Історія України - Пасічник М.С. -
Державницькі спрямування гетьмана України Б. Хмельницького.

Лише згодом Богдан Хмельницький сприйняв ідею створення окремої української держави. Восени 1648 р., відступивши з Галичини, він прибуває до Києва. Вище духовенство і населення міста урочисто вітають його як національного героя і захисника православної церкви. Ця урочиста зустріч і розмова з освіченими представниками українського населення Києва справили враження на гетьмана. Він зрозумів, що настав час боротьби за повне визволення всього українського народу та створення окремої української держави.

Переговори з польськими делегатами, що незабаром приїхали до гетьмана, ні до чого не привели. Хмельницький вже не хотів говорити про суто козацькі справи, рішуче заявив: "Уже я доказав те, об чім ніколи не мислив, і далі докажу те, що надумав: виб'ю з лядської неволі український народ! А ще первіше я воював за свою шкоду і кривду, то тепер буду воювати за нашу православну віру. В цій війні поможе мені вся чернь, по Люблин, по Краків. І я від черні не відступлю, бо то наша права рука!"

Україна і Річ Посполита почали готуватися до нової війни. Для боротьби проти польської шляхти з великим натхненням піднімається значна частина народних мас. До війська йдуть люди а усіх станів: селяни, міщани, дрібна покозачена шляхта, духовенство. Армія В. Хмельницького знову виростає в могутню силу. Проте, вважаємо, зручний час для початку національно-визвольної війни було втрачено. Польська шляхта після перших невдач встигла зібрати нові сили проти України. Окрім того, татари були ненадійними союзниками й у вирішальні моменти боротьби не раз зраджували Хмельницького. Тому подальша боротьба з поляками набуває затяжного характеру і не дає бажаних результатів. Спочатку, як було зазначено, доходить до Зборівського компромісного договору, а потім до ще важчого Білоцерківського договору.

Боротьба між Річчю Посполитою та Україною не вщухала. І чим далі, тим більше обидва народи прирікали себе на руїну. Незважаючи на успіхи, Хмельниччина своєї мети, тобто автономії України, не досягнула, хоч докладала неймовірних зусиль і використовувала всі можливі політичні комбінації. Варто згадати деякі політичні заходи Б. Хмельницького.

По-перше, він вдався до союзу з татарами, щоб помститися полякам за кривди і здобути привілеї для церкви, школи і козацтва, тобто для духовенства і нової руської шляхти, на якнайвіддаленіших територіях. Проте здійснити цей задум повністю не вдалося, тому що татари найперше трималися своєї політичної лінії — жодній зі сторін не дати великої переваги. Не один раз Б. Хмельницький був близький до здійснення своїх планів і міг не тільки знищити польське військо, але й короля захопити в полон, але хан зупиняв його і примушував укласти угоду на невигідних мінімальних поступках. Так сталося під Зборовом, так було під Берестечком, цим же закінчилося і під Жванцем.

По-друге, незадоволений своїм союзником, гетьман хапається за іншу ідею і намагається утворити союз із трьох держав шляхом одруження свого сина з донькою молдавського господаря Лупула і цим самим автоматично об'єднатися ще й з Литвою, яка була династично пов'язана з Молдавією. Але й цей план зазнає краху через заходи семигородського князя і Речі Посполитої, які боялися такого союзу.

Великі невдачі та незадоволення народних мас війною зумовлюють у 1664 р. угоду з Москвою в Переяславі. Проте в цьому союзі Б. Хмельницький втримався недовго. Коли ж і Москва зазіхнула на автономію України, тоді він поза плечима московського уряду з метою залякати Москву та задля поділу Речі Посполитої увійшов у новий союз із Швецією та Угорщиною.

Влітку 1657 р. Б. Хмельницький зустрічався з московськими дипломатами, які перебували в той час у Чигирині, і в переговорах з ними гетьман гостро порушив питання щодо об'єднання сил проти Речі Посполитої: "А нынъ бъ начатое дъло съ Ляхамы къ концу при весть, чтобъ всъми великими потугами съ об удвухъ сторонъ, яко вашего царского величества войско, также со и ону сторону Свейского короля войско Ляховъ било, чтобъ до конца выкоренити и соединяться съ посторонними государствы не дать". На нашу думку, були інші причини ворожого ставлення Хмельницького до Речі Посполитої, а саме: побоювання, що поляки знайдуть шляхи примирення з Москвою за рахунок України, а крім цього, його бажання відібрати від Речі Посполитої "городи по Вислу ріку, в яких жили Руські люди благочистиві й церкви були". Щодо Москви, то Б. Хмельницький і старшина вважали, що союз із нею був тільки тимчасовим, тобто на час війни, а не віковічною унією. Коли в Переяславі стало зрозумілим, що московський уряд бажає зробити Україну своєю провінцією, Хмельницький звернувся до царських послів і зажадав, щоб вони присягли царським іменем, що Україна залишиться "при давніх правах". Посли відмовились це зробити, бо, мовляв, "у московськім государстві присягають піддані, а тому, щоб царь присягав — не бувало ніколи й не буде". З кожним роком відраза до Москви збільшувалася. Московські війська руйнували українські села так, як не руйнували їх навіть шляхетські загони. Збереглися цілі реєстри зі скаргами на московське "воровство", як велика "Роспись шкід і знищення бідних селян а також і козаків полку Івана Нечая". До московських воєвод українці не мали ніякого довір'я. У 1655 р. під час облоги Львова козацька старшина радила львівським міщанам не здавати міста в московські руки, тому що їх чекає неволя. Б. Хмельницький, укладаючи союз із Москвою, вважав, що вона допоможе йому звільнитися від польського панування, проте глибоко помилився у своїх розрахунках, потрапивши під ще більшу залежність від самої Москви. Дійшло до того, що Москва добровільно намагалася віддати частину

України Речі Посполитій, щоб натомість мати вільний доступ до Лівобережної України. А коли під Вільном у 1656 р. з'їхалися московські і польські посли, "щоб дружньо радити, як розбити Україну...", українським депутатам не було дозволено взяти участь у цих переговорах. Коли приїхали козаки, їх навіть не впустили до посольського шатра, і вони з сумом повернулися в Україну.

На козацькій раді, яка зібралася в Чигирині, посли, обіймаючи ноги гетьмана і обливаючись сльозами, говорили: "Погибло тепер запорозьке військо, помочі не маємо нізвідки, нема куди приклонити голову. Москва хоче віддати Україну назад Ляхам — козацьких послів не допустили до посольського табору, як псів не пускають до церкви". Ця розповідь послів, за словами Івана Виговського, дуже вразила Б. Хмельницького. Він кинувся "як божевільний, як такий, що зійшов з ума", говорив і кричав: "Діти, ви тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відступити від царя! Підемо туди, де нам вкаже Всевишній — не тільки під християнського царя, але й під мусульманського". Хмельницький ще ніколи не був такий розгніваний, не слухав ніяких порад, різко відповідав старшині, яка намагалась зберегти зв'язки з Москвою.

З цього часу він усі свої сили спрямовує проти Москви. На козацькій раді ухвалюють рішення розпочати боротьбу з нею; виряджають послів на Волощину і в Молдавію, до Семигородського князя Ракоція і в Крим, а також до Швеції. Склався великий союз, що мав атакувати, з одного боку, Москву, а з іншого — Річ Посполиту. Московський посол у Чигирині Бутурлін відчував, що проти Москви готують якісь акції, але нічого певного не міг дізнатися. Хмельницький відрядив один козацький полк проти Речі Посполитої на допомогу Ракоцію, а згодом планувалась мала кампанія проти Москви. Але гетьман важко захворів і несподівано помер. Останній його заповіт наступникам був такий: "Треба відступити від царя!" Отож, Б. Хмельницький не встиг реалізувати своїх планів у зовнішній та внутрішній політиці. Присяга в Переяславі 1654 р., на яку гетьман дивився як на тимчасову комбінацію, була інакше сприйнята простим народом. Проте Хмельницький не опублікував "статей" з Москвою, і тому найближчі його сподвижники добре не знали їхнього змісту.

Авторитет В. Хмельницького в народних масах був надзвичайно великий. Він прагнув прибрати до своїх рук усю державну владу, був, власне, диктатором, "самодержцем руським", як він себе іноді називав. У ролі единовладця Б. Хмельницькому вдавалося утримуватися завдяки високим особистим якостям: "хоризма, так називається надзвичайна властивість, через яку її (особу) оцінюють як обдаровану надприродними або надлюдськими силами, як посланого богом чи зразкового вождя".

Піддані Війська Запорозького ставилися до Б. Хмельницького типово "хоризмастично". Він був для них "Богом даний". Повага до гетьмана панує не лише в найближчому оточенні Хмельницького, але й на периферії козацької держави. Таке ставлення до гетьмана виявляли українці й перед чужинцями. Зокрема, на закиди боярина Ртищева та думного дяка Алмаза Іванова, що уряд Богдана Хмельницького приймає у себе, всупереч умовам, чужоземних послів навіть "сь противними дълом", не повідомляючи про це Москву, гетьманські посли (Тетеря з товаришами) говорили, "что то прямая правда; только де надобно о томъ о всемь выговорить гетману самому в лицо..., а имъ де всего того кь гетману выговаривать нельзъ".

Козацька старшина не посміла допитуватися за життя Б. Хмельницького про зміст "березневих статей". Лише після його смерті 25 серпня 1657 р. на козацькій раді "начальные люди й все войско, выслушавъ государеву грамоту, говорили промежъ себя въ радъ гетманскому сыну Юрью Хмельницкому й писарю Ивану Выговскому, чтобъ они показали всему войску те статьи все, о чомъ царскому величеству били челом гетманъ Богдань Хмелницкий й все войско запорожское... а мы де всемъ войском того, чемъ насъ противъ нашего войскового челобитья великий государь... пожаловал ъ й до сего часу невыдаёмъ". На козацькій раді в Чигирині після смерті Хмельницького "звлаща з посполитыхъ козаковъ тые гол осы призы ваютъ молодого Хмелницкого й просят оного, жебы тотъ урядъ справогал на месцу отцовскомъ". Неповнолітність Юрія Хмельницького в очах "черні" не була перешкодою для обрання його гетьманом, бо для черні важливо, що Юрась був із роду Хмельницьких: "Жеби тая слава была, же Хмельницкий гетманомъ".

Українсько-московські взаємини.
Формування державного устрою.
Історичне значення національно-визвольних змагань.
Розділ 9. РУЇНА ТА її НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ. НАМАГАННЯ ГЕТЬМАНА ІВАНА МАЗЕПИ УТВЕРДИТИ УКРАЇНУ ЯК САМОСТІЙНУ ДЕРЖАВУ
Українсько-московські та польські стосунки.
Розпалювання Москвою боротьби між козацькою старшиною за владу в Україні.
Зовнішня політика гетьмана І. Виговського.
Зречення І. Виговським гетьманської булави.
Суспільно-політичне становище української державності в 60—70 рр.
Соціально-економічні стосунки.