики правлячих кіл.

Проте завоювання українського народу не були закріплені законодавчо. Уряд молодої республіки відстав від реального ходу подій і здебільшого перебував у полоні традиційних середньовічних уявлень про державну форму організації суспільства. На одне з центральних місць у державотворчому процесі він ставив затвердження особливих пільг для козацтва як своєрідну платню за повалення польсько-шляхетського панування в Україні. Фактично козацтву відводилося те соціальне місце в суспільстві, яке раніше належало шляхті. Тобто започатковувалася реставрація колишнього станового ладу, але вже на національній основі.

Історичне значення національно-визвольних змагань.
Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ
Українсько-московські та польські стосунки.
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.
Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.
Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу.
Гетьман Пилип Орлик. Конституція прав і свобод Запорозького війська.